— Друзі, кому в кущі — біжіть негайно! — скомандував Вусик.

— Я не встиг! — ображено мовив Малий і схопився за живіт.

— Я теж! — сказав Злий.

Мона і Геннадій приєдналися до них.

— А ще на мене наговорювали! — посміхнувся Кабан. — Самі з кущів не вилазять, а у мене все в порядку!

— Ми підемо назустріч колоні, а ви нас доженете, — сказав Вусик. — Не хвилюйтесь, вас тут не залишимо.

Збуджені бійці почали спускатися яром, а Мона, Злий, Сєвєр та Малий розбрелися по кущах. Злий і звідти бубнів, що краще б уже голодував, ніж сидіти в кущах, коли свої поруч.

— Малий, ти так торохтиш, що танки заглушив! — крикнув Злий.

— Ой-ой! У мене живіт збунтувався не на жарт! — озвався Малий. — Хлопці, не лишайте мене, почекайте, будь ласка!

— Гадаєш, ти один такий? — посміхнувся Гена. — Сиди вже.

— Цікаво, що Вусик скаже нашим? — обізвався Мона. — «Зачекайте, хлопці, там у кущах сидять наші обісранці?»

— Серуни! — виправив Злий. — Так і скаже!

— Аж соромно! — зітхнув Малий.

— Соромно завоняти танк, — буркнув Злий. — Малий, як справи?

— Живіт крутить! Не можу йти!

Поки хлопці чекали Малого, гуркіт стих, бо колона зупинилась.

— Малий, ти винен у тому, що ми пропустили історичну зустріч! — докорив Злий.

— Я вже… нібито, — сказав Малий, виходячи.

Хлопці почекали, поки їхній наймолодший побратим застібне пасок, і почали спускатися.

— Нічого собі! — присвиснув Малий. — Напевно, двісті одиниць буде!

— Стояти! Назад! — неочікувано скомандував Злий. — Він махнув відійти до заростів, пригнувся і побіг назад. — Лягли всі!

Хлопці припали до землі й лише тоді зрозуміли, що внизу коїться щось не те. В оточенні людей у камуфляжі їхні побратими кидали зброю та броники до купи. Під дулами автоматів бійців обшукали. Зі своєї схованки група Злого бачила, як з кишень їх побратимів діставали документи та телефони. Один чолов’яга заходився перевіряти мобільники: дешевенькі кидав на асфальт і трощив чоботом, решту складав у наплічник, попередньо вийнявши СІМ-ки.

— Опаньки! — почухав голову Злий. — Оце обламалися!

— Нічого не розумію, — розгублено кліпав очицями Малий.

— Що не зрозуміло? — буркнув Геннадій. — Наші потрапили в полон до росіян. Схоже, що це їхня техніка.

— Я відчував, що тут якесь попадалово, — сказав Злий, — говорив про це Вусику.

— Не думаю, що він зрадник, — захистив командира Мона. — Схоже, що його побратима, який дав інформацію, взяли в полон і змусили обманути.

— Але ж він — командир! — не вгамовувався Злий. — Як можна було так безпечно повести за собою людей назустріч колоні?

— Якщо по правді, то ніхто з нас і гадки не мав, що таке трапиться, — сказав Мона.

А внизу хлопці познімали кітелі та футболки, лишившись лише в штанях та берцах. Якийсь начальник почав переглядати документи.

— Треба виручати! — гарячкував Малий. — Там наш Кабан. Ми ж не кинемо його?

— Дідько! Так усе по-дурному вийшло! — похитав головою Злий. — Двадцять шість наших побратимів! От зараза!

— Давайте їх відіб’ємо! — запропонував Малий.

— Як? — Мона глянув на Малого, як на божевільного. — У кожного з нас по три-чотири патрони на дві сотні важкої техніки. Ти взагалі нормальний?

— Я нормальний! А ось друзів залишати у біді — це як по-твоєму?!

— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!

Полоненим наказали лягти на асфальт.

Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.

— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.

— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.

— Він просить допомоги!

— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.

— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?

— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.

— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.

Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.

— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!

— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.

— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.

— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.

До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.

— Ось і все, — сказав Злий. — Малий, що з тобою?

Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.

— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?

Малий мовчав.

— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.

Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.

Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.

— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.

Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:

— Майдан — це ворог!

— Правий сектор — фашисти!

— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!

Настя здогадувалась, чому ополченці ненавидять айдарівців. Навіть до полонених дійшли чутки, що саме вони заходили в Луганськ і навіть підняли в місті синьо-жовтий прапор. Бійці «Айдару» мали всі шанси звільнити місто від бойовиків, але отримали наказ відступити, а потім завадили Мінські домовленості. Звичайно, про такі речі говорити з ополченцями було не можна.

Частенько вони жалілися Насті, що їм набридло воювати, і хочеться повернутися додому.

— То повертайся, — сказала Настя одному чоловіку. — Хто тримає?

— Хочу, щоб мої діти розмовляли російською мовою, — почула завчене у відповідь.

Подальші розмови не мали сенсу, бо пояснити, хто забороняє дітям розмовляти російською, ніхто не міг та й не намагався. Складалося враження, що люди враз отупіли та втратили спроможність мислити. Але найбільше Настю турбував прапор України, який лежав на підлозі в кабінеті Філіна. Великий, завдовжки два метри, вона щодня витрушувала його і знову стелила під ноги ополченцям. Зазвичай Філін виходив з кабінету, коли Настя приходила прибирати. Це її трохи заспокоювало, бо позбавитися страху перед цією людиною вона й досі не могла. Настя намагалася якнайшвидше прибрати, але й без Філіна тут у неї все валилося з рук.

«Якийсь диявол, а не людина, — думала Настя, витираючи пил на полицях та підвіконні тремтячими руками. — Але я повинна стати сильнішою за нього», — підбадьорювала себе. Та знову зустрівши, опускала очі і відчувала, як зрадницьки тремтять руки і підкошуються ноги.