— Чим же ти, Михайле, так завинив перед молодою республікою? — спитав Вадим, бо чоловік у нього одразу викликав довіру.

— Довгим язиком, — посміхнувся чоловік, вмощуючись на матраці. — Зібралися з сусідами у вихідні, взяли пляшку горілки, зварили у дворі кашу, жінка дістала банку огірочків — усе чин-чином, сидимо, випиваємо, ляси точимо. А про що розмови? Про що не почни, все закінчується обговоренням нинішньої ситуації. Алкоголь завжди сприяє щирій розмові, тож і я розпатякався, — охоче розповідав чоловік, — обізвав різними негарними слівцями з перчиком наших «славних захисників».

— Ополченців? — спитав Василь.

— А хто ж іще заслуговує на такі слова? Я — колишній спортсмен, боксер. З великого спорту вже давно пішов, бо вік, самі розумієте, а ось звичка виходити на вранішню пробіжку, працювати на турніках у сквері, раз на тиждень у спортзалі покачати прес — святе діло. А тут на тобі: комендантська година, спортзал не працює. Як їх не обізвати останніми словами? Чому я у своєму місті не можу рано-вранці побігати? Я вже мовчу про все інше, місто ніби вимерло.

— То за що вас усе-таки забрали? — не вгамовувався підприємець.

— Або хтось із ополченців почув з вулиці мої нарікання, або здали сусіди, — пояснив Михайло. — Ми розійшлися по домівках тихо-мирно, а сьогодні на світанку тарабанять у двері. Жінка відчинила, мені одразу руки за спину і сюди.

— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.

— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.

— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.

— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.

— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.

— Як так?

— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.

— І хто там поселився непроханим гостем?

— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?

На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.

— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.

— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.

…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.

— Ціла цегла знадобиться для відбудови, — пояснив ополченець.

Чоловіки взялися до роботи. Невдовзі прилетів камінець, то жбурляли, сміючись, хлопчаки. Кілька камінців влучили в чоловіків, ті вилаялися, але це лише розпалило підлітків. Охоронці з усмішкою спостерігали за витівками. Ще кілька влучних кидків, і хтось із полонених зойкнув, ухопившись за потилицю. Вадим розігнув спину й одразу отримав болючий удар уламком цеглини у вилицю.

— Чого ти мовчиш?! — крикнув він охоронцю. — Прожени їх!

— А я що? — знизав він плечима. — Діти бавляться, а вони, як відомо, наше майбутнє.

— Як потрапимо в лікарню, — сказав Вадим, витираючи долонею кров, — самі тут з дітьми будете працювати.

Пролунав свист, і хлопці кинулися до білявого юнака, який скомандував їм викинути каміння.

— Агов! — звернувся до нього ополченець. — Підійди-но сюди, є справа.

Юнак підійшов ближче, і охоронець дав йому два порожні відра, попросив принести води. Білявий тицьнув відра хлопцям, і ті помчали до поселення, а сам зник.

На обід полоненим видали сухпайок: по пачці печива та булочці. Хлопчаки принесли відра з водою, поставили неподалік й одразу відбігли на безпечну відстань. Вони про щось перешіптувались і реготали. Вадим всівся на складену цеглу, почав жувати печиво. З’явився білявий юнак, і хлопці щось йому розповіли, заливаючись сміхом. Юнак дав потиличника одному, інший отримав копняка, і всі замовкли. Схоже, він був за старшого. Білявий підійшов до завалу, перекинув ногою відра з водою.

— Агов, хлопче, ти що робиш?! — крикнув охоронець. — Чим я їх напуватиму?

— Принесу іншу, — сказав він спокійно, — хлопці насцяли у воду.

Він дійсно повернувся хвилин за сорок. За ним ватага хлопчаків тягнула бутилі з водою та велику важку каструлю, тримаючи її за вушка.

— Це добра вода, — запевнив юнак, — а ще мамка передала гарячої вареної картопельки.

Чоловіки оточили каструлю, розібрали картоплю. Ватажок сів на купу цегли біля Вадима.

— Вибачте, більше нічого смачного не знайшлося.

— Ти — молодець, — похвалив Вадим, — передай мамі велику подяку від нас. Давно вже не їв такої смакоти!

— На здоров’я! — посміхнувся юнак. — Ви не думайте, що у нас тут усі кончені, — стишив голос, — мій батько і дядько в АТО, вже три місяці воюють за Україну.

— Тс-с-с, — цитьнув Вадим, — тебе можуть почути, — кивнув у бік охоронців.

— Сам знаю, що треба тримати рота на замку.

— У тебе є мобільник?

— Так.

— Дай мені його непомітно, я наберу номер, а ти потім зателефонуєш. Що передати, я скажу.

— Гаразд.

Юнак поглянув на ополченців і непомітно сунув руку в кишеню. Вадим не встиг набрати Сашка Гримайла, коли охоронець заволав:

— Геть звідси!

З котячою спритністю він підскочив до Вадима, вихопив з його рук телефон і віддав хлопцеві.

— Ану дуй звідси, щоб я тебе більш не бачив! — наказав він.

— Добре, чого розкричалися? Бутилі хлопцям віддасте, а то мамка лаятиметься, — сказав юнак, забираючи каструлю, і пішов, насвистуючи нехитру мелодію.

Вадим дуже пошкодував, що проґавив нагоду сповістити Сашка про своє місцезнаходження. Свою помилку він зрозумів одразу: слід було просто назвати номер телефону, хлопець молодий, пам’ять гарна, тож десять цифр не забуде і сам подзвонить Сашкові. Вадим лаяв себе за таку необачність цілу добу, поки працював у Краснодоні і всю дорогу до Луганська.

У місто вони прибули вранці, і їх одразу повели на сніданок. Вадим знайшов очима за столом Настю, присів поруч.

— Привіт, люба.

— У тебе такий змучений і стомлений вигляд.

— Так, — кивнув.

— Ой, у тебе на вилиці кров!

— Пусте, цеглина відскочила.

— Слід обробити рану.

— Рану? То дрібниця, а не рана, — посміхнувся Вадим і почав сьорбати суп.

Він розповів про прикрий випадок. Настя заспокоїла, сказавши, що не треба шкодувати.

— Ходять чутки, що нас переводять в інше місце.

— От тобі й на! — посміхнувся Вадим. — Тільки-но обжилися, а вже треба кидати тепле гніздечко. А з чим це пов’язано?

— Хтозна, — стенула плечима Настя.

У бойлерній, куди повернулися чоловіки, лежав на матраці Михайло. Чоловік згорнувся клубочком і стогнав. Вадим і Степан підійшли до нього і помітили, що сорочка закривавлена. Чоловік притискав руки до живота, звідки крізь пальці сочилася кров.

— Ого, друже, — сказав Вадим, — схоже, у тебе було тісне спілкування із Психом. Що він тобі зробив?

— Штрикав ножем у живіт, — прохрипів Михайло.

— Навіщо?!

— Перевіряв, чи насправді в мене накачаний прес.

Степан постукав у двері й викликав охоронця.

— Пораненому негайно потрібна медична допомога.

Михайла відвели до лікаря, а охоронець повідомив:

— Готуйтеся до переїзду.

— Коли?

— Завтра вранці, тож пакуйте свої манатки.

— Куди? — поцікавився Вадим.

— У Жовтневий район, там наша комендатура, — пояснив охоронець.