Кулеметник схилився над кулеметом. Він «тримав» байдарку на кінчику дула, готовий умить, по команді лейтенанта, розрядити стрічку патронів. Тим часом Чубук уже розгледів у бінокль, як з палуби пароплава кинули за борт шторм-трап, готуючись прийняти до себе втікача, тільки-но байдарка наблизиться до них.

Сильний зустрічний вітер бив в обличчя прикордонників. Зціпивши зуби, кожен вп'явся очима в байдарку, вимірював її швидкість, швидкість пароплава і свого катера. Кожному свердлила голову одна невідступна думка: наздогнати!

Втікач на байдарці і люди на пароплаві вже, безперечно, помітили погоню і докладали всіх сил, щоб випередити катер. Якщо зусилля втікача, здавалося, не мали великого значення, то збільшена швидкість пароплава, напевне, погрожувала розбити план лейтенанта Чубука. Надто нерівні відстані були між катером і байдаркою та між байдаркою і пароплавом. Перша втричі перебільшувала другу. Проте Чубук був певен, що коли б байдарка стояла на місці, він підійшов би до неї раніш, — ніж пароплав, бо П'ятниця примусив мотор надати катерові божевільної швидкості, з якою той ще ніколи не ходив.

Щоб затримати байдарку, лишався один засіб, і лейтенант вдався до нього:

— Кулемет напоготові!

— Єсть кулемет напоготові! — відгукнувся кулеметник.

— Стріляти так, щоб жодна куля не влучила в пароплав. Треба зупинити байдарку.

— Єсть стріляти так!

Лейтенант знов навів бінокль на втікача ї пароплав: відстань між ними швидко зменшувалася, пароплав ішов прискореним ходом, готовий на дипломатичні ускладнення, аби тільки забрати до себе на борт людину з байдарки.

— Вогонь! — скомандував лейтенант.

Кулеметник зробив ледве помітний рух руками, і, врізаючись у гуркотіння мотора, заскрекотів розряд кулеметної стрічки.

Лейтенант бачив, як вдалині, трохи не долітаючи до байдарки, кулі збили бризки на хвилі. Дуло кулемета пішло праворуч, ліворуч, зробило маленьку дугу. Ось кулеметник уже намацав мішень і тепер лише зважав на швидкість ходу катера. Чубук помітив, як кулі, лягаючи поруч байдарки, розбили весло, і вона закрутилася на одному місці. Втікач хотів скористатися другою половиною весла, підняв його, але враз кинув на воду. Байдарка затанцювала на місці, — мабуть, у втікача влучила куля.

— Припинити вогонь!

Кулемет замовк. Катер мчав з попередньою швидкістю. На пароплаві, очевидно, зрозуміли безнадійність свого наміру і, окреслюючи різке півколо, повернули назад, до обрію, не зменшуючи ходу, щоб скоріше вислизнути з смуги територіальних вод.

«Стріла» підходила до байдарки. П'ятниця виключив мотор і катер ішов за інерцією. Матрос-боєць захопив ключкою байдарку і підтяг її до себе. Там сидів поранений шпигун.

Маленька рибальська шхуна, пирхаючи моторчиком, упевнено держала курс на віддалений берег. Перед тим чотири дні екіпаж шхуни боровся з штормом, чотири дні хвилі заливали судно, несучи його відкритим морем. П'ятеро рибалок складали екіпаж шхуни. П'ятдесятилітній однорукий Олексій Шуляк, колишній моряк, ветеран імперіалістичної і громадянської воєн, був шкіпером на «Альбатросі». Мотористом працював низенький кучерявий Демид Бомба. Рульовим — літній рибалка Василь Колосюк. Двоє юнаків — один помічник рульового, вісімнадцятилітній Іван Солоний, а другий — помічник моториста Стах Солоний — були братами.

Брати вражали зовнішньою схожістю, але дуже різнилися, своїми характерами. Іван відзначався спокійністю, повільністю рухів і надзвичайною упертістю. Стах, навпаки, був дуже рухливий, гарячий, завжди чим-небудь захоплений. Останніми місяцями він весь поринув у вивчення військово-морської справи і мріяв вступити до школи морських артилеристів.

— Ей, ви, вояки! — гукнув до них Колосюк, який щойно передав руль Іванові. — Літаки летять. — І показав рукою на південний схід.

Стах стрепенувся і звів угору схудле, стомлене обличчя. Глибоко запалі очі метнули погляд у небо. Справді, там, куди показував Колосюк, летіли чотири могутні птахи. Уже було чути їх металічний гуркіт. Раптом долинуло торохтіння кулеметної стрілянини.

— А чого це вони стрільбу зняли? — поцікавився Бомба.

— Навчаються, мабуть, — промовив Колосюк.

Шкіпер мовчки дивився на літаки в бінокль, його зацікавили їх рухи, він наче скам'янів. Поведінка цих літаків Шулякові не подобалась.

— Троє доганяють одного, — сказав він.

Металеві птахи вже опинилися поблизу шхуни, коли передній з них метнувся вгору і, наче орел, кинувся на найближчого свого сусіда, розряджаючи кулеметні стрічки. Обстріляний літак нахилився на крило, потім став сторч, рулем в небо, і каменем ринув у море.

— Хлопці… справжній… бій! — рвучи слова, кинув шкіпер до своїх товаришів.

Усі стежили за повітряним боєм. Ні, не всі. Іван, тримаючи руль, тільки час від часу зиркав на небо. Поза тим його увага була зосереджена на курсі «Альбатроса».

Олексій Шуляк намагався розібрати, що то за літаки.

— Розвідувачі, —запевняв Стах, знавець літаків, військових кораблів та різної зброї.

— Так, — погодився шкіпер. — Але чиї?

Тимчасом літак, що боронився, збив ще одного ворога, але, очевидно, і сам дістав пошкодження, бо мотор його працював з перебоями, і він почав спускатися. Коли цей літак проносився над шхуною, рибалки помітили під крилами червоні п'ятикутні зірки.

Ворожий літак не став його доганяти і, покрутившись над місцем загибелі своїх товаришів, повернув назад.

Літак з червоними зірками зробив коло над морем і, наблизившись до шхуни, сковзнув на хвилю. Це загрожувало небезпекою, бо море ще лишалося дуже бурхливим, але, очевидно, іншої ради не було. Рибалки бачили, як великий зиб, набігши, відразу одірвав хвіст літакові. Вода вкрила його крила.

— Рульовий! До літака! Мотор, повний вперед! — скомандував Шуляк.

«Альбатрос» пішов з можливою для нього швидкістю.

Команда шхуни могла похвалитися успіхом: вони зняли пілота і пораненого спостерігача за три хвилини перед тим, як гідроплан-розвідувач пішов на дно.

— Що трапилося? Що за перестрілка? — спитав шкіпер пілота. — Війна, чи що?

— Ви давно в морі?

— Шостий день.

— За цей час нікого не зустрічали?

— Ні.

— Позавчора почалася війна. На нас напали.

Море втихомирювалося і ледве-ледве грало дрібною хвилею. Пасма туману звисали над його поверхнею. Сірий густий туман проковтнув шхуну. «Альбатрос» ішов малим ходом, бо шкіпер з години на годину чекав берега. Команда стереглася, то б не наскочити на берегові скелі та мілини. Врятований пілот допомагав мотористам. Він натяг на себе рудий рибальський плащ, на голову надів старий капшук Колосюка і виглядав справжнім рибалкою.

Поранений спостерігач вкрився ковдрою і лежав непорушно. У всіх було одне на думці — швидше добратися до берега. Стах сидів біля Івана і розповідав йому, що він неодмінно запишеться добровольцем.

— Молодий ще… шістнадцятилітніх до армії не беруть.

— А знаєш що? Позич мені свій паспорт! Коли я покажу його, всі повірять, що мені вісімнадцять..

— Еге!.. А я тим часом телят доглядатиму? — засміявся Іван. — Хитрий… От приїдемо, і я подам заяву.

У цей час здалеку долинули звуки гарматних пострілів. Пілот прислухався.

— Це важкі корабельні гармати, — сказав він, глянувши на рибалок.

Стрілянина тривала хвилин п'ятнадцять і нарешті вщухла. Тим часом «Альбатрос» вискочив з туману на чималу прогалину, освітлену сонцем. Ніде нічого не було видно. Скоро туман знову обволік шхуну. До рибалок долинув гуркіт багатьох моторів. Десь над ними і над туманом, а може, пробиваючись крізь туман, пролітали бойові повітряні кораблі.