— Бізончику, щоб ти мене не виказав, бо інакше — біда!

Міцний Голос пояснив мені свій план:

— Ми просто повиймаємо стріли. Залишимо тільки дві, а решту сховаємо. Рани засиплемо землею. Всі подумають, що це тільки дряпина. Не зрадиш мене?

— Нг! — відповів я.

Брат уже хотів виконувати свій намір. І раптом в мені прокинулись сумніви. Що буде, коли прийде батько?

— Чекай! — зупинив я брата. — Прийде батько і, напевне, спитає, як було. Що ми йому скажемо?

— Скажемо, що…

— Що саме? Ну, кажи!

— Скажу…

Ми стояли наче перед височезним муром. Батько був для нас майже богом. Я згадав недавні події. Скільки я пережив, поки крився із своїм вчинком! Які це були страждання!

— Ні! — вигукнув я так голосно, що брат здригнувся. — Не роби цього!

— Чому ні? — спитав він, хоч видко було, що його мучить невпевненість.

— Ми не можемо брехати!

Міцний Голос нічого не казав. Я теж. Потім я пригадав, що казала мати кілька днів тому, і повторив з поважністю мудреця:

— Хто хоче бути великим воїном, повинен ненавидіти брехню.

— Так, це правда! — ствердив брат півголосом.

Ми заспокоїлися і примирилися із своєю долею. Стріли в тілі бізона вже не викликали у нас такого сорому. Раптом в далині залунав чийсь вигук.

— Батько! — зраділи ми й почали махати руками.

Батько, стурбований нашою відсутністю, шукав нас скрізь. Коли він наблизився до нас, ми стривожились: що скаже батько?

Але батько і не глянув на нас. Його погляд втупився в бізона.

— Го-го! — тільки й вимовив він, але це прозвучало майже як схвалення.

Він підійшов до тварини. Очі в нього блищали, в них не було й тіні незадоволення. З сумлінністю судді оглядав він кожну стрілу, що стирчала в тім бізоні, й півголосом лічив:

— Перша, друга, третя… четверта…

Брат, почуваючи свою провину, почав шморгати носом. Намагаючись потішити, я крадькома стис йому руку.

— П'ята, — лічив далі батько, — шоста. А це що?

І, засміявшись, показав пальцем на мою стрілу.

— Це я… Це моя… — заїкаючись, пробелькотів я.

— Навіть і ти, шибенику? — зрадів батько. Тільки тепер він помітив наші сумні обличчя і глянув з подивом.

— Чого це ви стоїте похнюпившись?

— Шість стріл… — простогнав Міцний Голос.

— Ах ти ж, дурню! — засміявся батько. — Знаєш, скільки стріл я послав у свого першого бізона? Одинадцять. Шість стріл — це ж чудово!

Він схопив нас за руки і затанцював навколо бізона танець перемоги. Нам стало тепло, серця наче танули в грудях. Захоплено ми стрибали разом з батьком. А батько співуче вигукував:

— Шість стріл, го, го, шість стріл! Добрий мисливець з цього хлопця, го, го! Випустив тільки шість стріл! Буде з нього воїн, го, го…

Але у Міцного Голоса совість була неспокійна.

— Батьку! — мовив він. — Я повинен тобі признатися. Я хотів збрехати.

І він розповів усе — як хотів витягти стріли з убитого бізона й засипати рани землею, та як я заперечив, сказав, що треба ненавидіти брехню…

Батько слухав уважно, і раптом притягнув мене до себе й так міцно притиснув, що мені аж дух перехопило. Він випустив мене з обіймів і підвів до коней, які стояли поблизу й скубли траву.

— Подобається тобі цей буланий? — з усміхом спитав батько, показуючи на коня, яким я приїхав.

Я не зрозумів, що він має на думці.

— Подобається.

— Це твій! Дарую тобі його.

Мені знову перехопило подих. Індійські хлоп'ята мого віку ще не мали власних коней.

— Це мій? — пробелькотів я. — Справді мій? Назавжди?

— Так, твій.

Від радості мені аж загуло в голові. Я схопився і вже сам затанцював навколо буланого, співаючи й щось вигукуючи. Це була ще напівдика тварина, і я мусив весь час стежити, щоб вона не стукнула мене копитом.

Запевняю вас, що того дня не було щасливіших людей від нас трьох: дорослого, підлітка й малюка.

Ми повернулися на те місце, звідки розпочалося полювання. Жінки вже здирали шкури й паювали м'ясо. Підрахували, що бізонів убито понад шістдесят — багатюща здобич. Вбиті тварини лежали в прерії на протязі кількох кілометрів. Кожен мисливець малював на своїх стрілах власні знаки, щоб можна було їх відрізнити, і зараз жінки впізнавали за цими стрілами тварин, яких уполювали їхні чоловіки або рідні. Мисливці, які стріляли з рушниць, клали на тушу свої стріли, щоб позначити.

Під час полювання малий син умерлого чаклуна Білого Вовка гасав на своєму коні разом з іншими хлопцями. Мати дала йому батьків сагайдак і стріли. Хлопець почепив собі сагайдак через плече, але він був ще занадто малий, щоб полювати. Побачивши його, наша мати витягла тихцем з його сагайдака стрілу Білого Вовка і покликала мене й брата за собою.

Вона привела нас до телиці, яку вбив брат, вирвала з її тіла всі стріли і натомість встромила стрілу Білого Вовка, ніби чаклун ще був живий і сам застрелив бізона для своєї сім'ї.

— Чи ти згоден на це, Міцний Голосе? — спитала мати.

— Охоче, мамо! — відповів брат.

Він зрозумів, яка це честь для нього бути годівником родини чаклуна.

— А ти, Бізончику?

— Так, мамо, — відповів я трохи збентежено, бо ж здобич була не моя.

Мати задоволено кивнула головою і пішла до інших жінок.

Згодом ми бачили, як вдова Білого Вовка поралася біля нашої телиці. Вона зрозуміла німу мову встромленої в неї стріли й плачучи здирала з бізона шкуру.

В нашому таборі закипіла робота. Треба було вичинити бізонячі шкури й висушити м'ясо на пемікан. Це забрало більше ніж місяць. Найкращу частину туш віддали дідусям та бабусям, яких, за старим звичаєм, плем'я оточувало великим піклуванням. М'ясо ми їли переважно сире, а коли хотіли його спекти, настромляли на кінець палиці й тримали над вогнем.

Коли зимові запаси вже було запаковано в шкіряні мішки — ми рушили в дорогу — на північний схід. Там, в Канаді, серед літа збиралися раз на рік усі групи чорноногих, щоб спільно здійснити найбільший наш обряд, який звався Танком Сонця.

Сьогодні, міркуючи над величезним значенням, яке мав цей обряд для нас і для всіх індійських племен у преріях, я доходжу до висновку, що Танок Сонця насамперед об'єднував наші групи. Адже всі вони цілий рік мандрували в преріях і не бачили одна одну, а тут збирались докупи, і в них росло почуття єдності. Коли вони знову розлучалися на цілий рік — кожен індієць відчував себе членом великої дужої сім'ї.

Після багатоденної мандрівки ми добралися до річки Намака, на берегах якої споконвіку відбувався Танок Сонця. Тут ми застали величезний табір, де зібрались майже всі клани племені чорноногих. Табір розкинувся на протязі трьох кілометрів. Красиві намети, свіжо розмальовані фарбами, оточували місце, призначене для танців. На цій площі вже стояли кілки величезного частоколу, в якому мала відбуватися церемонія. Частокіл ще не був готовий, але від цих приготувань і в нас почало рости серце в грудях.

Тільки-но в таборі побачили, що ми наближаємось, кільканадцять вершників помчали нам назустріч, аби привітати нас ще в прерії радісним покликом. Вони привели нас на призначене для нашої групи місце. Старші хлопці повинні були допомагати батькам напинати намети-тіпі, але ми, малі, вільні від праці, відразу ж пірнули в гамірне життя табору.

Нас охопив піднесений настрій.

— Який я щасливий! — признався мені Міцний Голос, перше ніж взятися до роботи.

— Я теж! — вигукнув я. — Глянь, скільки тут зібралося хлопців.

— Будуть забави, ще й які! — зауважив брат, роздивляючись навколо, і додав урочисто, мов великий воїн: — Гаук!

— Гаук! — повторив я.

Скрізь було багато хлопців, яких ми знали ще з минулих років. Насамперед треба було довідатись, у кого з них за останній час трапилися цікаві події.