Хлопці трохи перепочили і рушили далі, як враз почули голоси. Злий зголосився піти в розвідку.

— Я піду, — сказав Кабан. — Чому завжди ти?

— Бо твої слонячі шаги чути не лише тим у посадці, а й у сусідній державі, — мовив Злий і закинув автомат на плече…

— Кепські справи, хлопці, — сказав Злий, повернувшись за кілька хвилин. — Там засідка ополченців. За моїм припущенням, їх там небагато, чоловік п’ять-шість, але невідомо, що далі. Неподалік село, тож не виключено, що їх там ще кілька пудів. Треба міняти план.

Порадившись, бійці вирішили чекати ночі й піти кукурудзяним полем.

— Є ризик натрапити на міну, але не думаю, що поблизу села поле заміноване, — припустив Мона. — Ополченців багато, і вони не такі дурні, щоб ставити міни, на які самі можуть напоротися.

— Кукурудза вже майже суха, тож вночі буде тріщати й шамотіти, — зауважив Малий.

— Розумний хлопчик, — посміхнувся Злий, — ти літати вмієш? Я теж ні, а Кабана й аероплан не підніме, тому іншого шляху не бачу.

— Спекотно, — сказав Кабан, витираючи лоба, з якого градом котився піт. — Ми від спраги за день поляжемо.

— Попроси водички в ополченців, — буркнув Злий.

— Навіщо ти так? — спитав його Геннадій. — Кабану найтяжче.

— Мені легко! — сказав Злий, вмощуючись під кущем. — Раджу вирити собі нори, щоб не було жарко. Бачили, як собаки копають?

Коли Злий задрімав, Малий вирішив пошастати кущами, сподіваючись знайти воду.

— Нічого нема, — зітхнув. — Ось виламав кілька качанів кукурудзи. Здається, не дуже старі.

— Нема чого пити, то будемо їсти? — сказав Геник, розгортаючи качан.

— Їсти сиру кукурудзу, щоб потім нею срати? — Злий розплющив очі й простяг руку по качан.

— Ні, будемо газами труїти ополченців, коли патрони закінчаться, — пожартував Кабан.

— Це ти можеш, я знаю! — посміхнувся Злий, відкусивши зерна.

— Я ж казав, що то не я! — ображено прогудів Кабан. — Скільки можна повторювати?!

…Стемніло. Бійці мовчки дивилися на заграву з того боку, куди «зеленим коридором» пішла колона. Серце у Геника стислося від болю. Що з Улянкою — невідомо. Згадував їхнє прощання, сльози коханої та її небажання розлучатися. Невже дівоче серце передчувало біду? Довго не міг відірвати погляду від рожевого неба, яке підсвічувала палаюча техніка.

Порадившись, хлопці вирішили йти пізніше, так безпечніше. Вони провели в лісосмузі довгий день без води та їжі й до настання ночі відчували виснаження. Від зневоднення паморочилося в голові й калатало серце.

— Ну що, хлопці, рушаймо? — спитав Злий. — Не доб’ють ополченці, то подохнемо тут без води.

— Мона я почитаю молитву в дорогу? — спитав Мона.

— Мона-мона, — посміхнувся Злий. — Так і не навчився правильно казати «можна».

— Мона не заважати? — сказав хлопець, і Малий пирснув зо сміху.

Після молитви пішли кукурудзяним полем. Удень воно здавалося нескінченним, а вночі, коли нічого не видно, ще більшим. Сухе кукурудзиння шелестіло і тріщало, било і дряпало обличчя.

— Таке враження, що нас за два кілометри чути, — прошепотів Геннадій.

— А що робити? — кинув Злий.

Кожні сто метрів вони зупинялися і прислуховувалися. Кілька разів сідали навпочіпки і завмирали, коли над ними дзижчав безпілотник. За годину спекотний день без пиття дався взнаки. Кабан, що йшов попереду, важко і часто дихав і обливався потом, снопом звалився на землю. Хлопці марно намагалися повернути його до тями.

— Що робитимемо? — спитав Малий.

— Не залишати ж його самого, — сказав Злий. — Будемо по черзі нести.

Злий і Геник закинули його руки собі на плечі та потягли. Ноша виявилася нелегкою, і за кілька десятків метрів довелося їм відпочити і мінятися. Малий був зростом чи не вдвічі нижчий від Кабана, тож йому було несолодко. На їхнє щастя, Кабан отямився і пішов самотужки, але хвилин за двадцять знову знепритомнів.

— Чому саме він? — сказав у розпачі Малий. — Мене було б легше нести.

— Хто б тебе ніс? — хмикнув Злий, підхоплюючи важке тіло побратима. — Ми б тебе тут лишили.

— Як?

— А так!

— Кабан великий і гладкий, тому йому найтяжче, — сказав Мона, допомагаючи Злому.

Ще з півгодини, і Кабан знову отямився і вони пішли швидше. За їхніми розрахунками, поле мало ось-ось скінчитися, коли зненацька попереду застрочив автомат. Хлопці припали до землі і завмерли. Ще кілька пострілів, і хтось посвітив ліхтариком.

— Навіть не знаємо, чи там ополченці, чи свої, — прошепотів Геник. — Але йти вперед небезпечно. Що робитимемо?

— Якщо вперед не можна, то змінимо маршрут, — сказав Злий. — Логічно?

Порадившись, пішли в обхід. До кінця кукурудзяного поля їм довелося тягти на собі Кабана, який то повертався до тями і просив у хлопців вибачення, то знову непритомнів. Геть знесилені, вони дісталися лісосмуги і попадали на землю. Відхекавшись, почули голос Кабана:

— Хлопці, не кидайте мене, будь ласка.

— Ти диви, озвався! — посміхнувся Злий. — Як тільки донесли його до посадки, одразу оклигав!

— Я не навмисне, — хрипко виправдовувався Кабан. — Мені зле.

— Чекайте тут, — наказав Злий. — Треба розвідати, що за дорогою.

— Неподалік село, бо чути гавкіт, — тихо промовив Геннадій. — Може, я піду по воду?

— А ти впевнений, що там нема ополченців? Отож. Сидіть тут і чекайте на мене, — повторив Злий. — Якщо за півгодини не повернуся, йдіть далі без мене.

Хвилин за п’ять хлопці почули кроки, що швидко наближалися. Майнула людська постать на дорозі, і Злий радісно зашепотів:

— Ледаща, приймате! Я сьогодні банкую!

Щось важке глухо гепнулося на землю, то були два великі кавуни.

— Налітайте, чого витріщилися як баран на нові ворота? — Злий дістав ножа. — Де наш Невмирайло? Кабан, ти живий?

— Живий, — прошепотів він і простягнув руку.

— Дам, якщо пообіцяєш іти своїми ногами, — сказав Злий, відрізаючи величезну скибку.

Кавуни були солодкі, як мед, пахли квітами, літом і миром. Хлопці жадібно впивалися зубами в соковиту м’якоть, тамуючи одразу і спрагу, і голод. За мить від великих кавунів лишилися обгризені шкірки.

— Мало! — зітхнув Малий, облизнувши губи.

— Через дорогу баштан, там ще є, — сказав Злий.

— І ти мовчав?! Я ледь не подавився! — дорікнув Малий.

— Хотів перевірити тебе на жадібність, — серйозно мовив Злий. — І знаєш, які висновки? Мишеня з’їло більше від слона.

— Я ще принесу! — підхопився з місця Малий.

— Сиди, я сам!

Солодкі кавуни і короткий відпочинок зробили свою справу. Бійці відчули, як до них повернулися сили, і вирушили далі. Йшли навмання лісосмугою, бо втратили орієнтири і чекали ранку. За годину почало сіріти і перед ними замаячили силуети будинків.

— Якесь село, — сказав Мона.

— Хай як не хочеться, але треба йти туди, — зітхнув Гена. — Роздобути води і дізнатися, чи в правильному напрямку рухаємося. Одразу заявляю, що піду сам.

— Гаразд, — погодився Злий, — усім іти не можна, людей полякаємо. Та спочатку подрімаємо пару годин. Хто вартуватиме першу годину?

— Я, — пробасив Кабан. — Моя черга про вас піклуватися.

На вечері Вадима не було. Настя розхвилювалася, а потім зрозуміла, що привели їсти не всіх чоловіків. Степан також ще не повернувся.

— Мабуть, кудись далеко повезли на роботу і затрималися, — висловила припущення Олена і порадила Насті не панікувати.

Вадим повернувся в камеру пізно ввечері й був надто стомлений, щоб розповідати. Чоловік приліг, закинув руки під голову і лише через десять хвилин сказав:

— Був важкий день.

— Знову розбирали завали? — спитала Настя.

— Ні, нам знайшли кращу роботу. Возили в Хрящувате на розмінування.

— Що?!

— З нами були сапери, вони пояснили, як шукати міни і як їх розміновувати, а потім спостерігали віддалік, — пояснив Вадим.

— Але ж ви не професіонали… Взагалі не можу уявити, як таке може бути. Багато вас було?