— А ця золотоносна Карона справді існує?

— Аякже, Яне, існує. Вона впадає на півдні в Оріноко ще до того, як ця річка розгалужується біля гирла на велику кількість рукавів і утворює тисячі островів… Так, на півдні ця пуща буйна, страшна і криє в собі багато різних таємниць…

— А ваша ріка Померун теж протікає крізь цю пущу?

— Протікає! Тільки ближче до гирла Оріноко, за десять-двадцять днів ходьби від цієї ріки на південь. Свої поля араваки викорчували в дрімучому лісі, який далі на південь тягнеться без кінця і краю.

Так, розмовляючи про справи давноминулих днів і про загадкову пущу, тропічна розкіш якої, досі невідома і мало зрозуміла мені, так вабила до себе, — ми все далі заглиблювалися у високі трави льяносів. Щойно минула пора дощів, яка припадала на літні місяці, і зелень місцями розрослася так буйно, що ми ховалися в ній з головою, але частіше досягала тільки до пояса, а часом — ледве до колін. Ішли ми за індійським звичаєм — один за одним — і передній прокладав стежку або власним тілом, або довгим ножем.

При сході сонця було тепло і приємно, але за дві-три години спека вже страшенно дошкуляла нам. Блакитне до цього небо набирало якогось туманносинього відтінку, а над степом густе повітря рухалося, мов хвилі води.

Раптом Манаурі, що йшов на чолі, затримав похід і, наказуючи всім замовкнути, жестом покликав мене до себе.

— Дивись! — показав вождь на землю, коли я наблизився.

На землі були свіжі сліди тварин, які недавно тут пройшли. Судячи з слідів, які залишилися на траві, це були великі тварини і пройшли вони досить великим стадом.

— Чи не водяться тут бізони? — запитав я вождя.

Але ні Манаурі, ні будь-хто з його товаришів не знали, що таке бізон. Коли я описав його, індійці сказали, що таких тварин тут взагалі немає.

— Так що ж це за тварюка? Якась нова загадка?

Індійці чудово знали природу цієї місцевості, але як не напружували вони розум, дійти до певного висновку не могли.

Сліди навскіс перерізали нашу дорогу і йшли майже в тому самому напрямку, що й ми. Отже, не дуже відхиляючись убік, ми просувалися далі по цих слідах.

Не пройшли ми й ста кроків, як побачили на землі лайно, і я одразу все зрозумів: тут проходила худоба. Вона була десь недалеко. За якусь милю попереду ми навіть неозброєним оком побачили череду з кількох десятків голів, що поволі брела по льяносах.

— Свіжина! — запалали очі у вождя.

— Де худоба, там можуть бути й іспанці! — попередив я.

Але моє застереження було пустою фразою, бо й у мене, і у всіх інших котилася слина.

Ми вирішили вбити одну або дві тварини, але вважали, що для більшої обережності слід було б підійти до череди збоку. При цьому ми уважно оглядалися навкруги, намагаючись побачити, чи немає поблизу людей.

— Яне, що це? — раптом покликав мене Арнак, показуючи назад, звідки ми прийшли.

Віддалік, милі за дві, ми побачили щось невиразне, якусь незвичайну темну точку. Вона рухалася. Може, це нова череда худоби? Я приклав підзорну трубу до ока, і тоді одразу все стало ясно: це були вершники, що мчали галопом у наш бік. Я голосно крикнув товаришам. Вершники, правда, їхали не за нами, а по слідах худоби. Але тому було мало втіхи, бо вони однак мали скоро наздогнати нас. Залишалася тільки одна можливість уникнути зустрічі.

— Швидко вбік! — закричав я. — Втікаймо один за одним, щоб вони не догадалися по слідах, скільки нас!

Повторювати не треба було: усі вмить зрозуміли, що нам загрожувало. Передні кинулися ліворуч од стежки. Арнак, Вагура, Манаурі і негр Мігуель підбігли до мене.

— Скільки їх? — вигукнув вождь.

— Небагато. Шестеро чи семеро.

— От що… Арнак, Вагура! Чи заряджена у вас зброя?

— Так!

— Перевірте порох на поличках!.. У кого пістолети?

— У мене! — закричав Мігуель.

— Витягни їх з мішка і роздай.

На щастя, ми сховали пістолети в тюки вже зарядженими і тепер не витрачали часу на зарядження. Треба було тільки перевірити, чи в порядку вони.

Льяноси в цьому місці були рівні майже як стіл, до того ж, як на зло, трава росла тут невисока — ледве доходила до колін. Якби у нас було більше часу, ми, без сумніву, уникли б погоні, але, на жаль, уникати вже було ніколи.

Тільки-но ми одійшли від шляху кроків на двісті, як іспанці помітили нас. Вони, мабуть, поспішали до череди, бо все ще скакали галопом.

Втікати вже не було рації, — втеча могла викликати у іспанців небажану підозрілість. Я наказав групі зупинитись і віддихатися.

— Нехай кожен, як тільки може, сховає зброю у себе, — сказав я. — Буде ліпше, якщо іспанці її не бачитимуть!

— А луки? Списи?

— Тримайте їх у руках, але так, як це роблять мандрівні індійці, недбало, щоб не привертати уваги…

Свій мушкет я сховав у траві біля себе, а пістолет, що стирчав із-за пояса, прикрив пов'язкою. Я був напівголий, як і всі індійці, і тільки зараз швидко пов'язав голову червоною хусткою, на манір моряків, щоб вершники не помітили мого світлого волосся. Кілька індійців носили на головах такі самі хустки, і я нічим не вирізнявся серед них. Обличчя моє не заросло, бо я тепер щодня голився знайденою на шхуні бритвою. Своїм бронзовим загаром я був майже цілком схожий на індійця, тільки трохи світліший.

За чверть милі від нас вершники уповільнили галоп і після короткого вагання повернули в наш бік. Вони під'їхали зовсім близько, з цікавістю приглядаючись до нас, але не зупинились, минули нас і поскакали далі, до череди.

— Indios[2], — буркнув один з них.

Вершники вже були від нас на відстані приблизно десяти коней, коли один із них поділився з іншими якимсь своїм незвичайним спостереженням, і всі здивовано озирнулися. Але, незважаючи на це, коней не стримали і мчали галопом далі до худоби.

— Їх семеро! — зауважив Вагура. — Як ти думаєш, вони не можуть повернутися?

— Можливо, — сказав я. — Вони так уважно дивилися на нас, немов помітили щось особливе.

Я звелів посуватися швидше, щоб відійти якнайдалі вбік від небажаного товариства. Проте це не дуже нам допомагало. У чистому повітрі на льяносах було все добре видно за кілька миль навкруги: втекти пішки від вершників у таких умовах було неможливо. Я розраховував тільки на те, що іспанці дадуть нам спокій і поїдуть собі геть. Але де там!

Доскакавши до череди, вершники перетяли їй дорогу, завернули назад і почали гнати худобу в наш бік. Гнали швидко. Відстань між нами помітно зменшувалась. Минуло щонайбільше півгодини, як вони знову наздогнали нас і, залишивши череду за кілька гонів збоку, під'їхали до нашої групи.

Ми стояли, як і до того, на все готові, маючи напохваті заряджену зброю. Тюки поклали на землю, щоб не заважали нам.

— Buenas dias[3], — буркнув один з іспанців, високий на зріст, з чорною бородою, схожий на суворого конквістадора. За поясом у нього стирчав чудовий пістолет із срібною рукояткою, рясно втиканою дорогоцінними каміннями. Це був, напевно, їх старший.

— Buenas dias! — почулося кілька покірних відповідей з нашої групи.

Вершники стояли біля нас в одній шерензі, мало не торкаючись кінськими мордами наших голів. Вони пильно, з презирливою цікавістю приглядались до нас, як дивляться на неживу річ або на брудну тварину. В їх затяжному мовчанні і довгих пильних поглядах відчувалося глибоке презирство, викликане почуттям переваги панів над рабами. І що цікаво, серед них був індієць: він теж дивився на своїх побратимів гордовито, визивно, як і іспанці. Одягнений так само, як і інші, в шаровари та сорочку, він стискав у правій руці довгий батіг, очі у нього були обведені чорними колами, що надавало обличчю якогось диявольського виразу.