— Я розповім, як раз обдурив вас у полі своєю швидкістю, хочете, чорноногі?

— Хочемо, хочемо! — хором відгукнулися наші.

— Тоді, давно, я був ще молодий вождь, мені було лише двадцять дві зими. Я повів кількох своїх товаришів проти вас, чорноногих. Ми хотіли помститися за ваш напад на наш табір. Перейшовши річку Молочну в Монтані, ми побачили в прерії якийсь рух — це були, може, бізони, може, антилопи, а може й оманлива гра випарів у ранковому повітрі. Я наказав товаришам зупинитися, а сам підкрався ближче. Виглянув з-за пагорка й зараз же сховався, подавши знак своїм. Це були вороги. Вони танцювали над кількома вбитими бізонами. Товариші мої — чи погано мене зрозуміли, чи просто не схотіли слухати — але поводилися легковажно, мов діти, і навіть голосно розмовляли.

Тільки один з них був розважливим юнаком. Він говорив, що я, їхній вождь, мабуть, не почну бою, бо нас дуже мало. «Ат, дурниці! — вигукнув інший, відомий баламут. — Якщо так, ходім, зараз же вдаримо на ворога, поки Великий Казан не повернувся!»

Я вже був біля них, коли вони мене помітили. Тут я наказав їм мовчати: «Адже нас тільки вісім, а ворогів близько сотні. Бій — це певна смерть. Я не хочу брати ваше життя на свою відповідальність».

На це балакун визвірився: «Навіщо ж ти нас сюди привів? Хіба ж не на те, щоб битися? А тепер злякався, га?»

Я закипів од люті: «Ні, не злякався! Коли так — ходім на ворога. Приготуйтесь на всяк випадок до бою. Але головне я беру на себе. Я сказав: гаук».

Баламут замовк. Тут я наказав товаришам чекати в схованці, поки я не подам знак. У мене був зухвалий план. Я вирішив використати швидкість своїх ніг для підступу. Ви пригадуєте, друзі?

Великий Казан звернувся до двох своїх воїнів, а ті підтвердили:

— Пригадуємо, гаук!

— Я скинув з себе одіж і побіг, пригинаючись, — оповідав далі вождь. — Біг з кілометр улоговинами, хотів заскочити ворога з тилу. А тим часом, пригадуєте, що сталося? Ви помітили наших і почали готуватися до бою. Пам'ятаєте, чорноногі?

— Пам'ятаємо, гаук, гаук! — відповіло кілька наших воїнів.

— Ви скочили на коні й помчали до нашої групи. Як я вже казав, зі мною були самі недосвідчені молокососи. Вони навіть не помітили, що ви оточуєте їх. А перевага була на вашому боці. Я побачив, що зараз ви знищите впень моїх товаришів, вискочив на вершину пагорка і гукнув до вас, скільки було сили в грудях. Ви зупинилися, мов остовпілі: виходить, в тилу у вас був ворог! Тоді я зник з ваших очей, помчав на інший пагорок, трохи змінив спій вигляд і показався знову. Я бачив, що ваша тривога зростає. Ви весь час стояли на місці й не знали, що робити, куди вдарити спершу. Я ще раз зник, дав роботу ногам, — і за мить з'явився на третьому пагорку. Скидалося на те, що на вас наступають значні сили: двоє проти одного. Отож ви не схотіли битися і поспіхом відступили. Так мої ноги здобули над вами перемогу. Ми, не полювавши, захопили м'ясо кількох бізонів та ще й врятували власні шкури. Я повернувся до товаришів. Вони поздоровляли мене з перемогою, дякували за порятунок. «Дякуйте не мені, дякуйте йому!» — пожартував я, показуючи на баламута. Товариші здивувались, а я додав: «Адже вас урятував його довгий язик. Якби не цей крикун, я залишився б тут і загинув би разом з вами!»

З того часу молодий воїн позбувся свого зухвальства. От і вся моя розповідь.

Я, Великий Казан, запевняю вас, чорноногі, що тепер ми — друзі. Наша дружба — мов світло сонця, мов вода в Міссурі — ніколи не вичерпається. Пам'ятайте: Великий Казан ще ніколи в житті не ламав свого слова. Гаук!

— Гаук, гаук, гаук! — гукали наші воїни і ми, діти, вторували їм.

Бубни, які тихим калатанням супроводили розповідь, почали раптом вибивати дикий такт танцю. Великий Казан з кількома товаришами почав рухами вдавати свою розповідь. Ми захоплено стежили за його танком. Скінчивши, він став перед вождем чорноногих, ще раз попросив перекладача і сказав:

— Я старію. Не знаю, чи зійдуться вдруге наші стежки. Незабаром ми повинні розійтися; але спершу я хочу вам розповісти, як один з ваших вождів урятував мені життя. Без його допомоги я б не був сьогодні тут, між вами. Не бачу його тут і тому прошу вас, чорноногі, коли повернетеся в свій край, перекажіть йому мої слова. Мені було тоді двадцять шість зим, і я був ще не дуже розважливий. Разом з моїм братом, якого звали Номпа Вінчеста — Два Мужі — і ще з кількома товаришами я рушив у похід проти вас, чорноногі. Ви мали тоді великі табуни коней, ми хотіли їх у вас забрати. Біля річки Молочної ми натрапили на один з ваших таборів. Настала ніч, і ми з братом рушили її розвідку, вистежити, де ваші коні. Раптом один кінь зірвався і побіг просто на нас. За хвилину слідом за конем з'явився воїн велетенського зросту. У темряві він не міг нас побачити. Коня він не спіймав, але несподівано наскочив на брата, який лежав біля мене неподалік за кілька кроків. Велетень мав неабияку силу і швидко обеззброїв брата; я не встиг навіть кинутись йому на допомогу. Велетень потяг брата в табір, а я поповз за ними. Я бачив, як брата потягли до великого намету. Мене охопив розпач. Тільки одна думка гризла мене: допомогти братові! Але як? Велетень стояв біля входу до намету, спираючись на спис. І тут я наче з'їхав з глузду. Підійшов просто до нього й спитав про брата. Не мовивши й слона, велетень схопив мене і теж потяг до намету. Там горіло вогнище. Я побачив брата і якусь жінку, мабуть, дружину велетня. Воїн наказав їй засмажити для нас м'ясо. Протягом семи днів ми майже нічого не їли й накинулись на те м'ясо, мов зголоднілі вовки. Воїн приязно дивився на мене. Потім зайшли двоє ваших і повели мене з братом до іншого намету. Там уже радилися інші воїни. Вони були дуже обурені нашою появою. До мене підійшов юнак, який знав мову асінібойнів. Він сказав: останнім часом у них украли багато коней, і нас чекає смерть: вже все плем'я сповістили, що тут спіймано двох злодіїв. Незабаром усі вийшли з намету, забравши з собою й мого брата. Залишився тільки я. Надворі зібрався весь ваш табір. Люди кипіли гнівом. Я відчув: пробила наша остання година. Біля вогнища лежала рушниця, яку, мабуть, забув хтось із воїнів. Я підскочив до неї. Вона була не заряджена. Трохи далі я знайшов ріг з порохом і мішечок з кулями. Отож я вирішив дорого продати своє життя, і гарячково став заряджати рушницю. Я вже хотів вискочити надвір. Раптом мене, наче кліщами, схопили дві пари рук і обеззброїли. Розлютована юрба хотіла вбити мене на місці. Двоє воїнів, які весь час тримали мене за руки, насилу відборонили мене і несподівано потягли бігцем кудись за табір. Там уже чекав на нас той велетень. Біля нього стояв зв'язаний брат. Велетень, мабуть, був великим вождем чорноногих. Він щось казав мені, але я не розумів. Та от він ножем перерізав пута, якими був зв'язаний брат, і наказав нам сісти на двох коней, які стояли поблизу, і тікати щодуху. Ми були вільні. Я ще чув, як вождь-велетень могутнім голосом зупиняв своїх людей, які хотіли нас наздогнати. Було темно, ніч ще не скінчилася. Ми не вірили власному щастю й щодуху мчали назустріч волі.

Згодом надзвичайні події цієї ночі стали здаватися мені якоюсь маячнею, витвором хворої уяви. Але це була не маячня. Найкраще про це свідчили двоє баских коней, яких нам подарував вождь чорноногих. Для мене завжди залишалося загадкою, чому нам тоді подарували життя. От і вся моя розповідь!

Великий Казан обвів приязним поглядом старших воїнів чорноногих і додав:

— Я старий. Якщо цей вождь ще живий, прошу, перекажіть йому мої слова. Додайте ще одне: ми були ворогами, але в кожному Танку Сонця я просив невидимі сили, щоб вони були прихильні до нього. Це все, чорноногі, що я хотів вам сказати. Гаук!

Коли Великий Казан сів, підвівся один з наших вождів, Ніокскатос, і сказав:

— Події, про які ти казав, не чужі мені. Вождь, який подарував тобі життя — мій батько. Ми були тоді малі, але я не раз чув від батька про цю подію і добре пригадую ту ніч.

Можу пояснити сьогодні, чому тобі подарували життя: через твою відвагу й мужність! Ти не покинув брата в хвилину небезпеки, і потім збирався битись, хоч тобі загрожувала смерть. Батько хотів випробувати твою мужність: це він лишив рушницю у наметі. Є у чорноногих святий закон: кожен повинен за всяку ціну рятувати свого друга в небезпеці. Ти це вчинив, хоробрий воїне і верховний вождю всіх асінібойнів, через те мій батько подарував тобі життя.