Справжні криваві жнива були в неї під Іловайськом, вона аж стомилася рахувати здобич. Увійшовши в азарт, знову не могла зупинитися. Мало, мало, мало! Чим більше залишалося на землі тіл, тим дужче розпалювалася. Як ненажерливий хижак не може зупинитися, скуштувавши плоть, Смерть зазирала в отвори розбитої, скарлюченої, як пальці столітньої бабці, техніки, вишукуючи поживу, носилася соняшниковими та кукурудзяними полями. Вона зупинялася над пораненими, нетерпляче тупцювала над ними, чекаючи, поки кров застигне. І знову мало! Серпень-вересень видалися на славу — вродив щедрий «врожай»! І вона із неприхованим задоволенням жнивувала, смакуючи жертвами.

Смерть неприховано зраділа, коли серед високих дерев у лісосмузі випадково натрапила на юнака, який стікав кров’ю. Вона прошелестіла гіллям дерев і зупинилася. Поруч — тіло друга, яке вона швиденько прийняла в обійми. Смерть побачила рану на нозі й втішилася — мине небагато часу і матиме ще одну жертву.

Геник відчув холодних подих Смерті. Часом у нього починало рябіти в очах, усе навколо втрачало чіткі обриси і розпливалося, як у густому вранішньому тумані над водоймою. Хлопець зрозумів: ще мить — і все щезне назавжди. Надзусиллям він підняв важкі повіки і роззирнувся навколо. За кілька метрів від нього — скалічене тіло Малого й шкіриться Смерть. Це був найважливіший поєдинок: його, людини, і Смерті. Він мусить перемогти, заради Малого, своєї матері, заради Улянки. Він послабив джгут на нозі й, перемагаючи біль, поворушив пальцями пораненої ноги, задоволено видихнув — є надія. Але за мить кров знову заюшила з рани — на брудній пов’язці на радість кістлявій швидко збільшувалася червона пляма.

— Не дочекаєшся! — прохрипів поранений воїн.

Він дав змогу відновитися кровотоку в нозі й знову стягнув її джгутом. Десь загуркотіло, просвистіло, гепнуло, і Смерть на якийсь час покинула юнака — поспішила на вибухи. Мов біснувата, ушкварила туди, де лунали постріли, вихопила кістлявими руками чергову здобич і стрімголов повернулася до стікаючого кров’ю юнака. Він ще був живий, і смерть нервувала. Часом, повернувшись, вона радісно схилялася над хлопцем і з люттю відскакувала — він дихав! Попри велику втрату крові, без води та їжі, він усіма силами чіплявся за життя, і це її дратувало. Юнак лежав, розпластавшись на землі та заплющивши очі, і Смерть вкотре почула ледь вловний стукіт його серця. Чекати лишилося на горобиний скік, але терпець її уривався. Вона вже ввійшла в запал і не могла зупинитися. Її тішив поєдинок Життя зі Смертю і водночас дратував.

Геннадій відчув, що провалюється в пітьму і кістляві пальці Смерті залізними лещатами стисли йому горло. Він почав ворушитися, аби не знепритомніти, бо це буде кінець: Смерть поруч, вона чекає, потираючи від задоволення руки. Не можна надати їй таку насолоду! Хто це ворушиться біля Малого? Невже Смерть? Обриси розпливлися перед очима, у голові шуміло розбурхане море, але попри це, Геннадій почув гавкіт. Напруживши зір, розгледів зграю здичавілих собак, голодних і наполоханих вибухами. Собаки вчули запах крові й наближалися до тіла. Геник схопив дрючок і замахнувся на тварин так, що Смерть невдоволено відсахнулася. Воліла вчепитися в горло, але сила волі пораненого змусила її відступити. Хлопець, втрачаючи останні сили, підповз до загиблого друга, голими руками розгріб траву і почав дрючком рити землю. Коли ґрунт трохи розпушувався, він відгрібав його, здираючи до крові нігті. Піт заливав йому очі, сили полишали, та він не відступав. Час від часу зупинявся, щоб передихнути.

Найбільшим бажанням було поспати, хоч на кілька хвилин заплющити очі й провалитися у забуття, але Геник розумів, що навіть нетривалий сон його згубить. Хлопець повернувся на бік, застогнав від болю і послабив джгут. Давши відпочинок нозі, знову заходився копати.

— Нічого, — глузувала Смерть, — незабаром ніч і ти, любчику, не втримаєшся, заснеш, як немовля після купання.

— Не дочекаєшся! — ледь чутно прошепотіли скривавлені вуста.

На землю спускався вечір. Геннадій закінчив рити яму, перетяг туди тіло друга, склав йому руки на грудях, прикрив обличчя целофановим пакетом, який приніс вітер.

— Вибач, Малий, — сказав, — і прощавай.

Геник, як міг, засипав тіло землею. На могильному горбку прилаштував кепку хлопця. Собак не було видно: чи то їм набридло чекати й вони побігли далі в пошуках їжі, чи то причаїлися віддалік. Гена витратив свої останні сили, навколо все закружляло і розпливлося. Він підвів голову і побачив місяць — це буде його остання ніч, бо кістлява вмостилася серед верхівок зелених велетнів, що дрімали.

«Я програв, — майнула остання думка, — Смерть не піде звідси, поки не отримає чергову жертву…»

Свою камеру полонені охрестили «гуртожитком № 39». Згодом вони не могли згадати, у кого саме з’явилася така ідея, але назва міцно закріпилася. Ночі ставали дедалі нестерпніші. Наркоман, який назвався Сенею, був справжнім лихом. У нього почалася ломка, і він волав не своїм голосом, не даючи склепити повік. Удень Сеню, як і решту, забирали на роботу, де він теж влаштовував «веселе» життя. Ополченці били його і закидали в камеру, щоб з приходом ночі він продовжив цирк. Після кількох таких ночей, коли Сеню скручувало, як мотузку, люди з «гуртожитку» вирішили відмовитися йти на роботу, бо не мають змоги відпочивати після нелегкого трудового дня.

— Це єдиний спосіб змусити ополченців перевести Сеню до лікарні, — сказав Степан, який запропонував страйк. — Якщо хоча б один із нас погодиться працювати, ми всі програємо. Доведеться ще довго не спати, спостерігаючи за ломкою, аж до того часу, поки він не помре на наших очах.

— Таке може статися? — боязко спитала кароока дівчина, яку нещодавно арештували за те, що обраховувала покупців.

— Сама подивись, — відповів Степан. — Скільки днів поспіль він не може їсти? Його нудить, він справляє під себе нужду, у нього судоми і, можливо, температура. Людина хвора, і її треба лікувати.

— Важко не погодитися, — сказав чоловік, якого затримали за порушення комендантської години, — але ви впевнені, що нас гуртом не вивезуть за місто і не розстріляють? Вам добре командувати, бо діти вже дорослі, а в мене ще неповнолітні.

— Ти проти? — Степан пронизав поглядом чоловіка.

— Не знаю, — невпевнено мовив чоловік.

— Якщо хтось відмовиться — матиме справу зі мною, — втрутився в розмову Жулік. — Я проти «мокрухи», але для загальної справи можу добряче пресонути!

Погроза Жуліка спрацювала миттєво. Наступного ранку мешканці «гуртожитку» вишикувалися в їдальні і попрохали запросити на розмову когось із керівництва.

— Работать! — волав охоронець, але марно — ніхто й не ворухнувся.

Він покликав на допомогу інших охоронців, які скинули з плечей автомати і наставили на людей.

— Спокійно, — мовив Степан, — тут вони не стрілятимуть, тим паче без наказу.

Охоронці порадились між собою, і незабаром до їдальні увійшов Філін. Настя, побачивши його, одразу опустила очі. Степан коротко виклав суть проблеми, і Філін наказав відвести наркомана до нього в кабінет, а решті — йти на роботу.

Того дня Настя, прибираючи коридор, чула, як кричав за дверима він болю Сеня, як репетував Філін. Потім ополченці потягли геть скривавленого наркомана під руки. Після обіду Настя поцікавилася в охоронця долею наркомана.

— Навіщо тобі?

— Він — людина, тому й спитала.

— Спочатку ви на нього наскаржилися, а тепер жалієте.

— Так, бо він хворий.

— Він — сміття, яке треба знищувати, — відповів охоронець і повернувся до Насті спиною, показуючи, що на цьому розмова закінчена.

Ввечері Настя розповіла своїм сусідам про розмову з ополченцем.

— Як ви гадаєте, що з ним зробили?

— Цього ми ніколи не дізнаємося, — поспішив її заспокоїти Вадим, знаючи вразливу натуру жінки. — Впевнений, що Сеню помістили в лікарню для примусового лікування.

— Авжеж! — з іронією промовив Жулік. — У больничці Сеня, тільки в такій, де ліки не потрібні.