Серед загального заворушення я схопився і зажадав слова. Арнак і Вагура енергійно допомагали мені і швидко втихомирили людей.

— Я друг Манаурі, — почав я голосно, — але хочу бути таким же другом і Конесо, і Карапани, і Пірокая…

Після чого розповів, як серед випробувань нашої долі і спільної боротьби ми полюбили один одного, араваки, негри і я, і як щиро покохав я товаришів. Вони завоювали мою повагу, бо я відкрив у них такі цінні якості розуму і серця, які ставлю над усе: чесність і вірність! Я ніколи в житті не брехав, і тому Конесо повинен мені вірити, коли я запевняю його, що всі ми прибули сюди з чистими думками, як брати до братів, і що союз, укладений з варраулами, ні в чому, ні найменшою мірою не спрямований проти головного вождя…

— То для чого ви його уклали? — буркнув Конесо.

— А хіба ти не знаєш, що загрожує з півдня? Хіба минулої сухої пори не пропав без вісті загін аравакських мисливців? — нагадав я.

Конесо добре знав про небезпеку, яка загрожувала від акавоїв, так само добре знали про неї і всі присутні тут араваки, і тому серед людей пройшов схвальний гомін.

— Варраули живуть не лише над Оріноко, — говорив я далі, — хатини їх розкидані далеко на південь, і вже не раз вони терпіли від акавоїв. Невже ти дивуєшся тому, що, побачивши нас добре озброєними і знаючи про наші перемоги, вони захотіли союзу з нами? Хіба в цьому є щось погане?

— Чому вони не прийшли до мене за допомогою, а до вас? — обурився Конесо.

— Бо ми були під рукою, коли пропливали на шхуні біля їх селища. Нарешті, союз, звичайно, стосується всіх араваків над Ітамакою, а ми лише їх представники, які передають тобі, Конесо, союз з варраулами…

Навіть таке пояснення не дало задоволення роздратованій чванливості головного вождя.

— А що ж то за новий рід, який ви створили? — гнівно фиркнув він. — Хочете вбити клин в плем'я, розлад…

— Борони боже, — швидко заперечив я. — Люди, які стільки років були в неволі, зжилися з нещастям, разом відвоювали собі свободу, — ці люди і надалі хочуть жити між собою як один рід, а крім того, служити цілому племені. Хіба це погано?

— Приходите багатими! — не вгамовувався той. — Всіх інших хочете заманити до свого роду! Створити власне плем'я хочете! Загрожуєте…

— Годі, Конесо! — одізвався протяжний старечий голос. Голос невиразний, тихий, але яке враження він справив! Конесо не тільки замовк, а вмить немов охолов. Це втрутився Карапана, чаклун. Після його слів настала мертва тиша, немов усі поснули.

— Облиш! — повторив Карапана. — Гавкаєш, Конесо, як дурна собака.

Конесо і справді замовк, як той побитий пес. Його хтиві очі наче застигли. Не важко було зрозуміти, що від подиву з його голови повилітали всі думки. Він відкривав рота, може, хотів щось заперечити, але Карапана не допустив цього, сказавши:

— Це наші брати! Вітайте їх!

— Так, ваші брати! — підтвердив я, зрадівши.

— Подайте їм руки! — чаклун швидко заохочував старшин. — Це ж звичай білих, а вони довгий час перебували серед білих! Не шкодуй їм руки, Конесо, і ти, Пірокай, і ви всі!..

Ворожий настрій минув, наче хто відкинув його сильною рукою. Розсудливість і сердечність перемогли. Старшини наблизилися до нас. Стискали долоні, не жаліли усмішок, чулися привітальні слова. Багато індійців, що стояли збоку, розгнівані настроєм старшини, зараз не пам'ятали себе від радості.

Тільки розсудливий Карапана, винуватець схвального примирення, не брав участі в розмові. Сповнений старечої гідності, він сидів на стільці, палив люльку і крізь клуби диму швидко поглядав на всіх, майже не одзиваючись.

— Цікаво, ви й нам привезли подарунки, як для варраулів? — запитав хтось із старшин.

— Аякже, привезли, привезли! — охоче відповів Манаурі.

— Я хочу шпагу! — крикнув Фуюді.

— І я також шпагу! — квапливо завторив Пірокай, а інші швидко за ним: — І я!.. І я!..

Видно, з часу нашого перебування у варраулів іспанські шпаги увійшли в моду над Оріноко. Зайвих шпаг у нас залишилось, на жаль, лише дві, отже, одержали їх Конесо і Пірокай. Інші задовольнилися ганчір'ям, одягом, і не один кафтан прикрив плечі добрих воїнів. Очі у чаклуна блищали від жадності, але й він одержав своє: чудовий капітанський капелюх з яскравим страусовим пір'ям.

Старшини аж ошаліли від жадоби одержати щось. Кожний настирливо чіплявся до нас з дитячою впертістю і хотів, щоб йому щось подарували, і не одне, а якомога більше.

— Дай мені рушницю! — заверещав до мене Конесо.

— І мені теж! — підскочив Пірокай.

— Зараз я вогнестрільної зброї не дам! — відповів я. — Вона ще мені потрібна! Одержите пізніше!

— Коли? — розчаровано скривив губи головний вождь.

— То дай мені того полоненого іспанця!

— Це моя власність! — відповів я рішуче. — Він залишиться зі мною.

Повторне розчарування викликало у нього раптовий гнів, що не приховалось і від чаклуна.

— Ко-не-со! — почувся картавий голос Карапани.

Вождь одразу втихомирився, але водив навколо божевільним жадібним поглядом. Побачив Лясану. Очі його огидно заіскрилися від хтивості, аж язик висунувся з рота. В цей час вождь справляв враження неслухняної дитини і разом з тим розпутного, майже божевільного дикуна.

Йому на очі попався наш кінь, що стояв віддалік.

— Я хочу коня! — заверещав він, кидаючи на мене визивний погляд, переконаний заздалегідь, що я відмовлю йому в такому дорогоцінному подарунку.

Але помилився, цього разу я не відмовив:

— Коня? Бери!

Конесо остовпів від несподіванки, і це особливо відбивалося на його онімілому обличчі: кінь над нижнім Оріноко був твариною неймовірно рідкісною і просто неоціненною.

— Я даю тобі коня, але з однією умовою! — додав я — Доки я од вас не поїду, я зможу ним вільно користуватися, коли мені треба буде.

Несподіваний подарунок, а ще більше мова про мій від'їзд витверезили вождя. Він допитливо дивився на мене спідлоба.

— То ти не залишаєшся у нас назавжди? — недовірливо запитав він.

— Ні. Я ніколи й не думав залишатися! — відповів я.

З яким же незвичайним напруженням прислуховувався Карапана до нашої розмови! Аж нахилився вперед, щоб не пропустити жодного слова.

— Не залишишся?! — повторив Конесо, захоплений зненацька. — А коли ти поїдеш від нас?

— Я ще не знаю. Коли надійде для цього потрібний час. Може, й за кілька тижнів…

— А куди ти вирушаєш?

— Ти не чув про англійські факторії на півдні, десь біля гирла Ессеквібо?

— Чув, Так ти туди подасися?

— Туди. Якщо ви мені допоможете…

Конесо і Карапана перекинулися між собою побіжними поглядами, але я не міг догадатися, що вони могли означати, мабуть, обох їх втішала звістка про те, що я скоро поїду з Ітамаки.

«Все-таки мені не довіряють», подумав я.

День згасав. Було ще зовсім видно, хоч сонце за хмарами випарів хилилося на захід. Найближчі хащі наче ожили, як завжди в передвечірні години. І ожили дуже бурхливо, безліччю дивних голосів! Коли я почув невідомих птахів, що посилали нам з пущі чудові привітання, мене охопила така мисливська гарячка, таке виникло у мене бажання полювати, що я ладен був схопитися з місця і бігти до лісу з рушницею в руках. Якщо там так багато птахів, то скільки могло бути інших звірів?

Отже, наша марудна мандрівка для моїх друзів уже закінчилась: вони прибули до своїх! Багатотисячні, та де там, багаторічні їх найпалкіші прагнення повністю збулися, краще й не придумаєш. Навіть щасливо зруйнували ті останні перепони, перебороли перешкоди, що ставила нам нелюб'язна старшина, і роззброїли її щирим словом і подарунками. Як легко мені стало, коли, нарешті, вщух жадібний гамір і змінився радісним гомоном людей, що знайшли одно одного! Я відчув тихе щастя блукача, який повертається після тяжкої мандрівки, пізнав блаженний спокій солдата після побідоносного бою. Нарешті я міг відтанути, розрядитися, бути самим собою, міг облишити нестерпне пильнування за людьми і скерувати свою увагу на звіра. Як знову запахла мені пуща, як солодко заграли мені лісні голоси, як приваблювали мене зараз буйні лісові хащі! Адже моя молодість пройшла в полюванні в дрімучих віргінських лісах, отже, повернутися нарешті до своєї природи, піти впитися знову чарівністю лісової глушини, переслідувати ягуара, битися з невідомими потворами — це знову здалося мені розкішшю, гідною життя.