— Є, скину СМСкою. А ти зараз зі свого телефону дзвониш?

— Так, скинь, будь ласка, також номери всіх наших.

— Гаразд.

— Готуємося до обходу! — сповістила медсестра, і Геник вимушений був розпрощатися з дівчиною.

Після обходу він набрав свою бабусю. Почувши голос онука, вона розплакалася.

— Генику, мій любий, я так рада, що хоч ти знайшовся! — мовила крізь сльози.

— А ще хто пропав?

Богдана Стефанівна розповіла про те, як Настя з Вадимом поїхали й пропали безвісти.

— Так ось чому я не можу зв’язатися з мамою…

Геник як міг заспокоїв бабцю, але сам дуже розхвилювався. Він поцікавився, чи телефонує Іванка.

— Дуже рідко, ми навіть не знаємо, де вона живе.

— А тітка Ніна? Володя?

Богдана Стефанівна не стала вдаватися в подробиці, лише сказала, що Ніна з сином живуть і працюють у Підмосков’ї.

— Генику, дай мені адресу госпіталю, я приїду тебе навідати, — попросила.

— Ні, не дам! Не треба до мене їхати, у мене все є, приносять волонтери. Як підлікуюся, мені дадуть відпустку і я приїду до тебе.

— Коли саме?

— Бабусю, цього я точно не знаю. Головне, щоб ти трималася і дочекалася повернення мами. Добре?

— Генику, ти гадаєш… вона повернеться?

— Звичайно! Я впевнений у цьому! Не хвилюйся за мене, тримайся, я знаю, що ти у нас сильна і мудра! Я буду тобі дзвонити щодня. Цілую! — сказав він на прощання.

Уже надвечір зателефонував Злому. Хотів попросити, щоб навістив свого друга Грушу, бо в того моральний стан не дуже, але до палати зайшов Григорій.

— Хочеш поговорити зі Злим? — спитав Геник.

— Не зараз. — Груша ліг на ліжко і повернувся до нього спиною.

Як тільки Настя взяла до рук синьо-жовтий прапор, у неї виник зухвалий план. Своїми думками вона вирішила поки не ділитися навіть із Вадимом і подивитися на реакцію Філіна наступного дня. Настя розхвилювалася так, що вночі вже не думала про своє звільнення. Вперше за час полону вона молилася, щоб їх не обміняли наступного дня, бо для втілення в життя її намірів потрібно було кілька днів. Їй не спалося, хоча в «гуртожитку» помітно поменшало мешканців. Звечора вони порахувалися і виявилося, що їх переполовинили, залишивши двадцятеро людей із тридцяти дев’яти. Камера видалася просторою, і всі змогли спати лежачи, а не сидячи, як раніше.

— Здається, ми зі Степаном можемо пишатися статусом старожилів, — пожартувала Олена.

— Друге місце за нами, — з сумом у голосі констатувала Настя.

Зранку вона помітно хвилювалася. Її неспокій не пройшов повз увагу Вадима.

— Що трапилося? — спитав він, коли за сніданком вона двічі випускала з рук ложку.

— Нічого, — знизала плечима Настя і замість своєї склянки чаю взяла Вадимову.

— Ти чимось стурбована, я ж бачу.

— Тобі здалося, — посміхнулась вона і потисла йому руку. — Ввечері поговоримо. Гаразд?

— Благаю, не роби дурниць, — попросив її Вадим.

— Усе буде добре!

З острахом і хвилюванням чекала Настя, коли з’явиться Філін. Зранку вона в першу чергу прибрала в його кабінеті, ретельно вимила підлогу і біля дверей, на місце українського прапора поклала вологу ганчірку. Настя мила підлогу в коридорі, коли Філін промчав повз неї, відчинив двері й на частку секунди зупинив свій погляд на ганчірці під ногами. Він шаркнув по ній кілька разів чобітьми і сів за свій стіл, бо за ним вже зайшли кілька чоловіків у камуфляжній формі, і вони зачинилися. До Філіна весь час заходили відвідувачі, змінюючи одне одного, тож цілий день жінка перебувала в напруженні, чекаючи коли Філін закінчить прийом і дійде її черга. На її подив, надвечір Філін замкнув кабінет, навіть сказав Насті: «На все добре», чого ніколи не робив, і пішов.

Жінка зітхнула з полегшенням. Вона прибрала все, як завжди, у комірчині, озирнувшись, склала прапор у кілька разів і сховала його на грудях, під футболкою. За вечерею вона боялася, що хтось із охорони помітить прапор, але інакше не могла. Вона схилила голову над тарілкою і коротко розповіла Вадиму про свій вчинок.

— Не розстріляють же мене за нього.

— Я б не був таким впевненим, — відповів Вадим. — Це дуже ризиковано. Ти це усвідомлюєш?

— Так! Але як інакше?! — гаряче зашепотіла Настя. — Це частина моєї батьківщини, і я не могла більше дивитися, як топчуть її брудні чоботи. Це неправильно!

— І що ти далі з ним робитимеш?

— Вивезу з окупації!

— Це неможливо!

— Не залишати ж його тут?

— Якщо його знайдуть у тебе при обміні, все може зірватися. Тебе не відпустять!

— Навіщо думати про погане?

— Розсуди сама. Якщо буде обмін, то нас обшукають.

— Усе минеться. Ходімо!

Коли Настя лягла спати, то непомітно для інших дістала прапор з-під одягу, відвернулася до стіни і так заснула, обнявши частинку своєї батьківщини. Вранці вона загорнула прапор у пакет, поклала поміж своєї білизни і загорнула в матрац.

— Подивлюсь, що сьогодні скаже Філін, — шепнула вона Вадиму.

За день Філін не згадав про зниклий прапор, і Настя трохи заспокоїлась.

— Здається, пронесло, — повідомила вона з радістю за вечерею. — Тепер лишається чекати на обмін.

Через день їх повідомили, що обмін відбудеться наступного дня. Вранці вони попрощалися з Оленою і Степаном, з якими встигли здружитися.

— Якщо нас звільнять, я зроблю все, щоб витягти вас звідси, — пообіцяла їм Настя.

Вони з Вадимом потисли руки всім мешканцям «гуртожитку», побажавши швидшого звільнення.

— Якщо будете в Луганську, телефонуйте, радий буду вас зустріти, — сказав Жулік на прощання.

— Та ні, краще вже ти приїзди до нас, — відповів Вадим, — у звільнене місто, бо ми зможемо тебе навістити тільки після звільнення Луганська.

— Не боїтеся, що приїду до вас і щось поцуплю? — спитав Жулік, потискаючи руку Вадиму.

— Якщо знайдеш щось цінне, — пожартувала Настя і чмокнула чоловіка в щоку.

Коли вона залишилася в камері наодинці з Вадимом, розгорнула прапор і знову засунула за пазуху. Їхні особисті речі помістилися в невеличкий пакет, то була лише білизна, яку для них придбала Аліса.

— Не передумала щодо прапора? — стиха спитав Вадим.

Він знав, що питання зайве: якщо Настя прийняла рішення, то марно її переконувати відступитися.

— Ні, давай присядемо на доріжку, — запропонувала Настя. — Не забобонна, але все-таки…

Жінка лягла на матрац, закинула руки під голову.

— О! Ці смугасті монстри! — сказала вона, вказуючи на рулони матраців у кутку камери. — Заляпані, брудні, потерті, а як я їх полюбила! До кінця життя пам’ятатиму!

— Жартуєш? Так, у порівнянні з картонками вони непогані, але там я їх буду ненавидіти, як згадку про жахливий період життя, — сказав Вадим.

Настя лежала і уявляла зустріч з рідними і близькими. Хвилювання було неймовірним, але жінка не хотіла його виказувати, тому поринула в думки про те, кого найбільше хоче побачити й обійняти. Напевно, її зустріне мама. Як же вона скучила за нею! Аж серце запекло, коли уявила, як притисне її, обцілує зморшки на обличчі і попросить вибачення за те, що саме вона додала їй років на обличчя. Вона обов’язково зателефонує Генику і попросить взяти відпустку хоча на кілька днів. Потрібно зв’язатися з Іванкою і переконати її повернутися. Дівчина не зможе вижити на чужині сама, без допомоги і підтримки. Вона повинна приїхати, а потім… Усі разом вирішать, як бути далі. Хай як складається її доля, вона повинна відчувати, що рідні не покинули її, що допоможуть виправити помилку. Далі хто? Левко. Звичайно, що він не приїде, а прилетить додому, щоб зустрітися з батьком. Алла, донька Аліси. Її також треба підтримати, вона ж ще дитина. Валентина та Ольга, члени «Оновленого Сходу», Сашко Гримайло і подруга Людмила — усіх хочеться обійняти, всі близькі та рідні. Кортить зустрітися з іще однією людиною, світлою і сонячною, — з Русланом Світличним, бійцем «Айдару» на позивний «Світло». Настя почувалася винною перед ним і його побратимами, які чекали на їхню допомогу і не дочекалися. Вона ще не знала, як і коли побачить Руслана, але відчувала, що їм необхідно зустрітися. У нього така позитивна енергетика!..