Сій, сповнений справедливої гордості, показував нам м’ясо, яке виблискувало різними барвами і досить-таки смерділо, бо сонце вдень пекло по-тропічному, хоч ночі в листопаді прохолодні. На цей знак любові зятя я дивився з належною повагою, але висловив здивування, що Сій односив жертву не сам, а в такій численній компанії. Хіба це було необхідно?

— Необхідно, ха-ха! Необхідно! — засміявся Сій, розвеселивши й інших са.

Виявилося, що тесть Сія — людина заможна, і у нього три свині. За таку увагу зятя він заколе одну свиню, а може й дві, та, певно, не поскупиться на рисову горілку. Бенкет влаштує на славу, буде що попоїсти й випити. А якже Сій сам дасть всьому раду? Він мусив узяти з собою всю чесну компанію — власну родину, кумів з їхніми дітьми та й друзів. Хіба можна про них забувати?..

Коли ми зібралися їхати далі, люди са теж вирушили в дорогу. Все своє злиденне майно вони несли на плечах у кошиках, допомагаючи собі поясом, закладеним на чоло, як роблять це індійці у південноамериканських джунглях. Здавалося, що не кошики, а самі злидні придавлювали їхні голови до землі, але ці люди весело посміхалися.

Наближаючись до Туан Гіао, я мимоволі все частіше поглядав ліворуч на далекі вершини, серед яких звивався кордон Лаосу. Там, у густих, безлюдних лісових нетрях, здається, жили ще, наче допотопні потвори, гігантські буйволи, грізні гаури, велетенські носороги з двома рогами, а трохи далі на півдні все ще водилися, як тисячу років тому, стада диких слонів.

У тій західній країні, наче багатолюдний острів, розляглася долина Дьєн Б’єн Фу. Там, як розповідають міфи, була колиска народу таї, і там, уже без міфів, знайшла свою могилу пиха колоніальних загарбників.

Такі думки снували в моїй голові, коли я оглядав західні краєвиди. Ми під’їжджали до Туан Гіао, звідки перехресний шлях вів до Дьєн Б’єн Фу. Близько полудня здалеку показалися долини і численні хати.

У Туан Гіао ми приїхали пополудні. Це чимале село, адміністративний центр чау, тобто повіту. Війна зруйнувала давнє селище, і тепер в Туан Гіао всі будівлі нові. Хати мешканців зроблено наспіх, просто на землі, їх не встигли ще поставити на палі, як того вимагав звичай таї. Чорні таї, які з’їхалися сюди з різних околиць, відчували себе, мабуть, піонерами на чужій землі. Туан Гіао було останнім великим поселенням чорних таї; дещо далі на півночі жили вже білі таї.

Просторий будинок для гостей, споруджений на узгір’ї в оточенні інших урядових будівель, височів над селищем і розлогою долиною з рисовими полями. Вид з гори — не знаю вже скільки разів і скільки днів я захоплювався ним! — тут був тим привабливіший, чим нижче сідало сонце і чим більше рожевіли гірські схили.

Туан Гіао справляло враження в’єтнамського села. Може, тому, що виникло воно недавно і скидалося на села Дельти з великим чотирикутним майданом, де, напевне, відбувалися різні збори. Сьогодні він був футбольним полем, місцем завзятих змагань в’єтнамських солдатів. Так само, як і в Дельті, — довгий ряд вкритих соломою хатин-мазанок, які притулились одна до одної біля головного шляху. Або отой малюк, що повертається з поля, сидячи на спині покірливого буйвола, малесенька біла плямка на гігантській сірій масі, — він їхав так само без сідла, як їздять в’єтнамські хлопчики. А те, що в цьому селі жили тільки таї, (підтверджував квадратний бамбуковий поміст, встановлений в кутку майдану для славетних любовних конкурсів, хан куонг.

Як тільки ми приїхали в село, Куйєн одразу кудись зник — видно, він почав гарячкову діяльність, щоб не допустити вчорашньої невдачі.

Після обіду, гуляючи за селищем, ми зустріли в долині мисливця, що прямував на полювання в гори з допотопною кремінною рушницею. Немолодий таї трохи знав французьку мову й охоче розповів, що йде полювати на диких курей, яких у цих краях безліч, здебільшого біля підніжжя гір.

— Можна натрапити і на оленів-мундчаків, а' от тигрів і пантер тут немає, — пояснив він і, задоволений, рушив далі. Незабаром з села вискочив хлопчик, наздогнав мисливця, щось йому сказав, і обидва майже побігли назад.

— А де ж кури? — пожартував Тунг, коли вони проминали нас.

— Йдеться про більшого звіра, — не залишився в боргу мисливець.

— Робота Куйєна, — весело сказав мені Тунг.

За день в селі не сталося нічого особливого. Куйєн десь запропастився. Вечеряли ми самі. Було вже досить темно, коли з адміністративного комітету запитали, чи не хотіли б ми подивитися народну забаву, що має відбутися край головного шляху, на майдані. Оце так запитання!

Прибувши На місце, я Ледве повірив Своїм очам. Забава була у повному розпалі. На майдані — сила народу, мабуть, прийшли мешканці Туан Гіао разом з дітлахами. Більшість людей стояли, деякі повільно прогулювалися, дехто сидів на стільцях, а решта примостилися хто де. Надвір винесли кілька столів, поставили оливкові лампи, але вони погано розсіювали пітьму. Зате розведені там і тут багаття кидали на людей неприродні, фантастичні відблиски.

Хоча присутні поводилися спокійно, було гомінко, як звичайно на таких забавах. З усіх кінців одночасно линули протяжні співи — хорові і сольні. Неподалік виразно, на весь голос співали діти, мабуть школярі. Коли вони на хвилину замовкали, в перерві між куплетами чулося квиління флейти, чоловічі, а ще далі дівочі голоси.

— Нам пощастило! — шепнув мені Тунг.

— Отже, ви не думаєте, що ця забава влаштована спеціально в зв’язку з нашим прибуттям?

— Думаю, що не спеціально.

— В такому разі, де жінки з ласощами, дозвольте вас запитати, друже Тунг?

Адже в цих краях не можна собі уявити нормальної забави без різних продавців засахарених фруктів та інших ласощів, а тут саме цього бракувало. Очевидно, святкову забаву було організовано зненацька, вмить, і Тунг, безумовно, про це знав, бо в напівтемряві я помітив усмішку на його устах.

— Нам пощастило з товаришем Куйєном! — твердив він з гумором.

Як я вже згадував, коли ми з’явилися на майдані, забава йшла на повний хід, а коли ми злилися з натовпом, на нас ніхто не Звернув уваги. Інстинкт актора тут був у кожного в крові.

Раптом звідкись виринув Куйєн. Ми весело його привітали, як і належало вітати героя дня, а він уже не відходив од нас і став Тунгові перекладачем. Діти верещали так, що здавалося, от-от порвуться барабанні перетинки, але в цій суворій завзятості дітлахів було стільки наївного розчулення, що краяло серце.

— Про що вони співають? — запитав я Куйєна.

Вони співали пісню, вивчену в школі:

Куйєн і Тунг допитливо дивилися на мене, чекаючи відповіді. Я був зворушений і щиро похвалив дітей. Моя відповідь блискавично облетіла натовп. Почалися справжні змагання.

Кілька чоловіків урочисто сіли за стіл. Спочатку почав мугикати один, йому відповів другий, третій, четвертий. Але це не була звичайна пісенька, як у дітей, а скоріше приглушені слова, співуче розтягнуті в якийсь страшенно жалісний мотив.

— Добре співають, розумно! — сказав Куйєн мрійливо і почав перекладати.

Перший з чоловіків співав про злидні людей за часів панування французів: