Щодня Настя прокидалася з надією, що її повернуть на роботу до громадської їдальні, де вона зможе зустрітися з Алісою і дізнатися, як там її мама i діти, та марно. Втішало те, що Аліса сповістила матір про полон, колишня подруга напевно стримала свою обіцянку.

За вечерею Вадим спитав:

— Чому ти не попросиш волонтерів зателефонувати матері та Генику?

— Навіщо? Я знаю, що Аліса їм подзвонила, — відповіла Настя: — А ти чому не передаси через них звістку Левкові?

— Уже нема сенсу, — посміхнувся Вадим, — незабаром повернемося додому.

Щодня вони сподівалися, що частину полонених з камери відпустять по домівках, але всі тридцять дев’ять були на місці. Перші дні спали по черзі, але так було дуже незручно. Люди тільки встигали поснути, як треба було прокидатися і поступатися місцем. Тоді вони примудрилися спати або сидячи, або схилившись на плечі одне одному. Настя з Вадимом спали під ліжком, на боку, тісно притиснувшись і таким чином звільнивши площу під ліжком ще одній людині.

Листопад нагадав, що зима не за горами. У камері не топили, тому вдень за відсутності людей повітря охолоджувалося. Ввечері, навпаки, ставало задушливо, що справляло враження тепла. Настя підгортала частину матраца під бетонну стіну, щоб не притулятися до холодної стінки.

З іншого боку Вадим зігрівав її своїм тілом, тому їй пощастило не застудитися. Дехто зі співкамерників встиг підхопити застуду і не міг заснути від надривного кашлю, що заважав спати й іншим. Ніхто не дорікав за незручності, як було перші дні — люди швидко призвичаїлися співіснувати в нелюдських умовах, тішачи себе тим, що ці негаразди тимчасові. Прокинувшись уранці, вони часто розповідали про свої сни, ділилися думками — так, ніби жили великою родиною, яка змушена тимчасово тіснитися, але незабаром кожен з них повернеться до звичного життя окремо.

Олена прокинулася і зрозуміла, що її сусіди також не сплять, лежать, зігріті теплом сусіда, чекають на команду підйом.

— Доброго ранку! — посміхнулась вона Степану, який кліпнув очима і знову заплющився. — Мені сьогодні наснилася сім’я.

— Мені моя також щоночі сниться, — обізвалася одна із жінок.

— Сон був настільки чіткий, — продовжила Олена, — як реальність. Наче наша родина сіла на кухні снідати, брязкали тарілки, і смачно пахло супом з курятиною. Знаєте, коли ми зі Степаном жили спочатку разом зі свекрухою, вона прокидалася вдосвіта, починала гриміти каструлями, а нам молодим так хотілося ще трішки поспати!

— Знайома історія! — сказала якась жінка.

— До чого я веду? — продовжила Олена. — Сон був настільки реальним, що коли прокинулася, мені у вухах стояло, як свекруха гримить каструлями, розкладає на столі ложки і розливає по мисках суп. Вірите, що не хотілося розплющувати очі? І така ностальгія охопила за минулим! Колись понад усе хотілося зранку поспати і не чути, як вовтузиться свекруха на кухні, а тепер кілька років життя віддала б за таку мить! Уявила, що все повернулося назад, я сплю в теплому ліжку, прокидаюсь, а мати чоловіка вже приготувала смачний сніданок, ще можна поніжитися під ковдрою біля коханого, щоб потім зайти на кухню, вдихнути пахощі страв і сісти за стіл.

— А там супець з курячими крильцями! — додала та сама жінка.

— Чому ми не цінуємо те, що маємо? — розмірковувала Олена. — Чому нам здається, що може бути краще, ніж є? Чому нема науки, яка навчила б нас бачити в буденному житті все гарне, а не погане?

— Є така наука, — озвався Жулік. — І назва її — життя.

Люди замовкли. Кожен поринув у найкращі спогади у своєму минулому. Голосний гуркіт у металеві двері змусив їх здригнутися, повернув у реальність.

— Підйом! — почули вони хрипкий бас охоронця.

Бійці увімкнули мобільні, щоб додзвонитися до своїх командирів, але вони розрядилися.

— Приїхали! — зітхнув Малий, який був у розпачі і не приховував того. — Куди тепер іти? Що робити? Як дізнатися, де наші? Усе! Нам гаплик! — Я більше нікуди не піду. Усе марно. Скільки ми блукаємо? Будемо куширями[5] лазити, поки нас не візьмуть у полон, як Кабана?

— Усім нелегко, — сказав Мона.

— Йдіть куди хочете, — Малий поклав автомат і сів на трухлявий пень. — Хай приходять ополченці й роблять зі мною що хочуть.

— Ти зовсім того? — Мона покрутив пальцем біля скроні.

— Мені все одно! — нервово промовив хлопець. — У кожної людини є запас сил, у мене він скінчився. Усе!

— Ну що ти розкис? — Геннадій сів поруч. — Якщо тобі начхати на своє життя, то подумай про батьків. Якщо тебе не буде, то чи стане їм легше. Хоча б заради них ти повинен триматися! Нам усім дуже важко, але легше, ніж тим, хто лежить у землі й ніколи не підведеться. Ми — живі! Це наш плюс. Нам уже пощастило, коли ми не пішли з колоною «коридором смерті», ми кілька разів потрапляли в халепи, але вижили. Наша місія на землі ще не скінчилася. Невже ти не хочеш добратися до своїх, щоб відпочити, помитися, поїсти і відомстити за Кабана? За тих хлопців, які зараз лежать у посадках і на полях?

— У тебе ще є сили, тому так говориш, — сказав Малий. — У мене їх нема. Мені все байдуже… Йдіть далі і не чіпайте мене! Так чи так нас візьмуть у полон.

— З будь-якої ситуації є вихід. Пам’ятаєш, як казав Філософ: «Виходу нема лише з труни. Тож не скигліть!»[6]?

— Відчепись! — відмахнувся хлопець.

— Злий, чому ти мовчиш?! — обурився Геник.

Злий сидів віддалік, жуючи травинку і думав про щось своє. Здавалося, що розмова побратимів його зовсім не обходить, бо внизу угледів щось надзвичайно цікаве.

— Сєвєр, не чіпай його.

— Може, і він тут лишиться разом із Малим чекати ополченців? — кинув Мона.

— Йдіть уже! Я стомився! Мені все набридло! — нив Малий. — Життя така мерзенна річ! Навіщо я жив?

— Злий! — знову звернувся до побратима Гена. — Що з ним робити?

— Облиште його, — спокійно мовив. — Хоче лишитися? Нехай. Зброя не його власність, тому автомат заберемо. Ополченці сюди навряд чи прийдуть. Навіщо їм лізти нагору? Посидить кілька годин на спеці, знепритомніє і піде на вечерю лисицям чи вовкам. Коли зуби хижаків устромляться в тіло, від болю отямиться і трохи поборюкається, волаючи до хрипоти, коли звірі ласуватимуть його плоттю.

Малий наче води в рот набрав. Він сидів, обхопивши руками коліна, і тихо зітхав.

Хлопці попили води, і Малий не відмовився, випив свої законні два ковтки.

— Злий, що будемо робити? — спитав Геннадій.

— Треба йти до своїх.

— Питання куди? — зауважив Мона.

— Давайте подумаємо, — Злий виплюнув травинку. — Гадаю, наші там. — Він вказав пальцем. — Вусик говорив, що від траси, де чекали українську колону, до наших позицій усього кілька кілометрів. Якщо ворожа техніка посунула праворуч, отже, там їхні, а нам — трохи ліворуч.

— Згоден, — підтримав Мона. — Злий діло каже.

— А якщо наші відступили? — зауважив Геннадій.

— Цього ми не знаємо, тому будемо сподіватися на краще, — Злий підвівся. — Хто йде далі? Ось і добре, — сказав він, помітивши, що Малий повільно підвівся і закинув автомат на плече.

Хлопці спускалися яром, аби перейти дорогу й потрапити на поле кукурудзи. Вони вже сховалися серед високих рослин, коли почувся гуркіт техніки, який щохвилини наростав. Кілька ворожих танків, що нещодавно пройшли в складі колони, чомусь повернулися.

— Що вони тут забули? — пошепки сказав Злий.

Схоже, що бойовики зупинилися надовго, вони жартували і голосно реготали.

— Доведеться трохи посидіти, — сплюнув Злий.

Хлопці всілися в тіні, ховаючись від палючих променів сонця та ворогів. Утім, ненадовго — позаду, на іншій дорозі, загуркотіла техніка.

— Вороги пруть звідусіль, — почухав потилицю Мона.

— Аби попереду їх не було, — буркнув Злий.

За півгодини зашуміло ще з одного боку.

— Ми як миші, — сказав Малий, який до цього часу не зронив ні слова, — куди не сунься — всюди пастка.