— Малий, не починай знову, прошу тебе! — розлютився Злий. — Треба думати, що робити далі.

— Якщо нас помітять і простріляють поле, то шансів вижити у нас нуль, — сказав Геннадій. — Ми у ворожому оточенні, що нагадує літеру «п». Вихід є лише з одного боку, але попереду зорана земля, де все, як на долоні. Чекати ночі?

— До ночі ми поляжемо без води, — зітхнув Мона. — Зараз комусь із них припече в туалет, побіжить у кукурудзу, добре, якщо недалеко, а як далі прогуляється? Поле маленьке, щоб нас надійно сховати.

— Або вирішать побавитися і простріляють кукурудзу просто так, — мовив Злий.

— Чи щоб упевнитися у своїй безпеці, — додав Малий. — Справді, хлопці, тут небезпечно.

— У тебе є шапка-невидимка, щоб непомітно перетнути відкриту місцевість? — спитав Геннадій.

— Якщо побігти полем, то автомат не дострелить, а поки вони залізуть у танк, розвернуть, ми вже будемо далеко.

— А далі що? — Злий поглянув на Малого.

— Далі «зеленка», кілька кілометрів і наші!

— Дурня! — криво посміхнувся Мона. — Це самогубство!

— А що? Мені ідея Малого сподобалась! — сказав Злий.

Попри очікуване за Мінськими домовленостями перемир’я, сєвєродончани чули вибухи. Зі ЗМІ вони дізналися, що двадцять першого вересня за Лисичанськом під Кіровським українські військові потрапили під обстріл ворожої артилерії на сім діб, коли не можна було відповідати, довелося їм триматися без води та харчів. Невтішні новини приходили зі Щастя, де Луганську ТЕС знову обстріляв ворог. У ЛНР виліз, як черв’як із землі, отець Трохим. «Свята людина», яка напакостила в Сєвєродонецьку, повідомляла в Інтернеті: «У нашому полку поповнення! Добровольці з різних країн світу приїхали за покликом серця. У їх складі є французи, серби, білоруси, росіяни з різних кінців Русі і навіть дівчина з Ізраїлю. Був відслужений молебень, окроплені святою водою, бійці отримали благословення і напуття. На питання „Чи не боїтеся померти? Навіщо приїхали?“, відповіли: „Коли ми побачили фашизм у Новоросії, убивство мирних громадян, дітей, жінок, старих людей та наших братів окупантами, то не змогли залишатися байдужими. Якщо не зупинити зараз, фашизм і далі ширитиметься у світі… Фашисти йдуть у пекло, їх життя на цьому не закінчується, а у нас — зустріч з Богом. Хочемо померти жертовно, за віру і вітчизну — Святу Русь…“»

Один із керівників бойовиків Павло Дрьомов, що перебував чи то в Первомайську, чи у Стаханові, заявив, що не визнає Мінські домовленості і обіцяв наступ на «трикутник» Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне найближчим часом. Як завжди, призначалася чергова дата захоплення міст, щоб залякати населення в Сєвєродонецьку, були обстріляні тенісні корти, але життя, ще таке неспокійне, тривало і в місто стікалися переселенці. Дев’ятнадцятого вересня на місцевому сайті з’явилася офіційна інформація: зареєстровано 3115 осіб, найбільше із Первомайська (652) та Луганська (1300). У місто також почали переїжджати державні установи з окупованих територій, однією з перших була обласна лікарня. Відновив свій рух потяг «Київ-Луганськ», який не ходив з 26 червня 2014 року. Після відновлення залізничного мосту пішли потяги й до Сватового та Куп’янська, а із Рубіжного можна було доїхати до Харкова. У банкоматах зникла готівка, тому люди їхали в Харків, щоб отримати кошти. Важко, з потугами, життя поверталося у звичайне русло. У місті так і говорили «до війни» чи «після війни»…

— Ми повинні розділитися, — запропонував Злий, коли хлопці вирішили прориватися через зоране поле.

— Навіщо? — запитав Геннадій.

— Якщо побіжимо вчотирьох і ворог накриє нас вогнем, шансів вижити не буде ні в кого, — пояснив Злий. — Якщо вб’ють двох, то є надія, що інші двоє зможуть відсидітися до ночі. П’ятдесят на п’ятдесят — це моя думка.

— Це якщо не прочешуть кукурудзяне поле після перших двох, — зауважив Мона.

— Звичайно, — погодився Злий.

Повисла мовчанка, коли кожен прокручував у голові різні варіанти порятунку.

— Не забувайте, що спека за день забере у нас останні сили, тому до вечора повинні лишитися більш витривалі, — першим озвався Злий.

— Тут забудеш про спеку, — зітхнув Малий. — Ще година, і я почну гризти суху кукурудзу. Хоча навіщо їсти, коли нема води?

— Може, спробуємо прорватися всі разом? — невпевнено спитав Геннадій.

— Якщо когось із перших двох зачепить куля, то інші двоє під покровом ночі зможуть допомогти, — спокійно мовив Злий.

— Або закопати тіла, — додав Малий.

— Не накаркай! — пробурчав Мона. — Давайте ще раз все добре обмізкуємо.

— Не знаю як у вас, — сказав Малий, — а у мене мізки вже закипають.

Хлопці ще раз прорахували всі «за» і «проти» і вирішили ризикнути. Вони дали одне одному слово, що не залишать друзів у біді, щоб дістатися до своїх разом. Залишалось визначити, хто піде першим.

— Безумовно, Малий, — запропонував Злий.

— Чому я? — скривився хлопець.

— Бо бігаєш спритно.

— Це тому, що я розскиглився?

— Тому, що в тебе лишилося мало сил — це по-перше, — пояснив йому Злий. — По-друге, ти серед нас наймолодший, тому ми зобов’язані дати тобі шанс. По-третє, ми всі знаємо, як ти любиш своїх батьків, як вони на тебе чекають, тому ти не маєш права злягти в цій клятій кукурудзі.

— Злий, хлопці, я повинен вам дещо пояснити, — почав Малий.

— Потім, не зараз. Добре? — Злий поплескав його по плечах.

— Ні, я хочу вам у дечому зізнатися… — продовжив Малий.

— У тому, що ти не спав із дівчатами? — посміхнувся Злий. — Це ми вже знаємо, а все інше — потім. Гаразд?

Злий зняв бронежилет і віддав Малому. Хлопець пручався, але старший товариш наполягав і йому довелося здатися.

— Ох і важкий! — сказав Малий.

— Вибач, іншого нема, — посміхнувся Злий. — З тобою піде…

— Ти підеш, — мовив Малий.

— Ні, з тобою піде Мона.

— Ні, нехай іде Сєвєр, якщо зараз більше шансів дістатися своїх. Він врятував мені життя, маю віддячити, — сказав Мона.

— Я не згоден, — почав Геник, але Злий нагадав, що зараз не час сперечатися.

Отож, першими йшли Малий і Сєвєр, а Злий і Мона в разі чого мали прийти їм на виручку.

— Я буду молитися за вас, — сказав Мона.

Хлопці обнялися наостанок і сказали: «Хай щастить! До зустрічі!»

— Усе! — скомандував Злий. — З Богом!

Малий кинув на Злого жалібний погляд, зітхнув, показав на пальцях знак перемоги і рушив.

— Бігом, зібравши всі сили, — сказав Геннадій, і вони, покинувши кукурудзяний прихисток, щодуху рвонули вперед.

За кілька метрів почалося зоране поле і бігти стало важче. Геннадій чув, як важко хекає Малий, але не відстає. Поле, яке здавалося невеликим, враз стало безмежним. Геник дивився під ноги, перескакуючи великі масні брили чорнозему, спотикався, падав, підводився і знову біг. Він не випускав із поля зору Малого і кидав швидкі погляди на лісосмугу, що бовваніла попереду.

— Ну, давай, рідненький, давай! — підбадьорював він хлопця, коли той падав і довго вовтузився, підводячись.

Ремені автомата натирали мокрі від поту плечі, зброя, гальмуючи, тягла донизу. По них випустили чергу з дороги, де стояли ворожі танки, запрацював двигун танка.

— Малий, тримайся! Швидше!

— Я… не можу!

Гена на мить зупинився, помітивши, що хлопець розпластався на ріллі. Відтак підбіг, потягнув за руки, допомагаючи підвестися.

— Вставай! Прошу тебе!

— Не можу! Броник важкий!

— Кидай його!

— Ні, це Злого!

— Зараз нас розстріляють! — крикнув Гена.

Не чекаючи, він швидко скинув з нього бронежилет, помітивши у його розширених від страху та відчаю очах сльози. Геник забрав його автомат, потяг за собою.

— Я сам! — видавив Малий і побіг.

Ще якась сотня метрів, подолати яр — і вони в «зеленці».

— Ще трішки! — хекаючи, прохрипів Геннадій. — Не можна зупинятися.

Вони скотилися яром донизу, підхопилися на ноги і побігли вгору. Невелике узвишшя було як нескорена гірська вершина, бо всі сили забрав ривок. Далі вони вже не бігли і не йшли, а повзли, скочувалися донизу і видиралися вгору, чіпляючись за траву пальцями. Лісосмуга, така бажана, рятівна, була вже за кілька метрів, коли потужний вибух десь зовсім поруч розкидав стомлені, зрошені потом, як зливою, два людські тіла в різні боки…