Одного разу я новій свій загін в околиці верхнього кінця озера. Оточені з усіх боків непроглядною гущавиною, ми намагалися відрізнити окремі звуки і встановити їх походження. В загальному гаморі впізнавали шум птахів і їх спів, також незвичайне кумкання жаб, стукотіння дятла, посвисти мавп і навіть шум від польоту метеликів: деякі з них тріскотіли на льоту.

Раптом мої товариші уважно прислухалися до звуків, що йшли від озера. Поверхні його ми не бачили через зелену заслону, але час від часу звідти доходило сопіння, ніби хтось чхав або фиркав.

Здивовані індійці дуже схвилювались і насторожилися.

— Що це за звір? — запитав я. — Я не чув ще такого.

— Апія, — відповіли вони.

Я не мав найменшого поняття, що воно за чорт — апія, а з опису, який мені зробили, він мав бути якимсь фантастичним створінням: це великі тварини — риби, а може й не риби, бо народжують малят, а живуть вони тільки у воді. Ніг у них немає, є тільки передні ласти. Морда у них, як у мавпи.

— Це страшні чудовиська! — здивувався я. — Хижаки? А м'ясо їх смачне?

— Ні, не хижаки. М'ясо смачне! — запевняли мене всі в загоні.

Ми пішли до того озера. Індійці пробиралися з шумом, не звертаючи уваги на те, що ламалося гілля і шаруділо листя. Я рішуче заперечив цьому.

— Зайва обережність! — пояснювали мені. — Апія погано чує і погано бачить.

— Але обережність не пошкодить — заявив я. — Не забувайте про лісове правило, що до звіра завжди треба підкрадатись так само, як на війні до ворога.

Озеро закінчувалося тут трясовиною, очеретом і широкою мілиною, на якій росло підводне зілля, улюблена їжа апія. Так пояснювали мені товариші. Чудовиська жили тут численним стадом, і щохвилини якась тварина випливала наверх, виставляючи ніс над поверхнею води, щоб ковтнути повітря. Саме в цей час ми чули оте характерне хропливе сопіння. Недалеко від нас лежав на березі один апія, сонний мов камінь. Його туша була майже до половини висунута з води. Я побачив, що цей звір схожий формою тіла і мордою на наших морських тюленів, тільки що жив він у прісній воді і був набагато більший. Деякі з них були довжиною понад дев'ять футів. Не сполохавши стада, ми швидко повернулися до селища і розповіли про знахідку. День пройшов у загальних приготуваннях до полювання, яке ми призначили на наступний ранок.

На світанку всі були вже на ногах. Близько двохсот мисливців вирушили на полювання на всіх човнах, які були в Кумаці. А були у нас не тільки великі ітауби, але й малі яботи, вистругані з кори дерева тієї ж назви. Ми пливли поволі, в бойовому порядку: в першому ряді йшло кілька ітауб одна біля одної, а па віддалі кинутого списа пливла вряд друга група човнів, що складалася з двадцяти я бот.

Я стояв з Лясаною на одній з ітауб, біля негра Мігуеля і Манаурі, тримаючи в руці лук із стрілою, зробленою спеціально для сьогоднішнього полювання. Це був своєрідний гарпун: коли стріла впивалася в тіло жертви, мотузок з шматком легкого дерева на кінці розв'язувався. Поранена тварина, пірнаючи, тягнула за собою мотузок і поплавцем вказувала мисливцеві напрямок втечі. Завдяки цьому легко було наздогнати і добити жертву. Мігуель, найвправніший наш метальник, не мав лука, а лише списи — гарпуни.

Сонце зійшло і розсіяло нічний туман над пущею, коли ми наближалися до місця перебування апія. Я здалека побачив на березі кількох тварин, що лежали так само, як і вчора, але більшість із них звивалася в глибині озера, поїдаючи водорості. їх видавали водяні вири, що раптом виникали на озері, крім того, тварини щохвилини випливали на поверхню води, щоб ухопити повітря.

Чудовий і разом з тим зловісний вигляд являла собою лава човнів, що підкрадалися до апія. Мисливці, вдивляючись у воду, стояли нерухомо напоготові, з луками і списами, немов статуї, гребці щораз обережніше занурювали весла і всі мовчали. Мені подобалася загальна дисциплінованість, і я був переконаний, що в разі найважливішої потреби, кожний з воїнів так само виконав би свій обов'язок.

Коли ми вже були за сто кроків від берега, незмінна до цих пір шеренга мисливців в одному місці поламалася. На правому боці щось сталося. Це один з воїнів швидко розмахнувся і з усіх сил метнув списа. Спис глухо врізався у воду і, здається, влучив у ціль, бо там щось раптом забилося. І ця подія наче зняла чари — раптом усе ожило і на кількох інших човнах. Наш найближчий сусід ліворуч раз по раз стріляв з лука у воду.

Недалеко переді мною виринув апія кінцем своєї щетинистої морди і вмить знову сховався в глибину. Перш ніж пірнути, він зробив коло під самою поверхнею води, і я випустив стрілу. Вона застряла в ного товстому боці. Апія пірнув у глибину і зник з очей, але на стрілі розв'язався й мотузок з поплавцем червоного кольору. Спочатку звір помчав до берега, потім рвучко повернув назад і недалеко від нашої ітауби пройшов першу шеренгу облави, щоб вийти на другу, — де були яботи. Там мотузок зловили і почали тягти і колоти здобич.

— Добре, — шепнула Лясана біля мене тремтячим голосом. Вона не приховувала свого зворушення, була горда за мене.

Поранений апія, кидаючись на всі боки, підняв у воді страшенну метушню, і перелякані інші звірі намагалися втекти: одні в прибережні зарості, інші — на середину озера. Але втекти їм було нелегко. Адже треба було щохвилини випливати на повітря, а всюди, і біля берега, і далі, їх чекали човни з безжалісними стрільцями, і нелегко було уникнути погоні. По озеру, прорізуючи воду, плавало все більше й більше кольорових поплавців — фатальних провісників смерті. Там, де вони пропливали, вода рожевіла від крові.

Людей охопила мисливська гарячка. Для них, як і для їх жертв, це була справа життя і смерті. В палаючому блиску очей, в напруженості м'язів, у рвучких рухах виявлявся інстинкт первісної людини-мисливця. Але найбільше вразило мене те, що цей вияв пристрасних інстинктів відбувався в цілковитій тиші. Ніхто нікого не кликав, не висловлював радості, і тварини теж не подавали голосу, коли гинули. Це була німа боротьба.

Минула година, і полювання закінчилося. Мабуть, небагато тварин уціліло, рятуючись втечею на середину озера. Ми попричіплювали здобич ззаду до човнів. Деякі апія важили до п'яти-шести центнерів. Ми затягнули їх на мілину, ближче до берега, щоб полегшити роботу, але при цьому виникли зовсім непередбачені труднощі.

Кров убитих тварин, змішана з водою, привернула увагу багатьох хижих невеликих, менш фута завдовжки, риб. Незважаючи на мізерну зовнішність, вони були надзвичайно ненажерливі. Араваки називали їх хума. Зуби мали гострі, як ніж. Одним рухом щелеп ці риби видирали великий шматок м'яса у своєї жертви і швидко втікали, даючи місце іншим. Хуми були такі зухвалі, що нападали й на людину. Їх треба було боятися, як вогню.

Сотні малих потвор припливли до наших апія і почали шарпати їх тіла так, що аж закипіла навколо вода. Ми відганяли їх палицями, як могли, але результат був незначний: вони, незважаючи на погрози і удари, жадібно кидалися на здобич. Місце одного чи двох оглушених палицею хижаків займало десять інших. Їх упертість була неймовірною, вона наганяла на мене жах.

Одну з хум, екземпляр більший, ніж півліктя, живою кинули в човен. Я хотів схопити рибу і подивитися зблизька на її страшні зуби.

— Не торкайся! — рішуче попередив мене Манаурі. — Цим бестіям не можна довіряти! Вони навіть на повітрі кусаються… Не одному вже відкусили пальця!

— А як же купаються в цьому озері? — здивувався я.

— Завжди тільки біля берега. Зрештою хуми не всюди є. Найлютіші вони тоді, коли почують кров. Той, на кого вони нападуть зненацька далеко від берега, пропав.

Довкола був гарний краєвид, око радували красиві розкішні прибережні пальми, навіть покірних апія, схожих на волів, можна було назвати казковими райськими істотами, а тут тобі таємнича загроза, страшенна ненажерливість, людина аж тремтіла від огиди.

Нарешті, відігнавши від себе хум, ми прив'язали здобич до човнів і попливли до Кумаки. Дев'ятнадцять апія — це запаси жиру і сушеного м'яса на багато тижнів для всіх жителів селища. Жінки на багато днів мали досить роботи.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: