У всіх вершників були чорні бороди, виняток становили індієць і наймолодший підліток, що хоч і був іспанцем, але — як це не дивно! — дивився на нас інакше, доброзичливіше, без тієї огидної пихи.

Кожний з вершників тримав довгий спис, яким вони, мабуть, підганяли худобу. У чотирьох із них були рушниці, у трьох — шпаги біля боку, і у всіх — це я добре помітив — за поясами стирчали пістолети. Озброєні непогано, а це для нас було тим більше небезпечно, бо з чотирьох двоствольних пістолетів кожен з нас міг убити лише двох противників.

— Ти бачиш індійця? — прошепотів до мене Манаурі разом з Арнаком. — Він з племені Куманагото.

— З тих жорстоких індійців? Як ти впізнав?

— По чорних колах навколо очей. Це така прикмета племені Куманагото.

— Вони всі, мабуть, з ранчо Соледад?

— Мабуть…

Нарешті їх старший, володар срібного пістолета, перервав німе споглядання і грубо запитав:

— Куди йдете?

Питав він, звичайно, іспанською мовою, але я добре зрозумів зміст слів.

— Далеко, за Оріноко йдемо, — відповів Манаурі правдиво. — Йдемо до річки Померун. Там наші родичі.

— А що шукаєте тут, так далеко на півночі?

— Ми багато років мешкали під Горою Шулік, але тепер хочемо об'єднатися з нашим племенем.

Ця відповідь, така ж щира, як і попередня, справила добре враження і більш-менш заспокоїла цікавість бородача. Проте ні він, ні його товариші не рухалися з місця, весь час дивилися на нас так жадібно, як дивиться собака на кістку.

— А що у вас в тих мішках? — запитав зненацька іспанець.

— Їжа.

— А що ще?

— Різні дрібниці…

— Які дрібниці?

— Які дрібниці?.. — протяжко повторив вождь. — Такі собі… Що треба індійцеві на щодень для життя… гарбузи… мотузки…

— Говори точніше, що там у вас? — наполягав іспанець, не підвищуючи голосу, але дещо твердіше, ніж до цього. Відчувалося, що у нього з'явилась якась нетерплячка.

Раптом індієць куманагото замахнувся батогом, нахабно цвьохнувши над нашими головами. Він нікого не зачепив, але свист був такий пронизливий, що діти почали плакати.

— А це що? — запитав іспанець і вістрям списа доторкнувся до одного з тюків, що лежали на землі.

Звідти виглядав погано замаскований держак лопати.

— Це… — спокійно пояснив Манаурі, — це для копання землі.

— І лопата вам теж потрібна на щодень? Вам, індійцям, потрібен такий дорогий інструмент?

— Потрібен, пане! Ми ж араваки!

— Я не розумію, який тут зв'язок!

— Ми землероби! — пояснив вождь.

— А звідки у вас лопата? — На цей раз голос іспанця був гострий, як удар ножа. — Де ви її вкрали?

— Ми не вкрали її!

— А що, вона з неба до вас упала?

— Ні, не з неба, — спокійно відповів Манаурі, — а з моря.

Я дивувався стриманості вождя, але іспанців його самовладання роздратувало.

— З моря? — закричав бородач. — Так ти ще й насміхаєшся?

— Я не смів би насміхатися над тобою, пане! — сказав Манаурі, наче збентежений. — Недалеко від нашої лагуни розбився англійський корабель. Була буря. Багато речей різних викинуло море на наш берег.

— А ці хустки, що на ваших головах, теж море викинуло?

Іспанець, явно розлючений, раптом замірився списом, ніби хотів пронизати вождя.

Манаурі навіть не здригнувся. Швидко, квапливим рухом, я схопився за рукоятку мого пістолета. Ніхто з вершників цього не помітив. Але іспанець, на щастя, не вдарив Манаурі, тільки крикнув:

— Брешеш, собачий сину! Ці хустки не були в морській воді.

— Не були! — запевнив вождь. — Ти маєш рацію.

— Значить, ти збрехав?

— Ні, не збрехав.

— Тоді ти дурний, чи просто нахаба?

Манаурі залишався спокійний, урівноважений.

— Я не нахаба, — сказав він, — а тільки розповідаю, як було. Хустки ми знайшли сухі, бо вони були в скрині… Скриня була непроникна. Викинуло її море, коли розбився корабель… Оце й усе, пане. Оце й усе!

На жаль, було це не все, чого хотіли іспанці, і тільки тепер починалася справжня біда. Бородач кинув ще, присікавшись до останніх слів Манаурі:

— А коли розбився корабель?

— Нещодавно… Три місяці тому…

Після цього іспанець одвів свій лютий погляд вбік, де стояли наші товариші, негри, і вигукнув:

— А це що за персони?

З його хижого пожвавлення я догадався, що це було для нього найважливіше: напевно, з самого початку іспанця цікавили негри.

— Це люди з нашого племені, — відповів Манаурі зовсім спокійно.

— Ваші невільники?! — іспанець гнівно насупив брови. — З якого це часу у вас, індійців, з'явилися невільники?!

— У нас немає невільників! — заперечив вождь. — Це вільні люди, вони належать до нашого племені так само, як і ми!

— Ага, то, може, це індійці? — закричав бородач. — Тільки шкіра у них потемніла!

— Ні, пане, це негри, але тепер вони вже не негри, а араваки!

Іспанці зустріли це невдале пояснення вибухом сміху.

— Не роби із себе дурня! — облаяв вершник Манаурі. — Досить уже цієї гри! Кажи правду, бо інакше ми всіх вас зітремо на порох! З якої гасієнди втекли ці невільники?

— О пане, хіба я не казав тобі, що англійський корабель розбився біля нашого узбережжя? — нагадав із спокійним докором Манаурі.

— То, може, ти скажеш, що вони теж врятувалися після тієї бурі?

— Як бачиш!

— З англійського корабля, який розбився?

— Так воно й є!..

Іспанець на якусь мить завагався, про щось подумав, потім направив коня ближче до негрів, — вони всі п'ятеро стояли разом — і, витягаючи з-за пояса свій срібний пістолет, з удаваною доброзичливістю звернувся до негритянки Долорес:

— Скажи мені, добра жінко, як тебе звуть?

— Долорес, — відповіла та, перелякана на смерть.

— А в якій гасієнді ти служила?

Долорес, яка була тепер майже непритомна від страху, завжди бракувало п'ятої клепки. Жінка божевільним поглядом водила за рукою з пістолетом, але у неї все-таки вистачило розуму запам'ятати, що Манаурі хвилину тому говорив про англійський корабель, і Долорес відповіла правильно:

— Я була на розбитому кораблі, пане… Врятувалась…

— А твої товариші, негри, теж із цього корабля?

— Так, так! — задихалася бідолашна, сходячи сьомим потом.

— Який це був корабель, англійський чи іспанський?

— Англійський, пане, англійський.

— А ти ніколи не була в неволі у іспанців?

Переляканій до смерті жінці важко було брехати, але вона якось видавила з себе:

— Ні, ніколи!

Іспанець замовк. За хвилину гримнув осудливо:

— Скажи мені, Долорес, де ти навчилась говорити по-іспанськи?

Жінка, загнана в безвихідь, почала хлипати, нездатна нічого відповісти.

Тоді іспанець звернувся до вождя, весь час помахуючи пістолетом, немов граючись.

Я ні на хвилину не спускав з нього очей і вирішив всадити йому кулю в лоб у ту мить, коли він почав би зводити курок.

Самовпевнений шаленець і не догадувався, що його життя висіло на волосинці.

— А ти де навчився іспанської мови? — закричав він на вождя. — Як твоє ім'я?

— Манаурі.

— Звідки ти вмієш розмовляти по-іспанськи?

— Мене навчив падре-місіонер. Він довгий час мешкав у нашому селі.

— То ти християнин?

— Аякже, християнин!

— Перехрестись!

— В ім'я отця, і сина, і святого духа…

Манаурі перехрестився правильно. Всі невільники на острові Маргарита мусили прийняти релігію своїх панів.

— Добре! — промовив іспанець. — Ви, індійці, вільні і йдіть собі під три чорти! А цих п'ятьох невільників, негрів і негритянку, ми забираємо з собою! Вони належать нам!..

— Але ж, пане! — закричав Манаурі благаючи. — Вони не невільники! Вони прийняті до племені, отже, нам рівня…

— Вони раби! — крикнув бородач. — Мовчи, якщо тобі дороге життя!!!

Манаурі зіщулився, наче переляканий погрозою.

Я просто оторопів, дивлячись на таку покірливість. Я добре пам'ятав, як нещодавно ці індійці мужньо билися на безлюдному острові. Тоді я переконався, що це безстрашні воїни, яким вистачило б сили й духу для завоювання самого пекла. А що побачив з гіркотою зараз? Вони стояли купою, якісь покірливі, затуркані, ніби задерев'янілі від страху, жалюгідні створіння, виснажені, перелякані криком цього метушливого іспанця, неспроможні підвести на нього навіть очей, не те, що руки. Хіба не визволились їх душі з ярма нещодавньої неволі? Я злякався не сили ворога, а слабості своїх, бо мене огорнув на мить сумнів, чи підтримають індійці мене, коли я закличу їх до бою.