— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Нічого не знаю. Мені треба з тобою поговорити наодинці, — сказала Настя тихіше й кинула погляд на охоронця, який не спускав з них очей.

— Спробую прийти до тебе в кінці робочого дня, — пообіцяла подруга.

— Аліско, я не милася з дня затримання. Можна десь скупатися?

— Домовлюся із завідувачкою на вечір, — сказала Аліса. — Тоді й поговоримо. Добре? А зараз мені час бігти!

У Насті затеплилася надія на визволення, і вона завзято повернулася до роботи. «Якщо покажу, що добре працюю, ще сюди направлять», — подумала Настя, і в голові закрутилися різні варіанти звільнення.

Аліса стримала обіцянку і домовилася про те, щоб Настя помилася. Під кінець робочого дня вона сказала охоронцю, що отримала дозвіл для Насті піти в душову.

— У вас є десять хвилин, — чоловік зиркнув на наручний годинник.

— Я третій місяць не милася, дайте хоч півгодини, — попросила Настя.

— Двадцять хвилин.

Чоловік перевірив кишені Аліси, і жінки зайшли до невеличкої кімнати з табличкою «Душова».

— Води в крані нема, — пояснила Аліса, — її привозять у бочках, тому наберемо ванну. Ти налий холодну воду, а я принесу гарячої.

Жінки підготували ванну, і Настя із задоволенням лягла в теплу воду.

— Скільки часу я мріяла про це! Справжнє блаженство! Дякую тобі, Аліско!

— Ти краще розкажи, як вляпалася, — Аліса подала Насті шампунь та мило.

— Довго розповідати, а у нас мало часу. Алісо, напевно, ніхто в Сєвєродонецьку не знає й досі, де ми з Вадимом поділися, — сказала Настя, намилюючи тіло.

— А мати?

— Вона теж не в курсі. У нас відібрали телефони, і я не змогла їй подзвонити.

— То я можу!

— Поки не треба. Поговори зі своїм чоловіком. Він ополченець, то може допомогти звільнити нас.

— Не ображайся, Насте, але про це не може бути мови. Наперед знаю, що він не схоче.

— Гаразд. Тоді інший варіант. Я повідомлю людину, яка займається звільненням полонених. Можеш дати свій мобільник?

— По-перше, нам не дозволяють ними користуватися на роботі, та й зв’язок не завжди є. По-друге, мій чоловік воює в ополченні, я працюю в громадській їдальні, тож телефон можуть прослуховувати. Можеш уявити, що буде, коли дізнаються, кому я дзвонила? Тому подзвонимо з іншої картки, про яку не знає навіть мій чоловік. Звичайно, я ризикую, але заради тебе спробую.

— Запам’ятай номер, — і Настя продиктувала номер Сашка Гримайла.

Аліса кілька разів повторила його, поки не вивчила напам’ять. Настя попросила купити їй натільну білизну та пару футболок, щоб переодягтися. Вона не просила придбати білизну для Вадима, вирішивши, що й так добре, що колишня подруга не відмовила в проханні подзвонити Гримайлу. Коли Настю сюди більше не направлять на роботу, Аліса передасть їй одяг.

— Бачиш, як вийшло, — сказала Настя наостанок, — обіцяла підтримати твою доньку, а тепер сама прошу в тебе допомоги.

Аліса на те промовчала.

Настя попросила не говорити Аллі про полон, щоб випадково не дізналася Богдана Стефанівна.

— Алісо, ще раз спасибі за купання, — сказала Настя на прощання.

— Нема за що, — відповіла Аліса. — Ми ж подруги, хоча й колишні.

Останні слова були сповнені смутку.

Осінь поволі починала старіти, і вересень уже котився за обрій, а Богдана Стефанівна так і не отримала жодної звістки ні від доньки, ні від онука. Чекання і невідомість — важкий тягар, але жінка знала, що найчастіше люди повертаються тоді, коли на них чекають. І сконцентрувала всі свої сили на очікуванні. Різне спадало на думку, сумне — гнала геть, залишаючи собі надію. Вона запевняла себе в тому, що материнське серце не помиляється, а воно відчувало, що її донька жива. Доля не залишила їй іншого вибору, ніж чекання. Не можна схиляти голову перед життєвими негараздами та випробуваннями, треба бути сильною. І вона була, могла би бути ще сильнішою, якби поруч був чоловік і підтримував у лиху годину.

Можна дати волю мріям, випустити їх на волю, щоб розгулялися і досягли небес, та Богдана Стефанівна ховала свої заповітні мрії про коханого чоловіка в глибини душі, куди самій було важко дістатися. Але мрії завжди вільні, не підвладні силі, вони не знають, що таке пута чи кайдани, їх не можна заґратувати. Довгими безсонними ночами мрії про Сергія Андрійовича поверталися до згорьованої жінки. Навіть наодинці, серед суцільної темряви і мертвої тиші, Богдані Стефанівні соромно було зізнатися самій собі, що вона безмежно хоче бути поруч із ним. Життя їх зводило разом уже двічі, і все марно, тож, мабуть, не судилося їм бути разом. Першого разу вона сама покинула його, втікаючи світ за очі, вдруге… Сам порвав з нею зв’язок, не пояснивши навіть чому. Було боляче і дещо принизливо, але коханню це не поясниш. Ним не поділишся навіть із близькими людьми, бо хто зрозуміє, коли тобі далеко за…

Іноді Богдана Стефанівна настільки далеко заходила у своїх потаємних мріях, що чітко уявляла коханого поруч. Фізично відчувала дотик рук, такий бажаний, ніжний, легкий, як весняний вітер. У ній ожило нерозтрачене кохання, колись нею ж поховане. Як з’ясувалося, воно дуже життєлюбне, не має строку, з роками не псується, а навпаки, стає сильнішим, таким тремтливим і бажаним, як у далекі роки юності. Різниця лише в тому, що молодість — безтурботна і самовпевнена, трохи вітряна, як весна, і може розпорошити, десь загубити серед життєвих доріг єдине кохання, не замислюючись, що іншого може не бути. У зрілому віці, коли розум бере верх над амбіціями та безумством, людина розуміє, що життя веде зворотний відлік часу, починає цінувати своє кохання, плекати, насолоджуватися ним щодня, щогодини, щосекунди. Вік відсіює все незначне і, як сказано у Святому Письмі, відділяє зерна від полови, залишаючи в житті лише значуще та дороге серцю. У кожного віку є свої переваги, треба лише їх помічати — це Богдана Стефанівна знала. У час, коли огорнула тривога і невідомість, їй безмежно не вистачало підтримки Сергія. Нехай би навіть на відстані, тільки б знати: він є, він хвилюється разом, думає про неї і… кохає. Богдана Стефанівна була впевнена, що Сергій — її останнє кохання, іншого не буде. Він просив більше не шукати його і не телефонувати, але ж вона так потребує його підтримки! Невже він цього не відчує на відстані? Невже їй дісталося кохання зі зламаними крилами?..

Хлопці не встигли за колоною, яка швидко пішла вперед і за кілька хвилин зникла з очей. Поки намагалися додзвонитися до командира й отримати уточнюючу команду про подальші дії, з того боку, куди пішла колона, почулися потужні вибухи. Вони лунали один за одним, і над дорогою здійнявся чорний дим. Коли нарешті зв’язалися з командиром, отримали наказ виходити з оточення невеликими групами різними шляхами, зустрічатися в умовлених місцях і знову йти, розбившись на невеликі групи.

Колону підло розстрілювали. Як там його Уля? Що з нею? Чи проскочать крізь ворожий вогонь? На подальші роздуми часу Геник не мав. Бійці розклали карти, які самі малювали перед Іловайськом, визначили маршрут на Старобешеве. Потім розбилися на групи по тридцять осіб, далі на невеликі групки, які мусили триматися неподалік, щоб у разі чого прийти на виручку. Домовилися узгоджувати дії в телефонному режимі, хоча зв’язок був не завжди. Не прощалися, сказали: «Бувай! До зустрічі!» й вирушили в дорогу.

Гена, Мона, Злий, Кабан та Малий опинилися в одній групі. Йшли через лісосмугу, дослухаючись до кожного звуку, оминали населені пункти, щоб не нарватися на засідку. До того ж чули про непоодинокі випадки, коли місцеве населення здавало українських бійців ополченцям. Запасу води не мали, тож дивилися під ноги в надії знайти якусь пляшку чи банку із залишками дощової води.

— Патронів зовсім мало, — зітхнув Злий. — Натрапимо на засідку, і відбитися нічим.

— А Кабан нащо? — озвався Малий. — Він урукопашну піде. Один удар по башні — і сєпару хана.

— Мовчи вже, жартівник, — незле дорікнув Злий. — Знову клятий безпілотник гуде, — сказав, прислухавшись.