— Скільки ж ти приніс стріл, Бізончику? — спитав батько.

— Три.

— Може, буде мало?

— Вистачить, тату!

— Хіба в тебе нема більше?

— Ні, є… але далеко заховані.

— Ну, що ж, вистачить і цих! Ходім полювати!

Ми пішли. Бабаків поблизу не було, отож ми стріляли в птахів. Такі вправи під наглядом досвідчених воїнів належали до основ нашого виховання, але я знову здивувався, чому батько обрав для полювання саме цей вечір, коли ми були такі втомлені!

Вже коли ми поверталися до табору, батько почав мені розповідати про свого батька, мого дідуся, Спритного Ведмедя. Спритний Ведмідь був славнозвісним воїном і, крім того, відзначався такою чесністю й правдивістю, що вони увійшли в прислів'я. За це його любили й шанували всі в нашому племені.

— Бути правдивим і схожим на дідуся, — сказав батько, — це й велика честь і наш обов'язок.

Я вже більше не міг витримати. Почуття провини весь час мучило мене, на серці наче лежала каменюка. Батько завжди був добрий і лагідний зі мною. Він був мені таким самим другом, як і Кошлате Орлятко, тільки дорослим. Мене пік сором, що я приховав від нього правду. Краще було признатися…

— Тату…

— Цить! — перебив батько і погладив мене по голові. — Тихо, Бізончику! Не треба… Я знаю…

На цьому розмова припинилася, і ми вже не поверталися до неї.

Наступного дня, після швидкої їзди, ми отаборились на ночівлю задовго до заходу сонця. Хвилювання, викликане таємничими стрілами, ще не вгамувалося. Навпаки: над Рівним Снігом весь час тяжіла підозра, і того вечора над ним мало відбутися щось на зразок суду. Власне, то був не суд, а присяга. Рівний Сніг мав поклястися перед Великим Рогом. Це була в нашому роді найурочистіша присяга. Людині, яка її складала, вже не можна було не вірити. Фальшива присяга викликала негайну смерть винуватця.

Товариство Великого Рога складалося з двадцяти п'яти найхоробріших воїнів, яких обирали на все життя з усіх груп племені чорноногих. Це був найвищий наш орган, який вирішував найважливіші моральні питання. Вже саме посилання на це товариство мало величезне значення.

Звичайно присягу складали у великому наметі. Але ми були в дорозі і наметів не ставили, отож від цього звичаю відступили, і обряд відбувся просто неба. День був дуже теплий і погожий. На заході сонця зібрався весь табір, оточивши великим колом місце присяги. Посередині стояв представник товариства Великого Рога, а біля нього Рівний Сніг із смутним обличчям. Нас, малих, поставили перед дорослими, щоб ми могли чути кожне слово присяги. Ніколи досі я не відчував такого страху. В усьому тілі була млость; мене пекло, наче вогнем. Я стояв у першому ряду і бачив, що Рівний Сніг насилу втримувався від плачу.

Серед загальної тиші старий воїн урочисто набив тютюном священну люльку, призначену для великих обрядів. Водночас він вимовляв закляття, час від часу нагадуючи Рівному Снігові, що зараз він складатиме присягу Великого Рога та що треба глибоко зазирнути в своє серце, щоб брехнею не накликати на себе смерть.

Набивши люльку, воїн запалював її чотири рази. За кожним разом він проникливо поглядав через вогнище на обличчя хлопця і шепотів якісь незрозумілі слова. Потім він показав люлькою на всі чотири сторони і підступив до Рівного Сніга. Тримаючи перед ним люльку, він вимовив глибоким, поважним голосом:

— Кури люльку, якщо кажеш правду! Якщо брешеш, не кури. Це ти, Рівний Снігу, зганьбив трупи стрілами? Так чи ні?

— Ні, — відповів хлопець тихо, але всі почули його, і здивований шепіт покотився в юрбі.

Рівний Сніг узяв люльку й затягнувся димом. Він виконав обряд.

— Якщо ти збрехав, — грізно вигукнув старий воїн, — вмреш за півроку.

Залягла мертва тиша й свинцем звисла над нами. Мені стало чорно в очах. Я ворухнувся. Ноги мої наче були прикуті до землі, і я насилу відірвав їх. Помалу, дуже помалу я рушив уперед. Ніхто не казав ні слова, але в голові в мене щось гуло, наче буря. Всі втупили очі в мене. Як вони дивилися! Здавалося, дорозі не буде кінця. Нарешті я підійшов до Рівного Сніга і став поруч з ним, обличчям до старого воїна. Я хотів випростатись, але не міг. Хотів заговорити, і теж не міг. Нарешті з уст мені вихопилося:

— Рівний Сніг…

І слова загрузли в горлянці.

Старий воїн, досі такий суворий, на мить посміхнувся, і це додало мені мужності.

— Рівний Сніг… не умре! — пробурмотів я.

Воїн знову прибрав поважного вигляду, але я відчував, що він уже був не такий грізний.

— То це ти, Маленький Бізоне, стріляв у трупи? — спитав він.

— Я, — відповів я вже голосно.

Моє знесилля потроху почало минати.

Два дні весь наш табір кипів обуренням проти винуватця ганебного вчинку. Отож я думав, що тільки признаюсь — всі кинуться на мене і розшматують. Але ніхто не рушив з місця. Навіть більше, в той час, як дехто висловлював здивування, інші просто раділи. Раділи, що я признався. Незрозумілі люди!

Старий воїн був теж задоволений:

— Добре, що ти признався. Але покарати тебе треба.

Я перелякано глянув на нього. Може, він накаже вбити мене?

— З чого ти стріляв? — спитав воїн.

— З лука.

— Добре! Принеси лук зараз же сюди. Ми ось тут, при свідках, поламаємо його на друзки.

Мабуть, жах, який мене охопив, відбився в моїх очах, бо старий воїн раптом здивовано замовк і глянув на мене. Що він міг знати про цей лук, про мою дружбу з Кошлатим Орлятком? Я не ворухнувся, стояв, наче прикипілий до місця.

— Чуєш, принеси лук! — пролунав наказ.

— Не принесу!

Старий спалахнув обуренням. Грізним голосом він гримнув на мене:

— Що це означає, шмаркачу?

Мені знову почорніло перед очима.

— Кошлате Орлятко… — почав я й замовк. Я не міг говорити. Перехопило горло.

На щастя, батько прийшов мені на допомогу. Він, звичайно, знав про мою дружбу з Кошлатим Орлятком і догадався, чому я стріляв у тіла мертвих ворогів. Коротко він розповів людям про все. В міру того, як він говорив, настрій змінювався, обличчя лагіднішали. Я принишкнув біля батька, я почував себе мов черв'як, який боїться, щоб його не розтоптали. В серце мені струменем линула вдячність до батька, який так мужньо захищав мене.

Мене не покарали. Старий воїн лише посварився на мене пальцем і пішов задоволений.

Того вечора мати, укладаючи мене спати, сказала з ніжністю в голосі:

— Я вже не розповім тобі казку про хитporo зайця-брехуна. Зате є цікава казка про хлопчика, який ніколи не брехав. Хочеш, Бізончику?

Я дуже хотів, але не мав сили відповісти. Мене морив сон.

Через кілька днів після цього до нас приєднався ще один загін нашого племені, яким керував вождь Ніокскатос. Ми знову наблизились до підніжжя Скелястих гір: далеко на заході вирізнялися знайомі нам з мандрівок верховини, вкриті вічним снігом. Одного дня, опівдні, Білий Вовк, який їхав попереду, дав нам знак рукою зупинитися. Перед нами в долині був великий табір індійців.

Скликана нашвидку нарада вождів і старших воїнів ухвалила вжити заходів перестороги, бо це могли бути ворони, яких ми мусили стерегтися, особливо після останньої завданої їм поразки. З малюнків на наметах тяжко було вгадати здалеку, яке це плем'я.

Білий Вовк, наш чаклун, який трохи одужав після кровотечі, виїхав на пагорок, і знову почалася довга розмова на мигах. На його запитання невідомі відповіли:

— Гро-вантри і асінібойни.

— Які асінібойни?

— Північні.

Назва гро-вантри, яку колись дали племені французи, означає: «великі животи». Отож перед нами були загони двох дружніх нам племен, які розбили спільний табір. На їх запитання, хто ми, Білий Вовк відповів: чорноногі, але асінібойнам і гро-вантрам цього було не досить. Вони допитувались, який саме клан чорноногих та звідки він походить.

Вони мали рацію, питаючи. Плем'я чорноногих поділялося на чотири галузі, а кожна з них — на чотири окремі клани. Один з таких кланів був наш, і ним керував вождь Крокуюча Душа. Деякі галузі й клани нашого племені споконвіку ворогували з асінібойнами та гро-вантрами. Хоч індійці в преріях вже почали прагнути миру, неприязнь між окремими племенами ще існувала.