— Не мели дурниць, якщо не знаєш правду, — зупинив його Степан.

— Сеня вже, мабуть, говорить із Всевишнім, — сказав хтось із чоловіків. — З такими тут розмова коротка.

— І навіщо ми його здали? — зітхнула жінка похилого віку. — Краще б терпіли. Втім, він помер би тут, — сказала вона і після паузи додала: — Напевно.

Залежно від обставин погляди людини на ті самі речі різняться. Це зрозумів Геннадій вночі, коли лежав у лісосмузі. До цього часу йому завжди не вистачало ночі, щоб добре виспатися, хоч і не вважав себе соньком. Здавалося, що тільки поклав голову на подушку, а вже ранок заглядає у вікно. Зараз він відчув, що ніч надзвичайно довга, схожа на рік бездіяльності, коли нічого не робиш, а лише чекаєш, коли він скінчиться. Геник чекав нічної прохолоди, але його почало морозити. Він заліз під кущ, намагаючись прикритися віттям від холоду, та даремно. Йому здавалося, що він повільно покривається інеєм і ось-ось замерзне, хоча тіло палало вогнем. Геннадій перестав відчувати і біль у нозі, і саму ногу. Час від часу він знаходив у собі сили, щоб послабити джут. Нестерпно хотілося спати. Хлопець стуляв повіки й поринав на кілька хвилин у тривожний сон, відтак прокидався, боячись, що може померти. Коли надзусиллям розплющував очі, то відчував: Смерть десь поруч, спостерігає за ним. Геник міг заприсягтися, що кілька разів навіть бачив, як Смерть холодним подихом проносилася верхівками дерев і наближалася до нього. Понад усе волів перемогти її, дочекатися ранку. Він хотів жити! І це бажання давало йому сили розмахувати руками, відганяючи кістляву.

— Улечко, не покидай мене! — шепотів.

Він хотів побачити маму, почути її заспокійливе «Все добре, синку!», і потріскані до крові губи кликали найріднішу людину. Потім його знову охоплювали втома і сон, він закривав очі і байдужів до всього. Навіть якби його зараз знайшли бойовики і розстріляли, йому було б усе одно. Він прокидався, лякався своїх думок і знову вступав у нерівний поєдинок зі Смертю. І так довгу, океанно-нескінченну ніч, аж поки не прокинувся несміливий тихий ранок. Він озвався до хлопця цвіріньканням синички, яка перелітала з гілки на гілку, роздивляючись хлопця. Їхні погляди на мить зустрілися, і Геник дивився на пташку доти, поки вона не перетворилася на сіру пляму. Він заплющився, а коли відкрив очі, пташини вже не було на гілці.

«Напевно, втратила до мене інтерес, — подумав він. — І взагалі, я нікому не потрібен, про мене забули і Мона, і Злий…»

Його погляд зупинився на зеленокрилому жучку, який повільно повзав по його автомату. Незабаром і жучок перетворився на суцільну пляму. Геннадій сперся на лікті, щоб оглянути поранену ногу. На темно-червоному згустку — кілька великих огидних мух. Геннадій потягнувся рукою до палиці, щоб прогнати їх, та йому запаморочилося. Він упав навзнаки, і перед очима замиготіли плями. Одна з них, біло-сіра, схожа на людську постать, хиталася, наближаючись.

«Смерть», — майнула думка і він прохрипів:

— Геть звідси, клята! Не дочекаєшся!

Та вона не послухалась.

— Сєвєр, друже, ти мене чуєш?

— Геть, не називай мене так!

Рятівні краплі води оросили його губи, потрапили до рота, і він жадібно ковтнув. Геннадій похапцем пив воду і не міг втамувати спрагу.

— Ось так краще. Як ти? — почув він знайомий голос.

Це говорила не Смерть. А хто тоді? Як зрозуміти, чиє обличчя хитається перед ним і ніяк не зможе стати чітким зображенням.

— Ти хто?

— Друже, ти мене не впізнаєш?

Чиїсь руки приклали до його чола щось прохолодно-приємне, і Геннадій збагнув.

— Злий? — спитав хрипко.

— Нарешті! Ну ти даєш, Сєвєр! Я вже думав, що спізнився!

— Так і є! Чортяка, Злий!

Геник подивився на людину, що над ним схилилася. Сумнівів не лишалося: це був Злий! Він допоміг Гені сісти, сам вмостився поруч, обнявши його за плечі.

— Я вже втратив віру, що ти повернешся, — зізнався Геннадій.

— Дурний, який ти дурний! Як я міг тебе полишити? А… Малий?

— Там, — вказав Геннадій на могильний горбок. — Вибач. Не вберіг.

Геннадій не стримався, сховав обличчя на плечі побратима, і його тіло здригнулося від плачу. Злий, завжди незворушний, іноді цинічний і грубий, плакав разом із ним, не соромлячись сліз.

— Дякую тобі, — видавив Геннадій.

— Я ж сказав, що вас не залишу, — схлипуючи, відповів Злий. — Тепер усе буде добре.

— Як ти тут опинився? — упоравшись з емоціями, спитав Геник.

— Приїхала наша «швидка», — пояснив хлопець, — ополченці дозволили забрати поранених і вбитих, тож я одразу побіг сюди. Підводься, бо часу обмаль.

— А Малого?..

— Його також заберуть, я ж обіцяв за вами повернутися.

— Мені так шкода…

— Так, нам не вистачатиме його. Як тепер його батьки?

— Їх немає.

— Як?!

Поки Злий допомагав Генику зіп’ястися на ноги, він розповів про загибель Малого і його останнє зізнання.

— Бідолаха, — сказав Злий, змахнувши сльозу, — в останні свої хвилини шкодував за моїм броником. Ех, якби я раніше знав, що він сирота!

— Уже нічого не змінити. Ти був для нього не тільки кращим другом.

Злий потяг на собі Геннадія, але за кілька метрів зупинився відпочити.

— Щось я заслаб, — відхекувався.

— А Мона… де?

— У полоні. Ми вчора зібрали наших поранених.

— Багато?

— Встигли допомогти дев’ятьом. Мона навмисне відіслав мене подалі шукати поранених, — розповів Злий.

— Навіщо?

— Він знайшов «швидку» росіян і попросив лікарів надати допомогу нашим хлопцям, ті погодилися за умови, що Мона залишиться з ними. Сказав мені не висовуватися і не втручатися. Коли я повернувся з легкопораненим, його забрали їхні лікарі, і Мону теж. Скоріше за все, він у полоні. А вранці наш «Червоний хрест» отримав дозвіл забрати поранених.

— І з «зеленого коридору» теж?

— І з «коридору смерті» теж, — підтвердив Злий.

— Багато наших полягло?

— Тобі новини радіо чи від своїх?

— Від наших хлопців.

— Тоді за що купив, за те й продаю. «Коридором» пішло більше трьох тисяч наших, а дісталося своїх живими та пораненими лише п’ятсот. Щодо нашого Баті різні чутки. Він був тяжкопоранений, то одні кажуть, що росіяни взяли його в полон, інші — що пристрелили. Але те, що більшість не дійшли живими, — факт.

— Нічого собі! — вирвалося у Геннадія. — І що кажуть хлопці?

— Зрада наших генералів, підлість ворога. Колись дізнаємося всю правду, — зітхнув Злий і додав: — Якщо доживемо. Війна знищує багато чого, перша в списку — правда. Що ще хочеш спитати?

— Уля… Ти не знаєш?

— Знаю. У госпіталі в Харкові через поранення руки, я їй телефонував. Годі базікати, пішли, а то в тебе нога відвалиться. Як танцюватимеш на весіллі? — Злий підвівся із землі. — Така гарна ніжка була, а її мухи обгадили, та й Малий чекає…

Наступного дня після написання заяви в міліцію Валентину викликали для свідчень. Їй знову довелося повторити все із самого початку. Вона поставила підпис і поцікавилася, коли вживуть заходів щодо патрульних.

— Обов’язково зреагуємо у найближчі два дні, — запевнили її.

Задоволена, вона повернулася в кав’ярню, де на неї чекали Ольга та бабці, які прийшли по борошно. Старенькі вже знали про неприємну пригоду, тому не поспішали повертатися додому.

— Ну що там? — спитали вони. — Покарають бусурман?

— Пообіцяли, — посміхнулась Валентина. — Олю, ти не віддала борошно? Чому? — спитала подругу.

— Віддала вже, але всі хотіли тебе дочекатися.

— Дякую вам, мої дорогенькі! — розчулилася жінка. — Що б я робила без вас, без вашої підтримки? По сто грамів чаю?

— Не відмовимося, — за всіх відповіла Ольга.

Коли жіночки пішли, потягнувши на візочку мішок з борошном, Валентина ввімкнула комп’ютер і згадала, що через прикрий випадок забула поговорити з подругою.

— Олю, ти бачила повідомлення про Настю?

— Так, читала. І що ти думаєш з цього приводу?