— Є бізони! — мов подих життя, пролинула звістка по всьому табору.

— Тепер наїмося досхочу! — гукнув мені на вухо Міцний Голос.

Ми негайно ж почали готуватися до полювання. Всі діти, окрім найменших, мусили сісти на коней, здебільшого по двоє. В ті часи індійці їздили без сідел. Замість них вживали шкіряні мішки, напхані сіном або бізонячою вовною. Стремен теж не було; звичайно черево коня обв'язували двома шкіряними ремінцями, щоб легше було сісти верхи. За вуздечку теж правили ремінці, прив'язані до морди коня. Ці ремінці тільки допомагали його зупиняти, бо коня ми поганяли ногами. Наші воїни залюбки їздили охляп. Сідла — казали вони — добрі лише для жінок.

Після того, як ми добули коней у ворон, батьки доручили нам, хлопцям, доглядати частину табуна — кожен мав об'їздити собі огиря. Під час мандрівки ми виконували свої обов'язки не дуже сумлінно, і тепер, коли довелося поспіхом сідати на коней, вени почали брикатися, кусатися і ставати дибки. Дикуни безжалісно скидали нас на землю, і хоч ми намагалися обернути це на жарт, ніяк було втримати мустангів і сісти на них. Навколо зібралися дівчатка і, як завжди, почали з нас глузувати:

— О, кіпітакікс, кіпітакікс! О, старі баби, старі баби!

Наче в нас і без того не було клопоту. Ці кепкування дуже ображали нас, і ми люто відгризалися.

— Злі малі відьми! — гукали ми на дівчаток, але батьки зараз же зупинили нас.

— Дівчатка мають рацію, — казали вони. — Ви вже давно мусили об'їздити коней.

Ми не зважились відповісти, а всю свою лють зігнали на конях. І це допомогло. Коні несподівано почали нас слухатись. Нарешті ми їх приборкали! І хоч обличчя у нас були злі, але в очах жевріли веселі іскринки. Найбільше не пощастило Молодому Орлу. Мало того, що він полетів через голову свого гнідого, але дикий кінь ще й схопив його за пов'язку на стегнах і роздер її.

Батьки поблажливо придивлялися до нас збоку, а коли ми нарешті посідали на коней, вождь Крокуюча Душа гукнув нам так, щоб чули дівчатка:

— Гей, молоді воїни, рушаймо вперед! Покажемо жінкам, як убивають бізонів!

Ми знали — вождь жартує, але запишалися так, що трималися на конях міцно, вчепившись у гриви, хоч коні й брикалися, як могли. Ми гордо їхали слідом за старшими, навіть не дивлячись на малих плетух.

Зараз же переді мною гарцював Міцний Голос. Це був урочистий для нього день, йому вже минуло дванадцять років, і батько дозволив йому вперше в житті брати участь у полюванні на бізонів разом з дорослими воїнами. Міцний Голос мав лук, не набагато менший, ніж у дорослих воїнів. Для мене це теж був урочистий день; мені дозволили їхати/з мисливцями і спостерігати полювання зблизька. Я вирішив триматися вкупі з братом/і на всякий випадок узяв з собою лук. Кінь у мене був баский, буланої масті. Мені вибрав його батько. Я шкодував тільки, що не міг узяти з собою пса Пононку.

Прямуючи на північний схід по хвилястій прерії, ми перебрели мілку річечку в широкій долині. Ледве ми виїхали на протилежне пасмо узгір'їв — перед нашими очима з'явилася картина, мабуть, наймиліша індійцям понад усе. Чорною широкою плямою вирізнявся на зелених травах численний табун бізонів. Збившись щільною масою, бізони мчали на північ; лише деякі тварини трималися осторонь. Ми вже відчували нестачу м'яса, а тут були величезні запаси харчів, котрих мало вистачити — якщо пощастить нашим мисливцям — на всю наступну зиму.

Бізони помітили нас і кинулися бігти галопом. Влаштовувати засідку не було ні часу, ні змоги. Верхівці взяли шалений розгін, намагаючись галасом розбити зляканий табун на дрібні групи.

Чути було несамовите ревіння й тупіт ніг. Земля двигтіла під нами. Знялася така курява, що я ледве бачив Міцного Голоса перед собою. Мисливці швидко розгорнулися довгою, скісною лінією, намагаючись оточити табун з лівого боку, За хвилину хмари пилу залишилися позаду. Бізони були вже біля нас. Кудлаті плечі могутніх тварин здіймалися й опускалися в несамовитому галопі. Кожен мисливець брав на приціл найситішу корову і під'їжджав до неї якомога ближче. Вже летіли стріли з луків. Лунали також постріли. Але серед загального гамору вони долинали приглушено, наче здалеку. Вже то тут, то там валилися на землю бізони. Вони були на диво живучі й падали тільки влучені в серце, але й тоді довго качалися по землі. Мушу признатися, що, побачивши зблизька таких величезних тварин з могутніми мордами, я тремтів від страху.

Я весь час стежив за братом. Бачив також батька, який раз у раз виринав з хмари пилу перед нами. Та коли я на мить обернувся й глянув на інших мисливців, мені раптом захолола кров у жилах.

— Гірський Пломінь! — вигукнув я злякано, хоч у такому гаморі мене ніхто почути не міг.

Гірський Пломінь, хлопець трохи старший від мене, мчав надто близько за своїм батьком і мало не заплатив за це життям. Батько його вистрелив у корову, яка бігла між двома биками. Один з них, старий і, мабуть, втомлений, несподівано зупинився і наставив роги на верхівця. Кінь його сполохався й відскочив убік. Цим несподіваним рухом він так перелякав старого бізона, що той блискавично кинувся тікати і з усієї сили налетів на двох бізонів попереду. Всі троє покотилися на землю суцільним клубком волохатих тіл. Гірський Пломінь мчав зараз же за батьком. Він не встиг повернути свого коня вбік і наскочив на цю купу. Всі п'ятеро — троє бізонів, кінь і хлопець — борсалися на землі.

Саме тоді й вихопився в мене вигук жаху.

Гірський Пломінь конвульсійно вчепився за шию одного бика. Тварина раптом схопилася на ноги і, мов шалена, помчала вперед із зляканим хлопцем на спині. Мисливці погналися за ним. Було ніяк стріляти в бізона, щоб ненароком не влучити в хлопця. Нарешті одному з верхівців пощастило притулити рушницю просто до лоба тварини. Пролунав постріл. Бізон спіткнувся й повалився на землю. Гірський Пломінь описав дугу в повітрі і впав непритомний. На щастя, він не дістав тяжких пошкоджень.

У цей час Міцний Голос і я мчали за іншими бізонами. Молодий мисливець ніяк не міг знайти нагоди, щоб вистрелити. Він пробував кілька разів, але чи бізони були надто далеко, чи йому траплявся лише старий бик. Незабаром весь табун розпорошився по рівнині.

Та от від табуна відокремилась телиця і чкурнула вбік. Ми — за нею. За хвилину ми були вже самі, далеко від облави. Брат хутко наблизився до тварини, натягнув лук і вистрелив. Стріла влучила в груди, але телиця, навіть не похитнувшись, мчала далі. Міцний Голос догнав її знову і загнав другу стрілу під ліву лопатку. Телиця повернулась і побігла в іншому напрямі, але вже не так швидко. Я мчав слідом за братом і від хвилювання ледве міг дихати.

Брат утретє натягнув лук. На жаль, стріла тільки влучила в шию. Телиця стріпнула головою і мчала далі. Четверта стріла була влучніша — трапила десь біля серця. Тварина, мабуть, ослабла, уповільнила біг. П'ята стріла вцілила в те саме місце. Телиця ще бігла, але ми побачили, що з ніздрів у неї тече кров. Переможний вигук вихопився у нас з грудей. Тепер здобич від нас не втече! Ще одна стріла. Тварина похитнулася і впала, здригаючись. Охоплений запалом, я зіскочив з коня і пустив стрілу їй в бік. Конвульсії припинились.

Ми схопились за руки і радісно затанцювали навколо своєї здобичі. Коли перша хвиля піднесення минула, ми почали оглядати та обмацувати телицю. В ній стриміло шість стріл, окрім моєї. Міцний Голос дуже засмутився:

— Шість стріл. Чи не забагато на одну телицю? Скажуть, що я погано стріляв. Будуть з мене кепкувати.

— Нічого не вдієш. Ти стріляв, стріляв, але в решті решт таки повалив.

— Інші, — розвивав брат свою думку, — інші стріляють раз або двічі — і бізон готовий.

— Правда. Але то ж дорослі воїни.

Ми скоса поглядали на ці нещасні стріли, й чим довше дивилися, тим більш муляли вони нам очі. Яка ганьба! Раптом братові щось спало на думку. Він проникливо глянув на мене:

— Чи можна тобі вірити?

— Можна.

— Будеш мовчати, як домовина?

— Буду.