— Ось я і вдома, — промовила вона, підводячись. — Це ж треба! Стільки років прожила вдалині, а сказала «вдома»!

Богдана Стефанівна зняла черевики і ввійшла у воду. Прохолодна вода лагідно лоскотала ноги, заспокоювала, і жінка відчула, як до неї повертаються життєві сили.

— Дякую тобі, водичко!

Вона плеснула в обличчя річкову воду, і сонячні промінчики враз висушили крапельки. Жінка підставила лице і сонячним променям, і пустуну-вітру, і свіжості річки, річки її дитинства та молодості.

— Я повернулася! Чекала на мене? — посміхнулася вона прозорій, як кришталь, воді.

…Поблизу міського кладовища Богдана Стефанівна зустріла стареньку, вони розговорилися, і виявилося, що в згорбленій бабці з палицею вона не впізнала колишню сусідку. Обнялися жінки після багатьох років розлуки, поплакали, погомоніли. Богдана Стефанівна розпитала про своїх знайомих та родичів, бабця охоче розповіла і навіть погодилася показати місця поховання. Наостанок старенька привела Богдану Стефанівну до могилки її матері.

— Не дочекалася тебе, — зітхнула бабця, — а як вона сподівалася тебе побачити хоча б перед смертю!

— Це я їй вкоротила віку, я… — сумно промовила жінка і попросила залишити її на самоті.

Богдана Стефанівна довго говорила з матір’ю, розповіла їй про своє життя, а ще довше просила вибачення.

— Винна я перед вами, мамо, — говорила стиха, обнімаючи горбок могилки, — і нема мені прощення, нема. Але я знаю, мамо, що ви мене чуєте і пробачите. Ви завжди мені вибачали: і в дитинстві, і в молодості — пробачте і зараз.

Маленька сіра пташечка з довгим тонким дзьобиком сіла на хрест материної могили, стріпнула крильцями, завмерла, ніби вслухаючись у слова жінки, яка вимолювала прощення. Богдані Стефанівні враз здалося, що біль, який накопичувався роками в її душі, відступає, дихати стає легше, ніби звалився камінь. Жінка невідривно дивилася на пташечку, і їй здалося, то душа матері пробачила провину безталанної доньки, яка мимохіть жила в надуманому страху, який перевернув її життя шкереберть, тож вона не змогла навіть навістити матір.

— Дякую, мамо, що ви мене вислухали, зрозуміли і вибачили, — стиха промовила жінка.

Пташка спурхнула і зникла зненацька, як і з’явилася. Жінка поцілувала хрест на могилі, низько вклонилася і подибала з кладовища.

Богдана Стефанівна зупинилася у своєї двоюрідної сестри Ганни. Новина про її повернення швидко облетіла сусідів, родичів, знайомих, і надвечір гостей було вже стільки, що просторі кімнати не могли всіх прийняти. Довелося виносити столи у двір і ставити вздовж них лавки, які принесли сусіди. Жінці було важко впізнати знайомих, бо невблаганний час жорстокий — колишніх юнок він перетворив на жінок з поораними зморшками обличчями, жінок — на стареньких бабць, не пошкодував і чоловіків. Але всіх вона радо зустрічала, обнімала і часом, розчулившись, плакала, не соромлячись сліз. Богдана Стефанівна знову відчула повною мірою гостинність своїх земляків, їхню щирість і відкритість, а сама з побоюванням чекала головного питання. Воно не забарилося. Усім було цікаво, де вона пропадала стільки років, чому не приїздила. Часом жінці вдавалося перевести розмову на інше і люди засипали питаннями про останні події на Сході. Але знову виникало те саме болюче для неї питання, на яке вона не могла відверто відповісти. Богдана Стефанівна й зараз не могла розказати цим щирим людям усю правду. Зізнатися, що її змолоду обдурив чоловік, якого вона так кохала? Не повертався язик. Розказати про свої надумані страхи? Хто тоді її назве розумною? Розповісти про втечу з дитиною на руках? Це означало б кинути тінь на свого колишнього чоловіка, а вона не хотіла цього. Богдана тепло згадувала Сергія, без ненависті, злоби чи образи.

— І все-таки, Богданочко, — її дядько підсліпувато примружив очі, — розкажи, що в тебе трапилося.

— Розповім, дядьку Миколо, — Богдана Стефанівна лагідно посміхнулася, — але трохи згодом. Гаразд?

— Бачу, болить тобі, — дядько з розумінням кивнув. — Згодом? Нехай так. Але якщо болить, то не треба тримати в собі біль, бо зжере. Коли буде погано, знай: ми — твої родичі, в нас тече одна кров, тож приходь до нас, коли схочеш, поділися болем, ми тебе зрозуміємо, підтримаємо, заберемо частину горя і тобі стане легше. Добре?

— Дякую вам! — жінка обняла дядька Миколу, поцілувала в щоку. — Якби ви знали, як я скучила за всіма вами!

Кращого місця, ніж кав’ярня «Затишок», для зустрічі з Сашком Гримайлом, Настя і Вадим навіть не знали. Саме туди, де була господинею Валентина, приходили місцеві патріоти, не боячись прихованих сєпаратистів. Навіть під час окупації у Валентини вистачило сміливості тримати невеличкий прапорець на барній стійці. Одного разу до неї навідався російський офіцер і поцікавився, чому вона не прибрала український прапор. Смілива жінка відповіла, що вона живе в Україні і це прапор її держави. Можливо, в офіцера викликала повагу її мужність, можливо, згадав честь офіцера, але Валентину не заарештували і той прапорець для містян був як надія на звільнення. Коли прогнали окупантів, то Валентина заявила, що для наших солдатів кава безкоштовна до останнього дня війни. Відтоді біля кав’ярні, де у затишній атмосфері можна було трохи перепочити і насолодитися філіжанкою кави, майже завжди стояли військові машини. До кожного солдата Валентина підходила сама, брала замовлення і лагідно називала «синочком». Якось Настя поцікавилася, чому солдати, навіть старші за віком, називають її шанобливо тьотею Валею.

— Багато їх приходить, не можу всіх запам’ятати на ім’я та обличчя, тому, щоб солдатики не образилися, називаю їх синочками, а вони звертаються до мене «тьотя Валя». Я не проти! — пояснила Валентина.

У кав’ярні одразу після звільнення з’явилася скринька для пожертв на підтримку армії, сюди несли, що могли: макарони, крупи, картоплю та городину. На високому ґанку на день Валентина виставляла прапор України та Чернігівської області, звідки була родом, на ніч прибирала, бо знала, що знайдуться ті, хто спалить. Сюди часто приходили волонтери, яким Валентина передавала кошти та зібрані харчі. Одні люди її любили, інші — ненавиділи, але Валентина, вічна оптимістка, жвава й весела, була як промінчик світла у темряві, до неї тягнулися справжні патріоти і біля неї не знаходилося місця псевдопатріотам, яких жінка відчувала за кілометр. Вадим також добре знав Валентину, тож не раз передавав солдатам на передову зібрану нею гуманітарку.

Настя і Вадим прийшли до кав’ярні, і Валентина радо їх зустріла. Перекинулись кількома словами, коли до них підсів молодий чоловік.

— Знайомся, це — Сашко Гримайло, — відрекомендував Вадим.

Настя його уявляла зовсім не таким. Гадала, що Сашко високий, кремезний чоловік, а прийшов хлопець, невисокого зросту, з відкритим усміхненим обличчям. Сашко виявився говірким, тому за кавою одразу потекла непримушена розмова. Він розповів, що Майдан пройшов повз нього, не зачепив.

— Тоді я, на свій сором, навіть гімну країни не знав, — зізнався. — Лише одинадцятого травня зрозумів, що в мене хочуть відібрати країну. І знаєте, стало так боляче, хотілося ридати, але не міг. Було відчуття, що ми не потрібні Україні, але без неї не можу жити.

Настя з цікавістю слухала юнака, який робив відверті зізнання, і знаходила у його словах багато суголосного з її думками.

— Спочатку я примкнув до «диванної сотні», — продовжував Сашко, — уважно стежив за подіями по телебаченню, нишпорив по Інтернету, але відчував жахливий внутрішній дискомфорт. Потім почав вести війну в Інтернеті з проросійськи налаштованими людьми, але зрозумів, що того мало. Якось відчув, що мені бракує повітря, що я задихаюсь, ніби мене накрили ватяною ковдрою і щось розриває зсередини. Бачення історії почало змінюватися, і на всі події я поглянув іншими очима. Збагнув, що, сидячи вдома на дивані перед телевізором чи за комп’ютером, нічого не зміниш — потрібно діяти.

Сашко розповів, як познайомився через Інтернет з організатором однієї з перших волонтерських груп «Фенікс», знайшов їхні оголошення про збирання коштів на закупівлю касок та бронежилетів, прочитав статтю про жінку, яка після загибелі чоловіка продала будинок і почала самотужки возити допомогу солдатам. Отак він і долучився до волонтерів і почав активну діяльність.