Конкурс підводив, бо ще, як мені пояснювали, було надто рано. Доводилося показувати щось інше. Хоч би гру на флейті, незмінному інструменті закоханих.

Флейта відіграє на Далекому Сході надзвичайно важливу роль у любовних оправах. Нею користуються тільки чоловіки, і той, хто вміє на ній добре грати, володіє жіночими серцями. Мене запевняли, ніби в м’яких, ніжних звуках флейти такі непереборні чари, що закоханий може не тільки розповісти своїй обраниці про почуття, які володіють ним, але й викликати у неї гарячі сльози та безмежну відданість йому.

— Є в Хуані відомий флейтист, — заявив Куйєн, — не одна жінка заходилася слізьми, слухаючи його гру.

Відомий флейтист уже пройшов на майдан і почав грати на флейті. Ми підійшли до нього. Це був таї не першої молодості і не дуже гарний, зате на голові носив тропічний шлем, а на руці — годинника. Музикант з великим натхненням виконував мелодію любовного закляття. Мені шепнули на вухо, що це саме те закляття, перед яким не встоїть жодне жіноче серце. З прикрістю я подумав, що на мої недосвідчені вуха це не оправляє великого враження. А втім, я напевно помилявся, бо, глянувши на Тунга, Дьєна, Хунга, Куйєна і двох чи трьох селян, — пересвідчився, що всі вони дуже зворушені.

Поряд з флейтистом сидів дідусь, який, незважаючи на свою дряхлість, приплентався на свято. До його вух, мабуть, уже не доходили спокусливі любовні звуки, але він занепокоєно стежив за моїм обличчям, щоб вичитати в ньому враження, викликане грою флейтиста. Відчуваючи натхнення музиканта і захоплення моїх друзів, я дивився на себе як на святотатця.

Випадково я поглянув убік. Що це? Недалеко стояла молода матір з немовлям на спині і теж слухала гру. Але в її очах не було побожності. Більше того, жіночка не могла стримати своєї веселості і, прикриваючи рот долонею, сміялася. До такого настрою привели її любовні закляття флейтиста!

Я подивився навколо. На майдані зібралося вже повно людей і панував» притишений гомін. Хто стояв близько, той прислухався до звуків флейти так уважно, як і мої друзі, але ті, що були позаду, взагалі не слухали, бо майже нічого й не чули. Мене вразив вигляд дванадцяти чи тринадцятирічної дівчинки, що стояла біля мене з маленьким братиком на спині. Цей підліток був, певно, єдиним слухачем, що всім серцем вбирав звуки флейти. Красиві чорні очі дівчинки були задумливі, її дитяча душа, мабуть, літала десь далеко, снуючи золоті сни кохання.

А поруч стояло ще двоє дівчат, теж дуже молоді, але не такі наївні. Видно, вони вже знали, що таке любовне закляття і як його треба розуміти. Тому обидві кипіли від незадоволення і не приховували своїх сумнівів. Якби флейтист бачив, якими красномовними гримасами одна з них висловлювала розчарування, то не витримав би і заридав.

Ні, щось тут зараз не клеїлося, конкурс не справджував надій. Флейта звучала надто фальшиво, ставало нудно. І тут господар близької садиби, на щастя, нагадав нам про чай. Його повторне запрошення ми охоче прийняли. До великої хати вели сходи, а не драбина, як до інших. На очеретяній веранді милася дочка господаря, що прийшла недавно з поля.

Настав чудовий вечір. Люди розійшлися по хатах, і Хуана повернулася до свого звичайного життя. В усьому відчувалися спокій, зичливість. І я чудово розумів мандрівників, що, пізнавши очарування таїського села, воліли надовго лишитися серед його мешканців.

Хоча любовний конкурс і не вдався, та, вирушивши присмерком у зворотну путь, я і мої друзі були у піднесеному настрої.

Але це тривало не довго. Вже на половині дороги всі заспокоїлися, затихли, повернулися до своїх офіціальних обов’язків.

Коли наближалися до Туан Чау, було вже зовсім темно, і кілька тьмяних вогників по той бік озера вказували на садибу лікарні.

— Там лікарня! — одізвався Куйєн з глибоким задоволенням.

— Так, лікарня! Чудова лікарня! — промовив чуйно Тунг.

— Лікарня — прекрасна справа! — вторив я.

— Завтра оглянемо лікарню, — почулося в темряві.

На квартирі все для нас приготували. На сім чоловік накрили стіл. Неодмінна миска з теплою водою чекала вже на мене, а поряд стояли усміхнений Туйєн з рушником і наш поважний «доктор» Данг Льє. Коли я трохи струсив з себе дорожній пил, Данг Льє виступив наперед і кашлянув. За допомогою Тунга я дізнався, чого доктор сердився на мене: виявляється, я забув про гігієну і вже три дні не міняв білизну.

— Вже, вже міняю! — вибухнув я сміхом і, каючись, хотів побігти до чемодана.

Данг Льє чемно затримав мене і безмовно вказав рукою на крісло. На ньому лежав мій чемодан, а поряд — свіжа білизна і сорочка.

Данг Льє мав рацію: переодягтись, я відчув себе на сьомому небі.

На стінах нашої квартири висіли червоні афіши з якимись гаслами. Тунг пояснив мені, що це прадавній в’єтнамський і китайський звичай — першого дня календарної весни, тобто на початку лютого, вивішувати написані на червоному папері мудрі сентенції, які висять цілий рік або й довше. Тут були висловлювання Хо Ші Міна, в яких він радив шанувати громадське майно, дбати про освіту, а також закликав служити народові від щирого серця й на повну силу. Так стара традиція використовувалася в нових умовах.

Незабаром приїхали представники адміністративного комітету — два таї й один в’єтнамець. Цей в’єтнамець добре знав французьку мову, і ми одразу розпочали жваву й приємну розмову.

На другий день ми вирушили досить пізно, бо дорога від Туан Чау до Туан Гіао мала бути неважкою. І справді, нам пощастило доїхати за якихось три години. Битий шлях, хоч і звивистий, був на диво добрий, його недавно старанно відремонтували, — мабуть, тому, що ця ділянка під час війни найбільше постраждала від французьких літаків. У машині було тісно, бо з нами їхав Куйєн; але ранок видався чудовий, і настрій у нас був непоганий. Навіть Куйєн, не дуже ощасливлений наказом супроводжувати мене, наче трохи пожвавішав.

На дорогу частенько сідали дикі голуби. Вони трохи менші від наших і інакше забарвлені, але, зрештою, їм притаманні всі риси родини голубів. Так само, як і у нас, вони сидять на землі до останньої хвилини, й злітають майже з-під коліс автомашини, наражаючи шофера на нервовий дрож від думки, що ось-ось задавиш їх. Але це траплялося рідко.

Я дивився на зухвалих птахів, і моє серце мліло від думки, що стільки кілометрів одділяло мене від крилатих шибеників на батьківщині, а проте і ті, й тутешні мали однаковісінькі звички, немов походили з одного гнізда. А люди? Люди так само, Іншої раси, чужої мови, з різними побутовими умовами — якими близькими вони були мені.

Характер гір, серед яких мчав наш газик, не змінився. Не змінювалися й люди, яких ми зрідка зустрічали. Це були чорні таї, а часом і мео. Але через деякий час за якимсь поворотом дороги, на стику з струмком, ми побачили юрбу подорожніх, душ двадцять чоловіків, жінок і дітей, які вражали своїм зовнішнім виглядом, їхній брудний неохайний одяг являв собою мішанину всього, що носять таї, мео і навіть в’єтнамці. Але до жодної з цих народностей їх не можна було віднести.

— Хто вони? — запитав я Куйєна.

— Са! — відповів той зневажливо.

Я велів зупинити машину.

— Чи варто? — буркнув Куйєн. — Це дикуни. Нічого цікавого.

— Варто!

В’єтнамські друзі, сповнені поваги до національних народних меншостей, бодай навіть найвідсталіших, услід за мною вискочили з машини. За ними вийшов і Куйєн.

Таким чином, нарешті, ми зустрілися з племенем са. В Індокитаї воно перебувало на найнижчому ступені суспільного розвитку, у безпросвітних злиднях. Чимало віків вони були поневолені таї. В цих жахливих умовах, безпорадні й знесилені, вони часто помирали з голоду. Їм випала така ж сувора доля, як пуокам з-під Йєн Чау.