Отак день за днем загони мисливців вирушали до пущі і на річку, а коли поверталися, віддавали здобич жінкам для дальшої обробки, а самі йшли на військові заняття. Араваки, здебільшого добрі хлібороби, за своїм характером не були войовничі. Тому їм треба було добре підтягнутися в цій справі. І вони з запалом доробляли те, чого їм бракувало. Останні події з іспанцями навчили їх обережності. Кожен хотів стати тепер вправним мушкетером, стрільцем з лука, влучно кидати спис, а в руках мати силу, пружність, як у ягуара.

Воєнному мистецтву вчили їх люди з нашого роду, які вже заслужили славу майстрів своєї справи і непереможних воїнів. Арнак і Вагура працювали від зорі до зорі, не маючи й хвилини відпочинку, і були щасливі. Щодо мене, то я, здійснюючи загальне керівництво, створив собі загін з кількох розвідників, вибравши найбільш кмітливих юнаків з кожного роду. Я вчив їх різноманітним способам викривати і переслідувати ворога, вчив, як розгадувати його наміри, а самому залишатись непоміченим. Це все я знав з Віргінії. Це були не лекції, як при вивченні вогнестрільної зброї, а вільні бесіди і обмін досвідом під час наших частих мандрівок у пущу, коли кожний з загону ділився своїм досвідом, розповідаючи про те, що сам пережив. З юних років вони весь час були зв'язані з таємницями природи, і завдяки цьому, а також індійській тонкості відчуття мої люди дійшли до такої досконалості, яку в цих справах мали лише північні індійці.

Але при всьому цьому їх мучила одна досадна річ, дошкульна біда, яка багато в чому ставала на заваді — заплутані забобони. Стільки духів і демонів нібито гасало по пущі, залишаючи після себе дивовижні сліди, що в цій плутанині важко було й розпізнати справжні сліди ворогів з плоті і крові. Тому моїм головним завданням і було навчити їх розрізняти сліди справжніх ворогів від уявлюваних.

Тимчасом минали дні, а чутки, які доходили з Серіми, нічого особливого не приносили, жодної звістки про будь-яке нещастя. Люди завжди є людьми, вже почались базікання про невірне пророкування і непотрібну мандрівку на озеро Потаро. Мої друзі переконували їх, що так чи інакше, а найкраще жити далі від Карапани і Конесо, тим більше, що селище Кумака завдяки своєму зручному положенню на півострові чудово захищене від нападу.

Різні розмови й справді незабаром притихли, і тоді, здається, через два тижні після нашого прибуття на нове місце, рознеслась чутка, що кілька дітей з Серіми захворіли таємничою хворобою. Докладні вісті, які надійшли до нас ранком, підтвердили, що це кір і що, крім дітей, захворіло кілька й дорослих. Зрозуміло, ця звістка викликала сум, а коли пізніше, через кілька днів, ми довідалися про перший смертний випадок, всіх огорнув страх: адже це може дійти і до нас. Я наказав посилити варту, нагадав про заборону наближатися до Серіми, і люди все це поспішно виконували. Тепер рідше надходили вісті з нещасного селища, але кожна з них була ще більш гіркою і гнітючішою. Смерть косила там людей, переважно малих дітей. Не приносила мені радості і прикра думка про те, що справдилися мої застереження і що люди ставилися тепер до мене ще з більшим довір'ям, ніж будь-коли.

Горе Серіми найбільш вразило Аріпая. Завжди спокійний, добродушно врівноважений, він тепер виглядав так, немовби сам був хворим. Мого очі бігали перелякано.

Дружина і діти Аріпая були в Кумаці, їм ніщо не загрожувало, тим більше дниною здавалася поведінка індійця.

— Що з тобою, Аріпай? — по-дружньому запитав я його, коли ми якось зустрілися на березі озера.

Він зніяковів і, здається, хотів утекти. Але я ласкаво затримав його за плече.

Це була людина, охоча до послуг кожному, хто потребував допомоги. З часу спільного походу на острів до гирла річки Ітамака між нами встановились сердечні взаємовідносини.

— Що з тобою? — повторив я занепокоєний. — У тебе, друже, поганий вигляд. Чим я можу допомогти тобі?

Він сумно і разом з тим іронічно посміхнувся, немов даючи цим знати, що йому вже непотрібна допомога.

— Ти вважаєш, що я не можу бути тобі корисним?

— Ні, Білий Ягуаре.

— То що ж з тобою? У тебе очі позападали.

— Я хворий не тілом — душею.

Він нахилився до мене, його щоки тремтіли, як у гарячці. Від температури подих у нього був неприємного, кислого запаху.

— Тільки тобі, Білий Ягуаре, я можуу сказати, що зі мною, але не говори про це нікому; моя душа хвора, в ній сидить канайма і отруює мою кров… Страшний канайма не дає мені спати, вимагає більше крові…

Він це говорив, важко дихаючи, немовби йому невистачало повітря, а в очах був біль. В них притаїлася перша ознака божевілля.

— Мариш, Аріпай, мариш.

— Можливо, але розум у мене ще здоровий, тільки душа хвора. Канайма!

Настала хвилина мовчання. Я був стурбований. Хотілося його слова обернути на жарт, але якось було незручно. Міняючи тему розмови, я порушив тишу:

— Мені казали, що ти досить часто ходиш до лісу в напрямку Серіми…

Аріпай наче злякався.

— За мною стежили? Так, правда, мене туди тягне канайма!

— В Серіму? Не роби цього, бережись! А то ще й нам принесеш заразу!

— Я мушу туди ходити! Люди гинуть через одного негідника, я не можу терпіти. Багато горя! Канайма…

— Ей, Аріпай, облиш ти цього канайму і замість того, щоб вештатися без діла, заходь частіше в нашу хату, поговоримо!

— Не можу. Канайма наказує мені вбити його…

— Кого?

— Хіба ти не знаєш?..

Я уважно глянув на Аріпая і знову задумався, як розуміти таку дивовижну щирість. Але в його очах побачив таке сум'яття, що вирішив за краще замовкнути. Старий був для мене великою загадкою. Я знав його як людину доброзичливу, покладливу. Він навіть вбивство свого сина, Канахоли, сприйняв покірно, стримано. А тепер? Що кипіло в його душі?

Я розповів про свої побоювання Манаурі та іншим друзям, і ми вирішили стежити за Аріпаєм.

Особливо турбувався про нього Арасибо. Кульгавий переживав якість особливі періоди збудження і потрясіння, на нього часто находило якесь дивовижне натхнення. В Кумаці ходили чутки, що він мав зв'язок з духами і що деяких лісових богів він умів підкоряти своїй волі. Переполох, який вчинився серед іспанців у той пам'ятний день, більшість індійців пояснювали собі тим, що коли у лісі пролунали постріли Арасибо для острашки, виразно чулось також скавучання і гигикання демонів.

У Кумаці Арасибо привласнив собі череп мого ягуара і, застромивши його на кілок перед своїм куренем, кожного дня виконував обрядові танці, немов чаклун. В руках він тримав мараку і вимахував нею, цією необхідною ознакою чаклуна, а голосне торохтіння, яке утворювали камінці, що були всередині порожнього овочу, магічною луною відбивалися в душах жителів Кумаки. — Смерть Карапані! Віщую скору смерть Карапані! — вигукував Арасибо свої закляття на різні способи і на різні голоси.

Всі вірили, що смерть тепер не мине чаклуна, а найбільше вірив у це Аріпай. Чари ці були для нього як вода для риби, як дощ для сходів зерна. Вони запаморочували йому голову. І якби навіть він хотів витверезитись і звільнитися від них, то не міг би цього зробити: адже він не знав, що саме на нього закидав свої чаклунські тенета Арасибо.

Ми не мали змоги допомагати жителям Серіми в їх нещасті — поради, як поводитися під час хвороби, вони вже одержали раніше — і тим з більшою охотою ми зараз виконували свою повсякденну роботу. Життя в Кумаці вирувало, як у бурхливому руслі… Я кожного ранку виходив із загоном розвідників на заняття, які проводив поблизу в гущавині, тримаючись переважно берега озера.

Озеро це являло собою невеличкий простір стоячої води, значно теплішої, ніж у річці, нагрітої сонцем протягом місяців. Тому-то, мабуть, тут аж кишіло від різних тварин, було безліч рослин. Риби билися тут, наче в саку, численні стаї водяних птахів прикрашали поверхню води або шуміли в повітрі швидким льотом, а чаплі і болотяні птахи, рожеві або червоні, як великі квіти, стояли в прибережному очереті. Доповнювали, а вірніше, порушували цю ідилічну буйність природи гидкі потвори, численні каймани, яких приваблювало сюди безліч риби. Багато цих гадів, велетнів довжиною понад п'ятнадцять футів[7], вигрівалися на березі, серед заростей, а коли людина проходила біля них, вони раптово зривалися з місця і з сильним плескотом кидались у воду. Індійці казали, що на людей, які купаються, потвори досі не нападали. Але ці тварини були такі бридкі на вигляд і мали стільки грізної сили, що зустріч з ними завжди викликали у мене огиду. На кайманів завзято полювали: їх м'ясо для індійців було ласощами.