Чоловіки, що сиділи довкола, хором стверджували ці слова. Соліст заспівав голосніше.

На це інший таї відповів співуче про президента Хо Ші Міна, про Партію трудящих і уряд демократичної республіки, про віру в спільні сили, про надію на всі народи В’єтнаму… йому вторив чоловічий хор, але так само сумно, як в куплетах про давні кривди. Про що б не співали таї — про давні злидні чи про теперішнє радісне життя — їхні пісні неодмінно протяжні.

Куйєн з гордістю заявив, що почута нами пісня дуже популярна в усьому автономному районі. Її охоче виконують й інші народності.

Недалеко почала витанцьовувати молодь. І ми попрямували туди.

Вісім танцівниць-підлітків виконували чотири відомі танці таї: «Віяла», «Шарф», «Капелюшки» й «Дзвіночки». Проте в цих танцях було більше доброго бажання танцювати, ніж вправності. Під час танців дівчатка приємно співали.

Майже кожен феодал мав колись балетну трупу, до якої брали тільки найвродливіших дівчат. Вони були прикрасою його гідності і завжди виступали на честь приїзду поважних гостей. Славилися танцівниці-таї на весь Індокитай і чарівною красою, і тими приспівками, якими лукаво причаровували гостя. Вони умовляли його пити, їсти, почувати себе вільно, а вони ладні догодити його примхам.

— Раніше, — пояснив мені жваво Куйен через Тунга, — вони танцювали тільки для свого пана і його гостей. А тепер дівчата танцюють для народу.

— А що вони співають? — спитав чемно.

Під час танцю з віялами танцюристки співають про тяжке минуле жінки, про занедбаних дітей. Наступний танець з шарфами стверджував, що тепер жінки вільні і мають однакові права з чоловіками. Танець «Капелюшки» розширяв цю тему і запевняв, що жінки щасливі, наче зграя птахів, яка весело сідає на гілки дерева, обсипаного чудовими квітами. Під час четвертого танцю — дзвіночків, дівчата обіцяли бути працьовитими, раніше прокидатися і пізніше йти з поля. Маленькі танцівниці напружували голоски, коли запевняли, що їхні чоловіки будуть ситими, а діти — добре зодягненими.

— Це дуже стара мелодія, — зауважив Куйєн, — але зміст новий!..

На другий день ми мали вирушати в дорогу на світанку, отже, час був уже й відпочити. Проходячи повз освітлений стіл, ми помітили жінку, яка при світлі ліхтарика, тримаючи якийсь папірець, меланхолійним голосом виспівувала тужну історію. Хор жінок підтягував за нею так протяжно, що це вразило навіть моїх товаришів.

— Дуже стара народна легенда! — зауважив Куйєн і не гаючись почав перекладати Тунгові.

Історія була досить цікава, але страшенно довга. Скорочено вона виглядала так.

В одній поважній родині була» донька такої нечуваної краси, що люди не могли проминути її, не озирнувшись. Звали чудо-дівицю Нгок-Хоа, що значить квітка яшми. Одного разу побачила дівчина бідного юнака і покохала його так палко, що родичі змушені були погодитися на їхній шлюб. Обоє були щасливі. Але в тому самому містечку, де жили молоді, вештався чиновник Дьєн В’єн, який мріяв просунутися по службі. Для цього йому треба було дістати милість свого господаря-князя. Врода молодої жінки штовхнула його на огидний вчинок. Він намалював її портрет і подарував панові, запевняючи, що в житті ця жінка ще красивіша, гідна стати фавориткою могутнього князя. Пан зацікавився. Підлабузника підвищив по роботі, а красуню, незважаючи на те, що вона заміжня, наказав привести до себе. Дьєн В’єн на чолі князівських солдатів силоміць притягнув жінку до пана разом з її чоловіком, який не хотів розлучатися з нею. Нгок-Хоа, сильна своїм коханням, не злякалася князя. Гордо стоячи перед ним, заклинала, що при одній греблі не може бути двох каналів, в одному селі не може бути двох старост, одна жінка не може мати двох чоловіків, а якщо пан що-небудь з нею зробить, то вона накладе на себе руки. В її відчаї було стільки кохання до чоловіка, що пан розчулився. Він одпустив подружжя додому, щедро винагородив їх, а підлого чиновника вигнав з країни на ганьбу й вічне поневіряння.

— Дивовижна історія! — вигукнув я весело.

— А що в ній такого смішного? — спитав спантеличений Тунг.

— Ота панська ласка!..

Ми хотіли вже повернутися до своєї квартири, але в цей час почався хан куонг. На бамбуковому помості, який здіймався за кільканадцять кроків од місця забави, розклали велике багаття. На поміст вилізло чимало людей, і почалися співи. Тунг пояснив, що нам теж треба піднятися туди. Не гаючись, ми пішли.

На помості дівчата пряли нитки на мотовилах, а біля багаття сіла літня жінка, старостиха хан куонґу. Жінка співала, щохвилі переходячи на флегматичне голосіння, яке підхоплював дівочий хор. Її слова проголошували подяку урядові за те, що він поновив добрий, стародавній звичай любовних конкурсів.

— Люди ще бідні, — провіщала співачка, — отже, принесли мало горілки, але незабаром буде краще, бо розквітне загальний добробут.

За першою жінкою замугикала друга, така ж стара матрона. Потім відізвався чоловік. Придивившися до нього пильніше, я впізнав мисливця за дикими курами.

Мисливець співав, що він старий — йому вже сорок років, одружений, але, незважаючи на це, радий, що поновлено давній, старий звичай. Він охоче бере участь у конкурсі, бо пісні про кохання омолоджують його. Він заздрить веселій забаві молоді, яка, створивши дві групи — дівчат нагорі, а юнаків долі, перекидається жартівливими слівцями й складає пісні кохання.

Хлопці тим часом стояли внизу щільною стіною, але жоден рота не відкрив. Якісь мляві, вони байдуже слухали, що їм нудно виспівують старі люди і, мабуть, думали про своє — нетерпляче ждали кінця забави, щоб побути з дівчатами без конкурсів. Це була трохи комічна забава: любовний конкурс без молодих.

Але найбільше мене вражало те, що навіть про кохання таї співали крізь зуби, повільно розтягуючи слова.

Надивившись досхочу на всі розваги, ми рушили додому. А коли озирнулися, багаття все ще палали, і до нас долинав переплутаний гамір співів і протяжних голосів. На нас дивилися віковічні вершини навколишніх гір і зірки, як і мільйони років тому, мирним блиском освітлювали долину, де люди вкладали новий зміст у стару мелодію.

Останній відрізок нашої подорожі з Туан Гіао до Лаї Чау був найдовший: їхати треба було кілометрів сто п’ятдесят. Ми вирушили задовго до світанку, і день застав нас уже далеко від Туан Гіао. Цього ранку в гірському краєвиді з’явився новий мальовничий елемент, який мої друзі жваво вітали: туман. Він застилав густим килимом найнижчі частини долин, де розкинулися рисові поля, а понад тим білим покровом повітря було чисте-чисте. Наша дорога звивалася високо вздовж схилів, і, зазираючи в низини, можна було подумати, що то не туман, а таємні озера, які розпливлися серед Гір.

— Точна прикмета — кінчається осінь, — зауважив Тунг. — Такий туман стоятиме до кінця грудня, а подекуди і в січні.

Минуло тільки дві години, як зійшло сонце, а воно вже розігнало всі випари, і настав звичайних пекучий день з напрочуд прозорим повітрям, таким характерним для гір Сіп Сонг Чо Таї.

Приблизно в цей час ми проїздили останні села чорних таї. Тут, немов відрізаний, закінчувався район їхніх поселень, наче ми дійшли до кордону іншої держави. Однак це було зовсім не так: далі жили люди тієї самої народності, розмовляли тією самою мовою, тільки то були білі таї.

Досі жінки таї носили на голові тільки завої, тепер з’явилися конічні солом’яні брилі, правда трохи відмінні од в’єтнамських, більш сплющені. І чим далі на північ, чим ближче до кордонів Китаю, тим більше сплющені були брилі. Напевно, це перші видимі сліди китайського впливу. Білі таї носили вже зовсім плоскі гігантські тарілки з соломи, надзвичайно дивовижні, крислаті й ошатні.