— А Філіни та Психи також з нами?

— Завжди тобі більше від усіх треба, — пробубнів ополченець. — А як же вони без вас? Допатякаєшся колись.

— Один уже допатякався, — хихикнув Василь, коли охоронець вийшов, — повезли тепер латати дірки в череві.

Вадим скипів і схопив Василя за барки, процідив крізь зуби:

— Або заткнися, або я сам тобі пельку зашию!

Двадцять дев’ятого серпня рано-вранці були сформовані дві колони техніки, які мали піти двома маршрутами до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка. Українські підрозділи чекали команди на вихід. Вони підняли білі прапори і зі зброєю та прапорами в супроводі двох БТРів зі складу збройних сил Російської Федерації вирушити «зеленим коридором». Добровольці підтримували одне одного жартами, прагнули вірити в те, що домовленості, досягнуті на вищому рівні, будуть чітко виконані, але якісь сумніви були в кожного, хоча ніхто не виказував хвилювання.

Рівно о шостій ранку до населеного пункту Многопілля, що неподалік Іловайська, прибув один російський БТР. Офіцер сповістив українське командування, що умови виходу змінено і буде лише один, новий, маршрут. Підрозділи підуть без зброї, боєприпасів і військової техніки. На питання, чому змінилися домовленості, росіянин не зміг відповісти і почав кудись телефонувати.

Колона стояла на місці, і потяглися довгі хвилини очікування, жарти зникли. Уля сиділа в кузові військового «Уралу» без тенту і спостерігала за всім, що відбувалося навколо. Попереду стояли кілька машин: перші — командирські, далі — пожежна машина, за нею — два таких самих «Урали» без тентів, позаду — машина медиків, за ними — машина з полоненими російськими десантниками, змійкою розтяглася колона техніки, яку зібрали з усіх ліній.

Минула година, а від російського офіцера не було чіткої відповіді. Стало зрозуміло, що йде затягування відходу, але залишалося питання чому. Українське командування мало вирішити, як діяти далі. Дізнавшись, що мусять іти обеззброєні, замовкли навіть найбалакучіші бійці, відчуваючи, що ворог замислив недобре. Покладалися лише на своє командування. Час наче зупинився. Ніхто навіть не думав про те, що давно не їв, що мучила спрага, бо невідомість тиснула більше, ніж прості людські потреби.

Лише о восьмій п’ятнадцять бійці дізналися, що командування вирішило йти за раніше погодженим маршрутом, зі зброєю, технікою і боєприпасами, під білими прапорами.

В один голос заревли двигуни. Колона рушила вперед, здійнявши куряву. Улянка поспіхом перехрестилася, прошепотіла: «З Богом!» і замружила очі від пилюки.

— Нарешті! — з полегшенням видихнули бійці на «Уралі».

Колона йшла вперед, ревучи різноголоссям стомленої боями та зраненої техніки.

Полонених перевели в приміщення адміністрації Жовтневого району. Настя сподівалась, що Філін залишиться на старому місці, але прибувши на місце, одразу побачила його злу криву усмішку. Скільки разів вона давала собі установку не боятися, але щоразу при зустрічі з Філіном у неї підкошувалися коліна.

В’язнів вивели з автобуса, і вони побачили, що в будівлі робиться ремонт. Людей перевірили за списками і повели розміщувати в камери. На великий подив Насті, її помістили в одну камеру з Вадимом.

— Оце так щастя! — вигукнула Настя, оглядаючи їх нову оселю. — Колись мріяла про окрему квартиру, а тепер радію окремій камері.

У кутку, як і раніше, вічко відеокамери, на вікні — ґрати, двері також металеві, але без «кормушки», нема й туалету. По обидва боки камери чотири на чотири метри — двоярусні ліжка.

— Розраховано на чотирьох, — сказав Вадим, — будемо чекати підселення.

— Або розселення, — припустила Настя.

— Ага, ревнуєш? — посміхнувся Вадим. — Боїшся, що підселять жінок і я буду до них залицятися?

— Ой-ой! Можна подумати, що такий замазура комусь потрібен!

— Тобі не подобається такий брудний чоловік?

— Брудній жінці подобаються такі ж самі чоловіки… Які місця займемо? У цих апартаментах у нас є вибір.

— Давай ліворуч, — запропонував Вадим, — я нагорі, ти — знизу.

Вони простелили матраци, накрили їх ковдрами, які привезли з собою, повісили в головах куртки, у кутку виділили місце для взуття.

— Із входинами, коханий! — посміхнулась Настя, сідаючи на ліжко.

— Цікаво, куди тепер нас ганятимуть на роботу?

— Завтра дізнаємося, — відповіла Настя і додала: — Не забивай дурним голову. Чи нема про що думати?

— А ти про що думаєш?

— Понад усе хочу помитися. Дивуюся людській натурі, — задумливо сказала Настя. — Коли вдома лежала у ванні чи приймала душ, ніколи не думала, що це так приємно, що для когось це заповітна мрія. Звичайно, коли зустрічала брудного безхатченка, то загадувалася, чому він улітку не скупається в річці чи озері. Але взимку запросити його додому і дати змогу помитися — мені і на думку не спадало.

— Безхатченки — окрема тема. Колись я зробив так, як ти кажеш, а потім пошкодував. Поки я готував йому поїсти, він не став митися, украв мій гаманець і тихенько пішов геть. Хіба ти не помічала, що навіть влітку, коли можна помитися в озері, лише одиниці це роблять, інших туди не затягнеш. Допомагати варто тим, хто хоче отримати допомогу.

— Ось я, наприклад, хочу, щоб мені хтось допоміг, — мовила Настя після паузи.

— Яке бажання має моя королева? — Вадим спробував пожартувати, але його голос прозвучав надто сумно.

— Хочу вибратися звідси.

— Ти не забула номер Сашка Гримайла?

— Ні, пам’ятаю номери мами і його, але що з того?

— Подивимось, — підбадьорив Вадим. — Може, тут не такі уважні цербери, тож вдасться дати про себе звістку.

На ранок відчинилися двері і пролунав наказ:

— Усім вийти з камер і вишикуватися! Строєм ідемо на сніданок у супроводі охорони. Далі жінки окремо від чоловіків і на роботу!

Їх провели до їдальні, де у два ряди стояли столи, біля них — стільці.

— Як у ресторані! — сказала Настя Вадиму.

— Миємо руки! — прозвучала команда.

На стіні висів рукомийник з «носиком», під ним — миска. Люди підходили по черзі, мили руки з милом і витирали їх одним і тим самим рушником. Коли хтось затримувався, охоронець казав завчене:

— Досить! Наступний!

Настя помила руки, набрала в долоні води і вмила лице.

— Не дозволено! — гукнув їй чоловік. — Якщо вмиватися, то на всіх води не вистачить.

Настя поглянула на мокрий рушник і зітхнула:

— Моя мрія справдилася ось на стілечки! — за столом Настя показала Вадиму кінчик пальця. — Я не помилася, але обличчя згадало, що таке вмивання.

На сніданок їм дали суп, по шматочку хліба та чай з цукром.

— Справді, як у ресторані, — посміхнулась Настя. — Не вистачає лише офіціанта та других страв, наприклад, свинячих битків.

— Або смаженої риби.

— Мовчи, бо вб’ю! — Настя показала Вадиму кулак.

Богдана Стефанівна зателефонувала в Розгірче сусіду.

— Як там справи, пане Михайле? — поцікавилась.

— Усе добре, не хвилюйтесь, пані Богдана! — запевнив її чоловік.

Він детально описав, як і чим годує коней, який у них настрій і як вони себе почувають. Жінка розповіла, що від доньки нема ніякої звістки, тож доведеться їй затриматися на невизначений час, можливо, надовго. Богдана Стефанівна також пожалілася, що нема зв’язку і з онуком, який зараз у зоні АТО.