Як тільки вона відійшла, Брон знову відчув тупий, гнітючий біль у ранах. Проводжав її очима. Ось вона зупинилася біля пораненого снайпера. Той стогне і наче в чомусь виправдовується. Називає «пані» і хоче поцілувати руку. Лікарка не дозволяє і заспокоююче обіцяє, що поранений скоро повернеться додому. Ось вона йде далі. Раптом чується: «Товаришко Демчук!» Це якийсь командир кликав лікарку, але Брон помітив, як снайпер різко повернув голову і повів очима. Потім знову ліг, промовивши:

— Думав, мене хтось гукає. Ніби сказано — «Демчук!»

Брон заплющив очі. Йому хотілося застогнати, але не міг. Ждав операції. Потім чув, як підняли його з ліжка і кудись понесли.

Не чув, як робили операцію, і не знав, скільки пролежав після операції, поки опритомнів. А опритомнівши, міг поворушити лише правою рукою та побачити над собою невеликий клаптик стіни і стелю. Решту заважали бачити бинти. Чув поблизу чиюсь тиху розмову. Напружуючи пам'ять, впізнав один голос. Напевне, той голос належав польському солдатові Івану. Другий співрозмовник, як свідчила вимова, походив з Радянської України. В слухаючись далі, догадався, що другий був санітар. Розмовляли тихо, але кожне слово долітало до капітана. Полонений говорив якось несміливо, боячись щось заперечити, і поквапливо відповідав на кожне запитання. Санітар вів розмову спокійно, повчально, але іноді жвавішав, коли хотів роз'яснити полоненому щось таке, чого той не розумів.

— Ну, а як нам тепер можна панську землю собі забрати, чи колгосп у нас забере? — питав полонений.

— Аякже! Забирайте землю у пана собі. Їм хазяйнувати — крапка! От скажи, ти звідки?

— Я? Коло Дубно моє село. Гути зветься. Ліси навколо. Ну, маєток панський є.

Брон прислухався. Згадав, що полковник Гончар теж називав Гути, коли розповідав про партизана Демчука і його дочку. Перебирав у пам'яті все, що говорив полковник, і те, що знав про полоненого. Прізвище — Демчук. Село — біля Дубно. У партизана сина, здається, звали Іваном. Полоненому ще немає тридцяти років. Каже, що батько його був більшовик і не повернувся з Радянської країни. Це ж брат лікарки, яка лікує їх тут.

Брон відчув хвилювання. Десь зникло почуття болю, йому хотілося скочити з ліжка і крикнути на весь голос сестрі і братові, що ось де вони зустрілися. Але він міг тільки набрати повітря і глибоко зітхнути, залишаючись так само непорушним.

— Скільки у тебе землі? — питав санітар.

— Та майже нічого. Півморга коло хати.

— З чого ж ти хліб їси?

— На фольварку працюю, жінка по людях роботи шукає, мати у попа служила. Раніше верстат був, полотно ткали. Та потім за податки забрали. Важко жити.

Тоді помовчав і додав:

— Оце у війську добре стріляв, то кілька разів гроші давали. Посилав додому.

— Ну, а заберете панську землю, скільки надієшся одержати?

— Мабуть, багато. Моргів п'ять.

— Ну, а коні, плуг, сівалка є у тебе?

— Нема.

— Ну, а трактор можеш купити?

— Не знаю, що то за штука?

— То-то… — І санітар далі провадив розмову про колгосп, який він добре знав. А коли закінчив, сказав — Так от… Як тебе на ім'я і по батькові?

— Іван. Батька Йосипом звали.

— Ото ж воно й є, Іване Йосиповичу!

Бронові хотілося повернутися, встряти в розмову, самому розповісти про життя на радянській стороні, але єдине, що міг він зробити, — це поворушити рукою. Очевидно, санітар помітив, що оперований опритомнів. Він залишив розмову з полоненим, ступив до капітана і нахилився над ним.

— Полегшало? — радіючи спитав санітар. — Лежіть, лежіть спокійно. Говорити вам поки що не виходить. Я вас буду питати, а ви очима показуйте. Пити хочете?

Капітан заплющив очі, що мало означати «так».

— От бачите, відразу вгадав. Зараз я вам дам. Доведеться поки що через трубку.

Поранений відчув, як йому в горло звідкілясь вливалася краплинами вода.

— Ну, ще що? Може, вас трошки повернути? Трошки можна… Треба, щоб не залежувалися.

Брон знову показав очима, що згодний.

Тепер він побачив свого сусіда. Іван лежав на койці і з цікавістю стежив за радянським командиром. З кімнати десь зникли килими, картини і великі меблі. Тепер усе нагадувало лікарню.

За кілька хвилин капітан відчув, що йому починає мутніти в голові, і він заплющив очі. Давався взнаки сильний біль, але з заплющеними очима було легше. Скоро його огорнуло забуття, а коли знову опритомнів, то почув, що санітар продовжує розмову з полоненим.

— А скажіть, — питав полонений, — що тепер робити з поляками, які у нас живуть? Побити їх, чи що?

— Як це побити? — здивувався санітар.

— Вони ж нас утискували, мучили.

— Пани? Правильно. Панів не буде. Їм крапка. Зрозумів? А трудящий поляк — чим же він винен? У нас, брат, усі нації однакові. Почитати тобі треба. Книжку дістану, будеш читати?

— Неписьменний я. Тільки підпис поставити можу.

— Шкода! У нас немає неписьменних. Усі повинні до школи ходити. Хто хоче вчитися, будь ласка. В університет хочеш? Іди. Будеш вчитися безплатно. Ще тобі гроші платити муть, щоб вчитися легше було. Стипендію. Розумієш? Аби добре вчився. Неписьменних не повинно бути. От тепер додому підеш, землю панську забереш, працюй, і сам вчися, і дітей навчай. До школи разом можете ходити.

Полонений мовчав. Брон розплющив очі і стежив за снайпером. Той підвівся на ліжку і схвильовано дивився на санітара.

— Мені вчитися? Ні, пізно вже. Ех, життя, життя! Чуєш, — і полонений заговорив сердечно, щиро, — батько у мене був більшовик. Як зник він, зник разом з сестрою, лишився я з матір'ю та дідом. Діда скоро до тюрми за батька взяли. Так відтіля і не повернувся. А ми бідували. Віриш, у хліб полови досипали, шкаралупу з бараболі збирали, на весну берегли, щоб посадити. Чобіт, поки у військо не взяли, ніколи не мав. Хлопчиком на фольварок пішов, коло корів ходив, коло волів, коло коней… Тільки гній знав. А як економ прожене, що робити? Набідувався Виріс. Оженився. Хату хотів файлу поставити, землі купити. Де там! Тільки що стріху латати спромігся. А тепер, — голос його дрижав од хвилювання, — кажеш, землю візьмемо, вчити дітей будемо… — і, не кінчивши, схлипуючи, полонений опустився на подушку.

Броновї здалося, ніби щось підступає йому до горла. В очах заблищало, і він заплющився, щоб і собі не заплакати. Серце стискували і біль, і радість. Слухав з насолодою слова санітара, ніби сам говорив.

— Е, друже, радий я за тебе. Ти знаєш, який радий! От видужаєш скоро. Наша лікарка казала, що тебе скоро випишуть, вона своє діло знає. Хоч молода, а які операції тут робила! Випишуть, поїдеш додому, зробиш бідняцьку справу… Даси мені адресу, я тобі напишу. З гості до мене приїдеш. Таку, брат, чарку горілки вип'ємо! З дітьми, з жінкою, з матір'ю приїжджай…

Більше капітан нічого не чув. Йому знову помутніло в голові, і він наче втратив усі чуття. Коли знову опритомнів, на сусідньому ліжку вже нікого не було. В кімнаті панувала тиша, ніби він залишився сам один. Сильно дзвеніло у вухах, хотілося пити, але він не міг поворухнути рукою, щоб нагадати про себе. Потім заплющив очі і вже не міг розплющити їх. Але чув, як до кімнати зайшли. Біля нього піднявся хтось з крісла. На запитання лікарки: «Як хворий?» — відповів жіночий голос: «Лежить нерухомо».

Голос Ганни Йосипівни він впізнав. Впізнав і другий голос, чоловічий, хоч розмовляли тихо. Той голос належав майорові Васюкову.

— З ним поговорити можна? — питав майор.

— Краще його не турбувати. Та й відповідати він не може.

— Це єдиний поранений, який залишився у вас?

— Так. Усіх вивезли, а кілька полонених прямо додому подалися. Але його везти не можна. Я вже одержала розпорядження повертатися в Ізяслав, але не хочу вашого капітана тут покидати. Ще день, може, два, — і перелом буде.

— А потім в Ізяслав?

— Еге ж. Хочеться поїхати в Дубно, там десь рідні мої місця. Пошукаю рідню. Сподіваюся скоро поїхати.

— Так ви в Ізяслав? Ну, переказуйте там привіт Антоніні Василівні.