— А звідки ти знаєш, що у ворожому таборі їх не лежить більше?

На це було тяжко відповісти. Воїн згодився, вже лагідніше:

— Цього я не знаю.

Юрба стояла нерухомо. В темряві вона здавалася грізною, чорною стіною. Після хвилинного мовчання заговорив інший воїн:

— Ти обіцяв нам, що в цьому поході ніхто з наших не загине. Ти помилився.

— Невидимі сили не помиляються.

— Ми втратили одного воїна. Загинув Нічний Орел.

— Він не загинув!

— То де ж він?

— Прийде!

— Чому ж він не прийшов досі? Ні, Білий Вовче, він загинув!

Його супутники завторували йому, а за ними підхопили й інші воїни. Навіть жінки стогнали:

— Загинув Орел!

— Напевне загинув!

— Нас обдурили!

Білий Вовк поволі встав, і, коли випростався, нам здалося, що він став вищим на голову від усіх воїнів.

— Люди племені чорноногих! — вигукнув він гучним голосом, що раптом забринів урочисто, як метал. — Пам'ятайте одне: невидимі сили ніколи не помиляються! Невидимі сили ніколи не брешуть!

Від цих слів усі замовкли. Лише через кілька хвилин хтось наважився заговорити:

— Це правда, невидимі сили не помиляються. Але помилитися може чаклун, якщо в нього притупився слух і він не чує голосу невидимих сил.

— Так, це правда!.. Чаклун винен! — залунало навколо.

— Білий Вовче! — знову заговорив той самий воїн. — Ми — твої друзі. Радимо тобі щиро: іди на кілька тижнів у пустелю! Зміцни свою чаклунську владу! Це ми радимо тобі для нашого спільного добра.

— Ні! Ні! — гукнув Білий Вовк. — Я не втратив влади.

Потім додав ще дужчим голосом:

— Ручуся вам, Нічний Орел живий! Він повернеться!..

В голосі його бриніла вперта сила. Ніхто вже не схотів йому перечити. Бунт воїнів ущух. Люди, стурбовано похитуючи головами, розійшлися. Табір ще чекав — даремно. Ясна смуга на сході віщувала кінець ночі. Час був іти звідси.

В останню хвилину нашого перебування в цьому місці я зробив злочин, і це так вразило мене, що я й досі пам'ятаю кожну дрібничку.

Ще й сьогодні, через такий довгий час, пече й палить мене згадка про цю давню подію.

Ніхто не спав тієї ночі в таборі, окрім немовлят; всі мовчки сиділи скулившись і чекали на повернення Нічного Орла. В цьому мовчанні була якась уперта несамовитість. Усі думали про одне і те ж саме. Навіть мене, малого, захопив загальний настрій, і в моїй дитячій голові снувалися фантастичні, відчайдушні здогади. Біль від загибелі мого друга. Кошлатого Орлятка, озвався знову, такий гострий і пекучий, як ніколи.

Трупи чотирьох ворогів лежали віддалік. Вони були роздягнені, але не спотворені. Ще недавно їх за старим звичаєм оскальпували б, тобто зняли б з голови шкіру, разом з волоссям, як воєнний трофей. Але тепер рада племені після короткої, бурхливої наради ухвалила відступити від цього варварського звичаю. Позначився вплив нових часів.

Я тихо сидів біля своїх рідних і думав про Кошлате Орлятко. Думки мої почали кружляти навколо невеличкого лука, який подарував мені друг на прощання. Цей лук мусив стати моїм, якщо Кошлате Орлятко не повернеться.

Тієї ночі чекання тривало цілу вічність. Втомлений, я крадькома поліз у свій мішок, приторочений до коня, й вийняв лук Кошлатого

Орлятка і кілька стріл, які він сам повирізував з твердих очеретин і загострив. Нова хвиля жалю й гніву залила мені серце. Я схопився на ноги, відчуваючи, що мушу якось помститися за смерть товариша.

Он там лежать трупи чотирьох ворогів. Можливо, котрийсь із них убив Орлятко. І тут мені спало на думку пробити серця мертвих його стрілами.

Я повзком пробрався до чагарників і відшукав трупи. Натягнув лук, націлився: стріла встромилася в серце мерця. Так я вистрілив ще тричі — в трьох мерців.

Ми кожної хвилини могли вирушити, і я думав, що ніхто не помітить мого вчинку. На жаль, хтось ще раз підійшов до трупів і зняв тривогу. Всі схвилювалися. Старші воїни цілою громадою, присвічуючи собі запаленими трісками, почали старанно оглядати трупи. Коли вони побачили стріли, залунали вигуки обурення: ганьба для всього племені! Я слухав і нічого не розумів.

Стріли були дитячі. Але хто вистрілив — лишалося загадкою. Я чув, як закликають, щоб винуватець признався. Всі були розгнівані, отож я мовчав, не зважуючись признатися, що винен в усьому.

Тут хтось назвав ім'я Рівного Сніга, бо пригадали, як цей десятирічний хлопець кілька годин тому, під час нападу на ворожий табір, хвалився, що хотів би вбити немовля ворон. За це йому добре перепало від батька, коли він повернувся додому. Цей дрібний і безглуздий випадок набрав зараз особливого значення. Підозра впала на Рівного Сніга.

— Признайся! — наполягав вождь Крокуюча Душа. — Це ти зробив?

— Я не робив цього! У мене взагалі нема лука. Нема стріл.

— Може, ти взяв у когось?

— Я не брав!

— Рівний Снігу, якщо ти брешеш…

— Не брешу, не брешу.

Під час цього допиту я почував себе страшенно безглуздо і щосили стискав щелепи, боячись прохопитися словом. Я злякався гнівного настрою, яким кипів увесь табір, та причин якого я не міг зрозуміти. Ховався за спинами батьків і мовчав. Лише згодом мені пояснили: вороги — як цілком слушно думали в нашому таборі — шукатимуть трупи і напевне їх знайдуть. А наш вождь хотів, щоб усі в преріях знали: чорноногі стали на стежку нових звичаїв і шанують трупи полеглих ворогів.

Мені було дуже прикро. Я зламав намір свого племені, але не шкодував, що так зробив. Адже я був другом Кошлатого Орлятка і вчинив так, як мені наказувало серце індійця. Нехай інші думають собі, що хочуть!

Тим часом небо на сході почало яснішати. Наближалась година походу. Наш вождь і Білий Вовк, який хоч дуже ослабнув, але, як завжди, передбачав усе, вирядили чотирьох розвідників з важливим завданням. На чолі їх був досвідчений воїн Орлине Перо, котрий знав англійську мову. Орлине Перо і троє його товаришів повинні були стежити за пересуванням ворога і мали відразу ж повідомити, якщо ворог нас переслідуватиме. Коли ж ворони вирушать в напрямі Форт-Бентона, що було найімовірніше, ми повинні були його випередити і повідомити коменданта, що Ракстон украв наших коней. Ми не мали сумніву, що їх нам зараз же повернуть назад.

Коли зійшло сонце, ми були вже далеко — поспіхом поверталися на північний захід, в напрямі, протилежному від того, яким без сумніву мали вирушити ворони й Ракстон.

Я не мав ще власного коня і їхав із старшим братом на його мустангові.

Серед дня мати під'їхала до нас і розповіла нам кумедну казку про хитрого зайця. Він дурив усіх звірів і деякий час мав з цього користь, але кінець кінцем загинув через свою брехливість.

Отакі розповіді батьків та інших дорослих належали, разом з викладанням наших традицій та цікавих подій у житті нашого племені, до навчання, яке мусили пройти всі молоді індійці. Звичайно це робили на зупинках біля вогнища, отож мене трохи схвилювало, чому мати розповіла свою казку, коли ми так швидко їхали верхи? Чи нема тут якогось прихованого наміру?

— Брехня й приховування правди, — закінчила мати, — це найбільша ганьба. Це огидне боягузтво!..

Коли зайшло сонце, ми отаборилися на ніч. Під захистом нічної варти люди могли, нарешті, відпочити як слід після стількох безсонних ночей. Тільки-но спішились, батько підійшов до нас і ласкаво заговорив зі мною:

— Де твій лук і стріли, Бізончику?

— В мішку! — відповів я буркотливо. — Принеси їх.

— Тату, в усіх хлопців є луки й стріли! — вигукнув я з ледве прихованим страхом.

— Знаю, знаю, — посміхнувся батько. — Ходім у прерії, трохи пополюємо на бабаків…

Я приніс лук і стріли — лук Кошлатого Орлятка, але стріли мої, власні, а не Орляткові: я знав, що ті були схожі на чотири стріли, знайдені в трупах ворогів, і, побачивши їх, батько відразу б догадався про все.