Білий Вовк опинився перед складним завданням. Серед наших двох кланів були члени всіх чотирьох галузей.

Але чаклун недаремно мав голову на в'язах. Відповідь його була гідна дипломата: він зліз з коня і подав знак племені крі, потім відійшов на кілька кроків і подав знак племені кутеней. Нарешті став посередині цих двох знаків, пояснюючи, що наш рід — якраз посередині двох племен. На це співрозмовники відповіли:

— З такими чорноногими ми досі не мали сутичок.

— Ми з вами теж ні! — хутко підтвердили наші вожді Крокуюча Душа і Ніокскатос.

— Отож ми ніколи не воювали між собою? — ще допитувалися ті.

— Напевне, ні, — обережно відповіли наші.

— Тоді все гаразд. Між нами — мир.

— Мир!

— Будьте гостями нашого табору.

Ми з'їхали в долину. Поки наші воїни злазили з коней, один із старих вождів асінібойнів хутко підійшов до них, пильно роздивляючись знаки на щитах, приторочених до коней. Потім він рушив до наших вождів і, подаючи їм руку, мовив:

— Мені здається, що ми не були ворогами. Я оглянув знаки на ваших щитах і не пригадую, щоб ми колись були на стежці війни.

— Раніше індійці ворогували між собою за всякі дрібниці або й зовсім без причин, — ухильно відповів Крокуюча Душа. — Але ці часи минули…

— Минули, гаук! — підтвердив асінібойн.

Видко було, що їм, асінібойнам і гро-вантрам, теж хотілося порозумітися з нами. Якби цей старий вождь пильніше придивився до наших воїнів, він напевне знайшов би серед них не одного давнього ворога — а може й не такого вже давнього. Але він волів заплющити очі на все і пустити в непам'ять прикрості, які були в минулому.

Коли ми поставили наші намети в тій самій долині, вожді, чаклуни і старші воїни трьох племен зійшлися на велику нараду, на якій випалили люльку миру. Щоб вшанувати радісний день, ухвалили влаштувати велику учту, а потім — танець, який звався «Що я пережив». Це, власне, був не танець, а розповіді воїнів про найцікавіші їхні пригоди, причому на очах у всіх присутніх самі герої, мов на сцені, грали ту подію, про яку розповідали.

Найвидатнішою людиною в цьому спільному таборі був Великий Казан, славнозвісний верховний вождь асінібойнів. Якраз він насамперед привернув до себе нашу шанобливу увагу. Він тоді був уже немолодий, хоча ще бадьорий і сповнений сили. Після нашої зустрічі вождь жив ще дуже довго і вмер, коли йому було сто сім років.

Ми, молодь, найбільше раділи, що почуємо цікаві розповіді: серед воїнів було багато вславлених і мужніх людей.

Проте в перші години нашого спільного життя великий гамір зчинився навколо жінки Доброї Лосихи. Вона належала до племені асінібойнів і вславилася в преріях своєю красою і гарною вдачею. Кілька років тому воїни чорноногих напали на табір, де вона була, і під час бою кілька разів ударили її ножем, а потім покинули тіло на полі битви. Жінка залишилась жива і згодом одужала. Ця подія навіть не відбилася на її вроді.

Зараз вона вперше зустрілася з нашими воїнами, які тоді брали участь у нападі. Вони відразу ж її впізнали. Їм було дуже соромно за свій тодішній вчинок, за свою дикість. Побачивши Добру Лосиху, вони привітали її, підіймаючи праву руку, словами, якими вітають тільки найкращих друзів.

Добра Лосиха без усякого гніву дивилася на воїнів.

— Чи є між вами той, що тоді мене так пригостив? — спитала вона, пильно оглядаючи своїх колишніх нападників.

— А ти б пізнала його? — допитувався вождь Ніокскатос.

— Мабуть, пізнала б.

— Який же він був на вигляд?

— Це був гарний, дужий воїн, — весело відповіла індіанка.

— А ти ж його дуже ненавидиш?

— Зовсім ні. Тоді ми були на стежці війни — тепер цього немає.

— Ти б не мстилася йому?

— Навіщо? Зовсім навпаки…

— Що? Навпаки?

Гарна індіанка відповіла, вибухнувши веселим сміхом:

— Якби він був такий гарний, як тоді, я б, може, ще й обняла б його за шию та пригорнула…

Але жоден з наших воїнів не обізвався. Якщо винуватець був серед них, його, мабуть, пік сором. Добра Лосиха марно шукала його в усьому таборі.

Зате вороже поводилася її старша сестра. Вона бігцем кинулася в свій намет і почала там гострити великий ніж, бурмочучи собі під ніс прокльони. Деякі асінібойни почули це й намагалися заспокоїти її гнів, але даремно. Коли Добра Лосиха зайшла до намету, сестра подала їй ніж, наказуючи:

— Візьми й випробуй його на твоїх ворогах.

Добра Лосиха прив'язала ніж до пояса і знову повернулася в коло наших воїнів. Вона забула про ніж і знову почала дружню розмову.

Мабуть, їй дуже сподобалися воїни чорноногих.

Через деякий час вона й справді вийшла заміж за одного з наших вождів — і ще й досі живе під Сінталутою в Саскачевані.

Яка ж тут була розкіш для нас, хлопців! Величезний табір трьох племен скидався на людне місто. В ньому було кілька сотень наметів-тіпі, які займали величезну просторінь. На кожному були намальовані чудові родинні емблеми — тотеми, такі барвисті й цікаві, що ми не знали, якій спершу дивуватися. Ми весело пустували серед цих наметів і гралися з чужими хлоп'ятами, і хоча розмовляли з ними на мигах, це анітрохи не тьмарило нашої дружби.

Звичайно, з найбільшою охотою ми бавилися б з тими хлопцями у війну, бо тільки чули про справжні бої між нашими та їхніми батьками. Але батьки суворо заборонили нам гратися у війну, побоюючись, що з дитячої забави легко може виникнути справжня бійка. Матері сиділи біля наметів і стежили за нами, але це було зайве. Ми з першої хвилини заприятелювали з чужими хлоп'ятами й весело гралися з ними.

У преріях це була справді історична зустріч, бо тут уперше яскраво виявилися згода й дружба між досі ворожими племенами. Воїни поставили величезний намет, де міг вміститися майже весь табір. Саме тут мав відбутися танець «Що я пережив». Всі віддавалися безжурній радості.

На вечерю ми їли індійську страву — пемікан з бізонячого м'яса, який чудово вміли готувати асінібойни. Пемікан — головна їжа індійців узимку — сушене й розтерте на порошок м'ясо бізона, добре приправлене ягодами рослини саскатун, було найулюбленішою нашою стравою. Повечерявши, всі пішли до великого намету.

Тут зібралися найславетніші воїни. Ми бачили там мужів «трьох пір'їн», «чотирьох пір'їн» і героїв «воєнного султана», а також багатьох вождів і чаклунів. Три пір'їни носив воїн, який убив трьох ворогів, а хто вбив більше ніж чотирьох, мав право оздобити себе султаном з орлиного пір'я.

Для гри «Що я пережив» кожне плем'я обрало по п'ять найуславленіших воїнів. Коли ці п'ятнадцять богатирів зайшли до намету, було на що подивитися. Вони йшли оголені, тільки з пов'язкою на стегнах, з султанами на головах. На тілі в кожного були розмальовані фарбами шрами давніх ран. Здавалося, що їх зараз тільки завдано.

Ми, хлопці, сиділи попереду, жерли воїнів очима й пошепки сперечалися, хто з них найбільший герой. Індійці завжди брали дітей на такі видовища, щоб вони згодом наслідували приклад своїх батьків.

Вождь Великий Казан, найповажніший у цьому почесному колі, мав перший розповісти одну із своїх пригод. Як глибоко запала мені в пам'ять ця сповнена гідності постать, цей мужній воїн, герой стількох перемог! Хоч колись він належав до найгрізніших войовників, обличчя його було на диво спокійне і благородне. Цим, на мій погляд, вождь асінібойнів відрізнявся від усіх інших. До того ж він був надзвичайно скромний: про свої пригоди завжди згадував наче з ніяковістю.

Великий вождь асінібойнів уславився в преріях як неперевершений бігун. Ми не раз чули про його зухвалий подвиг, коли йому пощастило обвести круг пальця цілий загін наших воїнів. Тепер сам герой мав розповісти про цю подію.

Вождь підвівся і встромив у землю свій спис. На ньому висіли скальпи, протягом багатьох років зрізувані з голів убитих ворогів. Напевно, там був не один скальп воїнів з нашого племені! Правою рукою тримаючи ціпка, вождь звернувся до чорноногих, у той час як один з асінібойнів перекладав його слова нашою мовою.