— Арнак, ти бачиш? — шепнув я. — Немає стільців.

— Бачу.

— Що робити?

— Може, не йти далі? Хай Конесо прийде сюди!

— Не прийде… Ми зробимо щось інше. На кораблі у нас є свої стільці. Вагура! Збігай-но на палубу і принеси два стільці! Тільки швидко!

Вагура зрозумів, про що йдеться, і миттю побіг до парусника.

— Хто цей старик біля Конесо? — запитав я Манаурі, коли ми повільно рушили знову.

— Карапана, чаклун.

— Це така поважна особа, що може сидіти?

— Права рука і розум Конесо. Без його волі в племені нічого не робиться…

За індійським церемоніалом хазяїн повинен чекати гостей, сидячи на обрядовому стільці, але, вітаючись, він мусить підвестися. Тимчасом Конесо все ще сидів. Уважно приглядався до нас і вперто мовчав. Так, стільців для нас не приготували. Недоброзичливість і грубість головного вождя та його почту справляли прикре враження, але одночасно й смішили мене, бо вони разюче відрізнялися від сердечної щирості, з якою більшість підвладних Конесо вітали родичів, що повернулися додому.

В цей час прибіг Вагура, але приніс тільки один стілець. Він пошепки пояснив, що в поспіху не міг знайти більше. Я не задумуючись підсунув піднесений стілець Манаурі, а сам широким рухом скинув із себе шкуру ягуара та капітанський сюртук і наказав Арнакові скласти їх так, щоб на них можна було зручно сісти.

За цими діями з боязкою цікавістю стежила аравакська старшина. Без сумніву, це їй нагадувало якийсь символічний обряд, бо, напевно, її так само, як і на прийомі у варраулів Єкуани, непокоїли думки про те, яку магічну владу я маю. Чи не більшу, ніж могутність самого ягуара? Розсудливий Манаурі добре знав, що робить, бажаючи, щоб я одягнув ці трофеї.

Конесо, літня і росла людина, видався мені вищим і мускулистішим, ніж інші араваки. Обличчя у нього було зарозуміле, пихате, але що найбільше в ньому вражало, це відбиток похітливості. Повні губи були надмірно хтиві, очі дивилися жадібно. Та в цю хвилину ні бундючна самовпевненість, ні хтива жадібність не змогли приховати непевності, яку в глибині душі відчував головний вождь.

Інакше виглядав Карапана. Йому було близько ста років, глибокі зморшки поорали його старече обличчя, але очі залишилися на подив швидкі і молоді. Він сидів рівно, нерухомо, руки спочивали на колінах, — я сказав би, що він був схожий на вирізьбленого лісового божка, — і лише пожирав нас лукавим поглядом, наче хотів побачити наскрізь. Він краще володів собою, був похмурий і незбагненний. Відчувалося, що має холодну кров і здатний на будь-яку підлоту, може з легким серцем убити кожного, хто йому не подобається. Недарма араваки боялися його, як чуми.

Біля Конесо з другого боку стояв маленький, худий вождь з живими і розкосими очима. Його майже не видно було під пишними прикрасами з барвистих стрічок і пташиного пір'я: напевно, багате вбрання мало прикрити нікчемність його постаті. Це був Пірокай, брат Манаурі, той самий небезпечний інтриган. Він дивився на свого брата, але в погляді його було мало радості.

Витріщивши один на одного очі, ми добру хвилину сиділи, не промовивши жодного слова. Нарешті Конесо відкашлявся і відкрив рота. Але замість красномовного поздоровлення, до якого я вже звик, зустрічаючись з індійцями, я почув хрипле, швидше байдуже мурмотіння, звернене чи то до Манаурі, чи до мене:

— Ви… стомилися?

Саме це здалося йому в дану хвилину найважливішим?! Щоб його чорти взяли!

— Ні, — так само буркнув Манаурі.

— Ви голодні? — випитував далі Конесо.

— Ні, — повторив мій товариш.

Головний вождь не хотів бути балакучішим, то й ми не збиралися виявляти надмірну ввічливість.

— Я голодний! — обізвався я. — Ми голодні всі, всі, хто прибув.

Ледве Арнак переклав мої слова, Конесо наказав жінкам, які стояли осторонь, принести їжу і напої.

— Ти погано зрозумів мене, вождю! — сказав я. — Я іншу їжу мав на думці.

— Яку?

— Теплі слова привітання.

Конесо зовсім зніяковів.

— Хіба мої люди не вітали вас, не зверталися з теплими словами? — відповів він визивно. — Хіба вони не відпливали од берега і не вітали вас, як брати?

— Так, вони вітали, але ти? Ти — ні!

— Я ще маю час! — відрізав вождь з кислим виразом обличчя і звернувся до жінок, які розносили кошики з їжею і великі кухлі з неодмінним кашірі. Він стежив, щоб усім дісталося порівну — нам, тридцяти гостям, і його почту старшин.

Скривившись, Конесо випив зі мною та Манаурі, і розпочався банкет. Але як він був несхожий на урочистий обід у гостинних варраулів! Тут щось гнітило, все робилося немов з примусу, без радісних вигуків, без вільних усмішок!

Чаклун Карапана нічого не пив і не їв, тільки сидів нерухомо і палив довгу люльку, зроблену з бамбука. Зрідка затягуючись, він кидав на нас холодні, байдужі, а все-таки пильні погляди, немовби на всіх наших обличчях хотів залишити невидимі печатки. Кульгавий Арасибо боявся його погляду. Щоб сховатися, він присів за моєю спиною, але й там його сягали очі чаклуна.

За бажанням Конесо, Манаурі розповів про перебування в неволі на острові Маргарита, про втечу звідти і про все, що сталося з того часу аж до сьогоднішнього дня. Розповідь тривала довго. Люди, оточивши нас тісним колом, слухали, затамувавши подих, навіть старшини трохи пом'якшали, хоч і залишилися стриманими по відношенню до нас.

Коли Манаурі замовк, настала тиша, яку за кілька хвилин порушив Конесо. Зловісно блискаючи очима, головний вождь суворо звернувся до Манаурі і до мене:

— З якими намірами ви сюди прибули? Зараз же відповідайте!

Раптова ворожість і несподівані слова його були незрозумілі нам. Ми не знали, що відповісти.

— Що ви задумали? — вигукнув Конесо нахабно.

Тоді я вперше побачив Манаурі дуже розгніваним. Обличчя у нього потемніло, кожна риса змінилася до невпізнання, і він став схожий на дикого хижого звіра. Але мій друг не втратив самовладання, не зірвався, не зробив жодного необдуманого руху. Тільки процідив здавленим голосом:

— Як ти смієш кидати нам таке обвинувачення? Ми не хитруємо, пам'ятай це, Конесо! Ми прийшли як брати до братів! Наші думки чисті!

— Чисті?

— Ти ще смієш сумніватися? Де ж твоя розсудливість? Так, чисті!

У відповідь Конесо пирснув злим сміхом.

— А у варраулів що було? Чи, може, ти заперечуватимеш? — запитав він.

— Що ж там було, чорт візьми?!

— Ти заперечуватимеш? Може, скажеш, що ви не змовлялися?

— Змовлялися? Варраули приймали нас гостинно.

— І може, ви не укладали підлого союзу?

— Підлого?

— Так, Манаурі, підлого союзу проти мене, мені на погибель, щоб за допомогою варраулів сіяти ворожнечу в племені…

Цього для Манаурі було вже забагато. Він підвівся. Поволі, наче підкрадаючись, відійшов до головного вождя, нахилився над ним з виразом презирливого обурення і кинув йому в обличчя образливі слова:

— Конесо, тобі хробаки розум виточили! Ти не гостинний, скупий, шкодуєш навіть кашірі нам і собі, мало його випив, а вже базікаєш дурниці, наче впився до непритомності…

Всіх охопив жах. Головний вождь південно-американських племен здебільшого не мав необмеженої влади, він не був господарем життя та смерті своїх людей і не панував над ними лише тоді, коли всі визнавали його мужність та розум, а проте образливі слова Манаурі могли викликати погані наслідки, а може, навіть привести до катастрофи. Адже Конесо міг кинути на нас свій почет, озброєний до зубів, і розправитися з нами одним махом, бо в нас у цю хвилину не було при собі ніякої зброї. Я подумав, що Манаурі переборщив.

На щастя, до бійки не дійшло. Конесо нічого не зробив. Він і далі сидів спокійно. Може, злякався доброзичливого ставлення людей племені до нас? А може, за характером був не схильний до сварки?

Отже, треба було якнайшвидше припинити суперечку і не допустити крайності. Я підозрівав, що Манаурі, сучий син, навмисно довів до загострення сварку, щоб переконатися в своєму впливі на плем'я, і, даючи таку відсіч грубому Конесо, випробувати свої сили. Якщо це було так, то вождь, без сумніву, свого досяг і взяв верх над Конесо, але гарячі голови і одного і другого треба було остудити.