— За що?! — вихопилося в Насті.

— Та не верещи! — засміявся він. — Відпустили її!

— Вона хоча б знає, де її домівка?

— То вже не наші проблеми.

— Родичі в неї є? Їм сповістили?

— Заткнись! — крикнув чоловік. — Уся така правильна, що аж гидко! Гадаєш, тільки в тебе є серце, а ми тут наволочі безсердечні?! Тебе, виходить, жінка народила, а нас сука? У нас нема матерів?

Охоронець так гучно гепнув металевими дверима, що аж у вухах задзвеніло.

— Не знаю, хто вас народив, — прошепотіла Настя.

— І справді, чому ти завжди всюди пхаєш свого носа? — сказала якась жінка, розстилаючи матрац. — Тобі більше всіх треба?

— А тобі байдуже, що вони зробили з бабцею? — спалахнула Настя. — У тебе теж нема матері?

— Є у мене і мати, і бабця, і мені не байдуже, де зараз стара, — мовила жінка. — Але треба думати головою, а не сідницями! Ти тут не одна, можеш зашкодити всім.

— Чим?! Що я не так сказала? — щоки в Насті палали вогнем.

— Насте, де наша постіль? — озвався до неї Вадим. — Допоможи мені знайти наш матрац, а то в мене спина аж гуде!

Розділ 80

Вусик не розбудив хлопців опівночі, давши ще годинку поспати. На дорогу, якою йтиме колона української техніки, вони вийдуть засвітла, десь годині о четвертій-п’ятій ранку. На душі було тривожно. Вусик не мав сумнівів щодо бійця, з яким пліч-о-пліч воював з першого дня і який дав координати, а ось щодо колони… Техніку, яку направили раніше на підмогу в Іловайськ, вщент розбив ворог. Було цілком логічно, що керівництво мало прислати їм ще підмогу і направити колону техніки. Вперто ширилися чутки, що генерали зрадили своїх бійців, кинули напризволяще, але рішення надати допомогу бійцям, які виходять з оточення, свідчило про інше: їх не забули. Та гризли сумніви: як техніка могла пройти крізь подвійне кільце ворога й опинитися на території, де чи не в кожному кущі засідка? Утім, вони не знають всієї картини, бо на війні все може раптово змінитися. То чому ж так тривожно на душі? Вусик дістав пачку цигарок, порахував. Чотири цигарки, тож можна ще одну спалити, перед тим як піднімати бійців. Він запалив і спробував зв’язатися по мобільнику з командиром — зв’язку не було, а телефон жалісно запищав — сіла батарейка.

Після пробудження хлопці одразу побігли в кущі — дали про себе знати вода з річки та овочі. Вусик роздав усім по одному помідору і наказав набрати води в дорогу. Трохи перекусили перед виходом.

— Залишилося трохи, — сказав їм Вусик. — Години за три-чотири будемо зі своїми.

Вони пішли полями, оминаючи села. Соняшники шурхотіли пожовклим листям і голівками давали ляпасів хлопцям. Просувалися повільно, бо в багатьох почався розлад шлунка і доводилося відставати в потребі.

— Я на все життя зненавиджу соняшники, — стишено мовив Злий. — Уже сідниці обідрав їхнім шорстким листям.

— А якби йшли посадкою, то довелося б підтиратися кропивою, — хихикнув Малий.

Після соняшникового поля почалося кукурудзяне.

— Ну що, Злий, — сказав Малий, — тепер листя соняшника здається найніжнішим туалетним папером? У мене точно жопа в крові.

— Не треба було жерти помідори й огірки, — огризнувся Злий.

Раптом передсвітанкове небо розірвали вогні та гучні постріли «Градів». Снаряди летіли в бік Старобешевого, розривалися, осяваючи небо кривавою загравою.

— Що вони роблять?! — обурився Вусик. — Там нема наших, тільки мирне населення.

— Наволочі! — Злий смачно посипав матюками.

Недовго тішилися полонені в тісній камері після того, як відпустили неспокійну бабцю. Замість неї привели новачка, Саню Жуліка. Трохи йоржистий, веселий добряк одразу став душею компанії. Саня міг утихомирити сварки і покращити настрій анекдотом, хоча спочатку, коли дізналися, що він рецидивіст і п’ять разів відбував термін за ґратами, сприйняли його насторожено.

— Саньок, за що тебе на цей раз прикрили? — спитав Вадим.

— Не повіриш! Сидів за різні гріхи, не заперечую, заслужено, але цього разу, — Жулік наморщив лоба, — зараз згадаю і точно сформулюю. Ага! «Для визначення моральних якостей». Хтось мені пояснить, що це таке? Що це за нова стаття? — І скільки мені світить? Хоча я й досі не втямлю, чим завинив перед новою владою.

— Ця стаття називається «Безкоштовна рабсила», — відповіла Настя. — А термін визначить нова влада.

— Ти хотіла сказати суд?

— Я з України, не місцева, не можу сказати, чи є тут суд!

— Оце прикол! Тільки відмотав своє, а тут війна! Хто з ким воює і за що, до цього часу не розберуся, — Жулік почухав потилицю. — Не встиг вдихнути повітря свободи — знову небо в решітку. Пропонували йти на захист ЛНР, в ополчення…

— А ти що?

— А що я? — Саньок кумедно округлив очі. — Усі знають Жуліка як злодія, крадія, а не вбивцю. Ні, Жулік на мокруху не підписувався. Краще вже буду трудову повинність відбувати, а там видно буде. Може, одружуся, дітей заведу. Як ти, фарбована, на це дивишся? — звернувся він до Аліни.

— Не зли мене, дядя, — невдоволено відповіла дівчина, — не бачиш, у мене горе.

— Яке, красуне?

— Косметичку не віддають. Ідіоти!

— Мені б твій клопіт, — зітхнула Настя. — Ну що, лягаємо спати?

Полонені не встигли розміститися, як до них привели Степана й Олену.

— Приймайте поповнення! — оголосив охоронець. — Ще трохи нациків наловили, тож чекайте на підселення.

— Та чи ви подуріли?! — обурилась жінка років сорока. — Це ж вам не бочка з оселедцями!

— Мовчати! — прикрикнув охоронець.

За кілька хвилин привели ще людей і набили в камеру стільки, що не було де лежати. Коли порахували, то з’ясувалося, що їх стало тридцять дев’ять.

— Можна записати в книгу рекордів Гіннесса, — не стрималася Настя. — Якщо в «молодій республіці» ще нема книги рекордів ЛНР. Можемо пишатися: на шістнадцять квадратних метрів тридцять дев’ять людей. Хто гарно рахує? По скільки на одну душу припадає?

— Я працювала бухгалтером, — озвалася жіночка. — Що там рахувати? І по півквадрата на одну людину немає.

— Круто! На зоні всяке довелося бачити, але таке вперше! — сказав Жулік. — Я можу спати, сидячи під дверима. Хочете анекдот про оселедці в бочці?

— Не до нього зараз, друже, — сказав Вадим. — Справи кепські. Бо всі лягти не зможемо. Який у нас вихід?

— Частині людей доведеться посидіти на підлозі біля мене до півночі, — запропонував Жулік. — Інші будуть спати, потім поміняємося.

— «Відмінно» за винахідливість! — похвалила Настя. — Іншого виходу нема: будемо спати по черзі.

— Попереджаю, — озвався Жулік, — це була моя ідея, тож і право вибору за мною. Ей, ти, та, що страждає без косметички! Сьогодні я сплю з тобою!

— Дістав! — зітхнула Аліна.

Небо ледь рожевіло, очікуючи народження нового дня, сповненого надій бійців на зустріч зі своїми. Вкрай виснажені й помітно знервовані, бійці зупинилися на великому пагорбі. Вони зайняли зручну позицію серед купки дерев та кущів, які надійно приховували їх від стороннього ока. Униз, до траси, вів яр, де примостилися кущі терну та поодинокі дерева. З цього місця добре проглядалася хвиляста стрічка дороги.

У багатьох хлопців почався розлад кишківника після овочів та річної води, але в порівнянні з пережитим пронос здавався дрібницею. Сил додавала надія, що все незабаром скінчиться і вони потраплять на свою територію. Вусик дав команду відпочити десять хвилин та збігати в кущі. Не встигли хлопці розмістися на відпочинок, як удалині загуркотіла важка техніка. Мить бійці вслухалися у той звук, який нагадував гуркіт грому, не вірячи, що найтяжчі випробування позаду, що вони не потрапили в «коридор смерті», як охрестили «зелений коридор», не залишилися лежати назавжди в лісосмугах і полях.

— Нарешті! — вихопилося у всіх.

За кілька хвилин на дорозі з’явилася колона. Важкі танки, БТРи та плямисті машини сунули черепашачою ходою, не поспішаючи. Колона здавалася нескінченною і згори нагадувала іграшки, які хлоп’я повільно тягне на мотузці.