Час спливав, а за Настею і Вадимом не приходили. Після обіду хвилювання Насті посилилося втричі.

— Дивно, — сказала вона. — Незабаром стемніє, і тоді нас точно не обміняють.

— Треба чекати, — стримано відповів Вадим, хоча було помітно, що і він нервує.

Уже почало сутеніти, коли вони почули довгоочікуване клацання замка у дверях. Вони підхопилися на ноги одночасно, ще до того, як заскрипіли двері.

— Відбій на сьогодні! — стомлено повідомив охоронець.

У Насті земля попливла під ногами.

— Як… то? — пригнічено спитала вона.

— Звідки мені знати? Щось зірвалося напевно, — байдуже промовив охоронець і зачинив за собою двері.

В останню суботу вересня Денис приїхав у Слов’янськ. Він залишив свій мікроавтобус поблизу дороги, забрав дрова і пішов до озера. Гладінь води не турбував розбишака вітер, і в ній завмерло небо. Сонце хилилося до землі, кинувши на води солоного озера блискітки. Денис одразу знайшов місце їхнього вогнища. Кілька обвуглених цеглин були хаотично розкидані, і він зібрав їх, поклав одна на одну по два боки. Чоловік виклав посередині дрова і зиркнув на годинник — за п’ять хвилин восьма. Він сходив до своєї автівки, приніс сумки з харчами і два розкладані стільці, на одному сів сам, інший поставив навпроти. Колись тут народилася їхня вигадана країна Лугандія. Хто прийде сьогодні? Хто ще живе в цій країні їхньої юності? Він не знав, але стримав дане рік тому слово, тому й приїхав і розпалив багаття. Полум’я залюбки лизало довгим червоним язиком сухі поліна і від задоволення тихо потріскувало.

Поринувши в далекі спогади, Денис не помітив, як поруч його автівки зупинилася ще одна машина. Він почув позаду кроки і не поспішав озирнутися, намагаючись вгадати, кого першого він тут зустріне.

— Лугандія! — пролунало привітання.

Як давно він не чув це слово! І яким приємним щемом озвалося воно в душі!

— Лугандія! — відповів хлопець і повернув голову. — Антоне?! — здивувався він, побачивши друга у військовій формі.

Вони потисли одне одному руки, по-дружньому обнялися. Антон сів навпроти Дениса, задивився на полум’я.

— Восьма вечора, — сказав, глянувши на екран телефону. — Схоже, більше нікого не буде.

— Вони подзвонять, — припустив Денис. — Я впевнений, що не забудуть, який сьогодні день.

— Тоді давай ввімкнемо мій смартфон на гучну розмову, щоб разом поспілкуватися, — запропонував Антон.

— Я свій також увімкну, якщо наберуть мій номер, — сказав Денис.

Денис нетерпляче кинув погляд на годинник. Хотілося розпитати в Антона, де він зараз і чому у формі, але хтось із друзів може подзвонити, тож треба почекати.

— Антоне, ти пам’ятаєш, хто запропонував зустрічатися щороку останньої суботи вересня? — порушив мовчанку Денис.

— Якщо не помиляюся, то Нік.

— Так, а Льоня вніс пропозицію зустрічатися, навіть якщо розсваримося. Хто знав, що невдовзі ми не зможемо зібратися в повному складі?

— Не те, що знати, а й уявити було неможливо.

Телефон Дениса озвався мелодією «Золотої осені», і він увімкнув гучний зв’язок.

— Лугандія! — почули вони привітний дівочий голос.

— Улянка! — радісно вигукнув Денис. — Де ти, наше сонечко?

— Хлопці, хто з вас там? — спитала дівчина.

— Антон і Денис.

— Я так рада вас чути! Я під Києвом, доліковуюсь після поранення, — пояснила. — Як ви?

— Я працюю на ринку, — відповів Денис. — Усе, як раніше, щоправда, виторгу нема, але таке життя, могло бути й гірше.

— Хвилинку, — зупинив Антон, — дзвонить Геннадій, тож вмикаю звук. Улянко, тепер ми зможемо говорити вчотирьох.

— Лугандія! — почули вони голос Геника. — Дзвонив Денису, а в нього зайнято. Антоне, друже, ти сам?

— Ні, зі мною Денис і нас чує Улянка.

— Везунчики! — сказав Геник. — Якби ви знали, як я хочу бути поруч!

— То приїзди! — запропонував Денис.

— Поки що не можу навіть ходити самостійно, — пояснив Геннадій. — А ти, Антоне, як там?

— Я? Пішов в АТО від свого відділку міліції.

— Та ти що?! — вихопилося в Геника. — Який ти молодець! Якщо щиро, то не чекав.

— Сам не чекав, — посміхнувся Антон. — А тебе ми ледве не поховали. Чому стільки часу не давав про себе знати?

— Мобільник згубив, — сказав Геник. — То як ти потрапив в АТО? Зізнайся, що спонукало?

— Багато що… По-перше, чимало пільг. Побуду в зоні АТО пару місяців і повернуся на свою роботу до Києва, а статус УБД[7] стовідсотково отримаю. А це і безкоштовний проїзд, і щорічні одноразові виплати, і сімдесят п’ять відсотків пільг за сплату комунальних послуг, а ще земельну ділянку під Києвом можу отримати. Уявляєш?!

— Уявляю, — пригнічено мовив Геник, але Антон не помітив його розчарування.

— А тут служба не бий ледачого! — збуджено продовжив Антон. — Стоїмо на блокпостах під Сватовим, на передову нас не посилають, ще й грошенят можна підзаробити. Непогано я влаштувався?

— Так, справді непогано, — озвалася Улянка. — А ти, Денисе, не отримував повістку з військкомату?

— Поки що ні, — відповів він. — Кажуть, що з Донбасу не беруть, ми на кшталт неблагонадійних, але якщо отримаю повістку, то ховатися або тікати в Росію, як багато наших земляків, не буду.

— А добровольцем нема бажання піти? Дивись, он Антон пішов на захист своєї країни, — сказала дівчина з іронією.

— Ні, Улянко, сам не піду — брехати не хочу, але й у кущах не ховатимусь.

— Друзі, давайте згадаємо тих, хто не дожив до сьогоднішньої зустрічі і ніколи вже не приєднається до нас, — запропонував Геннадій.

— Льончику, царство тобі небесне, — сказав Денис. — Ти завжди будеш з нами!

Вони помовчали, згадуючи доброго велетня Льоню, його відкриту посмішку і добре серце.

— Іване, і тобі царство небесне, — промовила Улянка.

— Якове, царство тобі небесне! — сказав Антон.

— Ніку, друже, ти завжди будеш з нами, як і твої пісні, — сказав Денис. — Царство тобі небесне!

— Я вірю, що хлопці зараз дивляться на нас згори, вони з нами, у країні Лугандії, куди нема входу стороннім, — додала Улянка.

— А я пропоную зачинити двері в Лугандію, — докинув Геннадій. — Нас лишилося четверо. І навіть не в тому річ. Нема більше сенсу приїздити на озеро щороку, бо країни, яку ми самі собі створили, вже не існує.

— Чому? — спитав Антон.

— У нашій вигаданій країні панували злагода, мир, довіра, дружба. Ми були впевнені одне в одному і знали, що поклич когось з нас серед ночі, і він прийде, не спитавши, чому, куди, навіщо. Лугандію — країну юності та мрій — знищила війна. Тож нехай вона залишиться в наших спогадах принаймні такою, як зараз. Безтурботна юність для кожного з нас скінчилася тоді, коли загинули Льоня, Іван, Яків, Никон. Мрії та плани на майбутнє зруйнували референдуми, «руський мір» і блокпости, а майбутнє кожного з нас не проглядається, ніби навколо туман. Ніхто не знає, що чекає на нас завтра, і надії на краще не буде до того часу, поки лунають вибухи. Не будемо ховати Лугандію, як покійника, вважатимемо, що вона розчинилася, як туман при вранішніх променях сонця, але вона житиме в нашій пам’яті, як щось світле, романтичне і незабутнє.

— Ми розповімо про Лугандію нашим дітям, — тихо додала Улянка.

— Хто згоден цього вечора назавжди проститися з Лугандією? — спитав Геннадій.

— Я серед вас найстарший, — сказав Денис, — я згоден, але зізнаюся, що мені так сумно з нею прощатися!

— Я теж не проти, — мовив Антон, — дитинство скінчилося, та й юність. Не треба жити у вигаданому світі, є реальність і вона зовсім не романтична.

— З болем відпускаю Лугандію, — сказала Улянка, — нехай вона пливе над озерами Слов’янська.

— Прощавай, Лугандіє! — озвався Геннадій. — Друзі, пропоную закінчити розмову і ввімкнути мелодію наших мобільників. Нехай країна Лугандія піде у вічність під пісню нашого друга Ніка.

Тихим вечором над озером зболеного міста під шелест комишів пролунало: