Етнологічно люди са належали до південних племен, зокрема до численної сім’ї малайо-почлінезійських народів, що жили, як відомо, на островах двох океанів — Індійського і Тихого, в широкому трикутнику, південна частина якого тягнеться від Мадагаскару через Зундські острови до острова Пасхи, а північна вершина сягає Чорної річки, в басейні якої ми саме подорожували.

Вчені вважають, що са — давні жителі цієї території, в той час як таї, мео та інші народи прийшли сюди пізніше. В Лаосі й Сіамі побратимів са називають кха, а в Камбоджі і Південному В’єтнамі — мой, що означає — дикун. Але не всі вони лишилися дикими. Ті, що населяли рівнини басейну нижнього Меконгу, після злиття з індуськими завойовниками у першому столітті нашої ери створили могутню державу кхмерів з такою високою цивілізацією, що руїни давньої столиці Ангкорі становлять сьогодні сьоме чудо світу. Теперішні камбоджійці — це вироджені нащадки давніх кхмерів.

Етнологи довго сушили собі голови над загадкою, де саме була прадавня колиска малайо-полінезійських народів і як вони переселялися: чи з Зундських островів прийшли на азіатську землю, чи, навпаки, з Азії на Південні острови. Різні дослідники пояснювали це по-різному, але переважала думка, що ці первісні люди жили в Азії і звідти рушили на завоювання островів, так само, як і їхні супутники-банани.

У порівнянні з моями, що населяли південні пасма Аннамських гір на кордоні Камбоджі і Південного В’єтнаму, людям са випала сумна доля. Там, на півдні, деякі племена користувалися відносною незалежністю і навіть досягли певного рівня культури, а на півночі було зовсім інакше. Тут люди са, гноблені віками, виснажені голодом, не могли й мріяти про інше життя, як тільки в неволі у таї, точніше — у таїських феодалів, яким ці бідолахи служили.

Французи створювали у своїх колоніях допоміжні поліцейсько-військові відділи, так звану місцеву гвардію, залучаючи до неї молодь усіх підлеглих народностей. З таї, особливо білими, найлегше було домовитися, бо їхні вожді-феодали стояли на боці французів. З людьми са французи потрапили в халепу. Не маючи ніякого уявлення про солдатську доблесть, вічно принижені, са були нездатні до військової служби, і довелося махнути на них рукою. Зрештою, так само довелося відмовитися від набору солдатів з хоробрих воїнів мешканців гір, мео, які, на відміну од племені са, були мужніми оборонцями своєї незалежності і через це ворогами будь-яких примусових зв’язків з чужинцями.

Наша раптова поява анітрохи не стурбувала і не збентежила перехожих. Вони вітали нас дружніми знаками, це мене трохи здивувало: адже то були дикуни, що виросли в непрохідних хащах, бідолахи, яким так допекло невільництво. Правда, останні кілька років вони вже не були невільниками. Та хіба після стількох віків уярмлення можна раптово й радикально змінитись? А от я бачу ввічливих, навдивовижу ввічливих, приємно усміхнених, навіть скажу більше — по-товариськи настроєних людей. І тільки згодом я збагнув справжню суть речей. Їхня слухняність і покірність, ввічливість і усмішка були в минулому не чим іншим, як єдиними в тих умовах оборонними заходами проти загрози цілковитого винищення. Якби тисячу років тому са хоч трошки скидалися на мео і чинили загарбникам дійовий опір, — то вони б перестали існувати і зникли з поверхні землі.

Помітивши, що Куйєну не дуже легко з ними порозумітися, я запитав, якою мовою вони розмовляють.

— А ніякою! — відповів таї. — Хіба ж у них мова? Це зліпок усіх мов.

— Ну, гаразд. Але як вони спілкуються між собою?

Куйен цього не знав й почав розпитувати. Люди охоче пояснювали, але він кінець кінцем нетерпляче знизав плечима:

— Кажуть, що це їхня власна мова і нею вони розмовляють між собою. А насправді це окремі слова таї, тільки страшенно перекручені й переплутані з в’єтнамськими. Важко розуміти їх.

Зрештою, немає значення, яка мова са. Я знав, що в інших районах В’єтнаму і в Лаосі людей цієї національності не переслідувала така сувора доля. Кхао користувалися там власною мовою, бодай і скаліченою чужими варваризмами.

Злидні са проявлялися в одязі. Одяг, особливо у жінок, був серед національних меншостей на Далекому Сході важливою і серйозною справою. Але в той час, як усі сусідні племена пильнували особливості свого вбрання, люди племені са до краю занедбали цю національну рису й натягали на себе все, що підказувала їм фантазія і випадок. Я впізнав у їхньому одязі дещо від таї, французів, мео, в’єтнамців, китайців. Літні жінки і підлітки найохочіше вбиралися в блузки таї із Срібними пряжками. Вони носили їх недбало розстебнутими або застебнутими тільки до половини, відкриваючи верхню частину тіла. Здаля, на перший погляд, можна було подумати, що це вільно зодягнені таї, і справді, може, саме тут крилася помилка Жулавського, який твердив, що жінки таї мають оголені груди або животи. Цією дорогою він їхав до Дьєн Б’єн Фу і, може, саме тут побачив жінку са, зодягнену, як таї.

Чисто малайські риси обличчя і кремезні фігури були в небагатьох са. Здебільшого вони мали найрізноманітнішу зовнішність. В цілому люди справляли непогане враження. Деякі молодиці відзначалися навіть пишною вродою, а юнаки — правильними рисами обличчя й розумними очима. Я сфотографував трьох са, і на одному знімку побачив три відмінні один від одного типи чоловіків: перший — гарний хлопець з овальним обличчям у білому завої був схожий на індуса, другий, повновидий — справжній малаєць, третій, у солом’яному брилі, скидався на в’єтнамця або китайця з півдня. А насправді вони всі були одного роду.

Люди з племені са робили для себе з бамбука келехи, а з гарбуза горщики. Але зовсім не вміли шити, в цьому я переконався особисто. Я привіз із Польщі багато голок і роздавав їх по дорозі зустрічним жінкам. Не було такої таї, жінки мео або яо, яка не брала б їх залюбки. Я мав намір подарувати голки і жінкам са, але з цього нічого не вийшло: вони не тільки не хотіли брати, бо не знали, що воно таке, а навіть боялися торкнутися гострого чортовиння. Тільки одна, кмітливіша, взяла подарунок і намагалася навіть узяти ще. Жінка збагнула, як вона сама пояснила, тихенько хихикаючи, що в крамниці у китайця можна виміняти за голки інші кумедні речі.

Куйєн підійшов до нас і висловив бажання розповісти одну лаотянську легенду про плем’я са та його побратимів кха і мой. Таємниче минуле цих племен, а також їхня цілковита несхожість з іншими національними меншостями служили приводом для виникнення сили-силенної різних легенд.

Бок Сегер, міфічний праотець людства, одного разу улився до нестями рисовою горілкою і голий упав на траву, його найстарший син почав кепкувати з п’яного; другий син, чутливіший, прикрив батька банановим листям, а третій — накинув на нього ще й свій одяг, не насмілюючись при цьому глянути на голе тіло. Прокинувшись, Бок Сегер зажадав пояснень, що з ним скоїлося. Довідавшись про все, він страшенно розгнівався на старшого сина. Зірвавши з нього одежу, батько прогнав його в пущу. Жінка вигнанця пішла слідом і, відірвавши шмат од верхньої частини своєї сукні, обв’язала чоловікові стегна. З того подружжя й» походять племена са, кха і мой, жінки яких оголюють своє тіло вище пояса, а чоловіки носять лише набедреники. Крім того, ці племена покарані ще й тим, що живуть у безпросвітних злиднях. Двоє інших доброчесних синів стали предками лаотянців і в’єтнамців. Останні — люди, відомі своїми добрими звичаями та високою доброчесністю, походять, ясна річ, від найменшого сина Бока Сегера.

— Чудова, цікава байка! — охоче похвалив я Куйєна. — Але ви забули додати, що Бок Сегер пізніше пом’якшав і простив нащадків старшого сина.

— Вперше таке чую! — оторопів Куйєн.

— Ну, як же? Подивіться на одяг са! Він складається з самого шмаття, це правда, але кожен із них має на собі значно більше, ніж набедреник, а жінки так закриті, немов самі себе соромляться!.

Куйєн чи не вперше цього дня посміхнувся.

Ми почали розпитувати наших нових знайомих, куди й чого вони мандрують. Після деякого манірничання вони пояснили мету своєї подорожі. Вона була досить незвична. Одному з них Сію кілька днів тому пощастило і він убив з самопалу оленя-мундчака, тварину в цьому районі майже винищену, більшу за нашу сарну і меншу за оленя. Видно, духи виявляли до Сія особливу симпатію, і радість у хаті щасливця панувала безмірна. Сій, пам’ятаючи старий і вельмиповажний звичай, вирішив найкращу частину дичини віднести тестю і тещі. Відрізавши стегна разом з ногами, він рушив у дорогу, йти треба було далеко, три дні.