Вдарившись об землю, я з хвилину лежав нерухомо і бачив над собою — вперше в житті — черево коня. У нас тоді були розумні коні, жоден з них ніколи б не розтоптав беззахисну дитину.

Тут до мене підскочив мій старший брат Міцний Голос і дужими руками витяг з-під коня, лаючись:

— Що це? Захотілося йому літати в повітрі?! Сиди міцно на коні!.. Це баба якась, а не хлопець!..

Я не зрозумів образи, хоч і відчув її в гнівнім братовім голосі, але в пам'яті відбилися і глибоко ввійшли мені в серце його слова:

— Сиди міцно на коні!

Адже це перший і основний закон життя індійців: сидіти міцно на коні.

З того часу я пам'ятаю вже більше випадків, які діялися навколо мене. А кінь, хоч би й дуже норовистий, вже не міг так легко скинути мене із спини.

Тоді ми ще мандрували по преріях, як за давніх днів. Просторінь, безмежна просторінь була нашою стихією. Коли я тепер закриваю очі і подумки переношуся в минуле, то не бачу ні облич, ані разючих випадків, ані тварин — нічого я не пам'ятаю так добре, як барву неозорого небокраю — якусь синьо-блакитно-фіолетову.

Погляд наш завжди сягав у фіолетову далечінь. Звідти ми виглядали небезпеку, пригоди, дичину й друзів. Там крилася таємниця і не раз чаївся ворог. Ще не згасли давні незгоди з сусідніми племенами, і нам треба було дуже стерегтися. І звідти, з-за синьо-блакитного обрію, виростала найбільша для нас загадка, грізна й завжди тривожна. Це була біла людина. Про неї все частіше снувалися розмови біля вогнищ.

Ці розповіді особливо розпалювали уяву хлопців, трохи старших від мене; вони довідувались про існування «великої води», у багато разів більшої за наші прерії; про мільйони — це було магічне число, про яке ніхто не мав уявлення, а воно раз у раз викликало солодке тремтіння страху — про мільйони білих людей, які жили там, за «великою водою»; людей зовсім інших і напевне кращих, ніж ті, які до нас прибували. Ті білі люди не вбивали бізонів, а зате мали «пливучі будинки», які звалися кораблями та могли рухатися по воді швидко й спритно як риби. Ми, діти, не могли надивуватися розповідям про «довгий будинок», який нестримно мчиться по землі, викидаючи з себе клуби диму, сопе принизливо, мов дракон, і схожий на величезного змія. Та хіба можна було повірити, що він мчав швидше, ніж десяток найдужчих наших мустангів? Далеко на півдні, за рікою Міссурі, дядько Гучний Грім бачив такий поїзд. Коли він про нього розповідав, дрижаки бігли у нас по спині, а дядько зростав у наших очах і ставав втіленням мудрості і знання.

Інші не поділяли нашого подиву й не раз сперечалися з дядьком. Розмови їх завжди поверталися до тієї самої теми.

— Нема добрих білих людей! — наполягали бесідники. — Всі вони поганці. Схожі на Ракстона.

— Ракстон був не такий уже поганий, — заперечував дядько, — він тільки мав недобрих товаришів і надто їх слухався. Адже й серед нас і серед білих є теж добрі й злі люди. Ті за «великою водою» — чесні. Вони ніколи не зроблять нам нічого лихого.

— Це неправда! Всі вони отруєні пожадливістю…

Сварка розросталася, і батькові частенько доводилося мирити суперечників. Він висловлював думку, яка, до певної міри, задовольняла і тих, і тих.

— Скажемо собі, що там, далеко, живуть добрі білі люди, і хто хоче вірити в їхню добрість, нехай собі вірить. Але певне також, що до нас у прерії прибувають звідти самі негідники, і вони отруюють нам життя.

Щоправда, не всі в нашому племені були н цьому переконані. Тільки розумніші знали, чому до нас з кожним роком приходить все менше бізонів з півдня. На півдні американці збудували від моря до моря три залізниці, які, мов три криваві ножі, перетинали прерії й приносили смерть бізонам. Тисячі білих мисливців винищували цих благородних тварин, якими ми, індійці, живилися. Через кілька років після того як збудовано залізниці, бізони зовсім перестали приходити з півдня, і доводилося ганятися за нечисленними табунами, які у нас, на півночі, залишалися на цілий рік у затишних долинах. Але й вони швидко зникали.

В цей період голод раз у раз заглядав нам в очі. Ми полювали на різних звірів і тварин, особливо на лосів і оленів, та нам все одно частенько не вистачало запасів на цілу зиму. Пригадую — колись був такий голод, що ми, хлопці, викрадали з наметів-тіпі наших матерів шкіряні мішки, смажили цю шкіру на вогні й їли. В «рік великого снігу» наші батьки блукали по всіх преріях, шукаючи голови бізонів, які залишились там після останнього полювання. Жінки обрізали шкіру з черепів і варили її на їжу. На щастя, мисливці натрапили на стадо гірських баранів, які ховалися від завірюх у підгір'ях, і багато з них уполювали.

З цього голодного періоду я пригадую одне болюче враження, перше моє горе в житті. В нашому таборі, так само як в таборах інших індійців, було багато собак. Вони носили в'юки, коли коней було обмаль, і кожна родина мала їх по кілька або й по кільканадцять. Моїм улюбленцем і вірним другом був Пононка, здоровезний кудель — покруч з лісовим вовком. Коли голод став надто нестерпним, ми почали їсти собак. Нарешті черга дійшла до Пононки. Але я повстав проти цього з неймовірним завзяттям.

— Бізончику, — переконувала мене мати, — він повинен загинути, щоб урятувати нас, людей.

— Він не повинен, не може загинути! — верещав я щосили. — Нехай гине цілий світ, а не собаки. Мій Пононка не загине!..

І він не загинув. Я так палко благав і заклинав, так падав на землю, що батьки дивилися на мене з тривогою й нарешті змилувалися і дарували Пононці життя.

Використовуючи наш голод, американський уряд підсилав агентів переконати нас, щоб ми «продали» їм наші землі, залишили вільне мандрівне життя і пішли під владу американців, за що нас повинні були годувати в резерваціях задурно. Знаючи смутну долю південних індійських племен, ми не послухались тоді цих намовлянь, бо у нас ще була надія якось прохарчуватися полюванням^[3].

Хоч над нами клубочили чорні хмари, все одно життя не втрачало своєї принади, особливо для нас, дітлахів. Ми, як то кажуть, не вішали носа. З діда-прадіда звиклі до всяких небезпек, ми не зрікалися ні радості, ні сонця, ні танців. Страшенно раділи ми, що минає довга зима, а надто, коли на небі з'явились перші ознаки весни. Полярна зірка сіяла вгорі своє блакитне проміння, а ночами чути було ґелґотіння диких гусей, які летіли на північні озера. Ми знали, що буде далі: незабаром наші батьки позгортають намети, і почнеться найщасливіша пора в житті індійця — мандрівки по сонячних преріях Північного Заходу.

Останньої ночі, перед великим походом у прерії, в зимовому таборі відбувався воєнний танець. Це був урочистий обряд, в якому брали участь усі дорослі… І нам, дітям, теж дозволяли дивитися вночі на це видовище. Танцювали всі дорослі чоловіки; а їх в нашому клані було понад сто. Зараз же після вечері батьки, що мали тільки пов'язку на стегнах, почали розмальовувати тіло яскравими барвами; матері робили зачіски й одягалися в найкращу одіж з оленячої шкіри. Намагалися причепурити і нас, дітей, і не дуже перечили, коли ми розмальовували собі обличчя.

Цей танець мав у нашому житті величезне значення. У ньому воїни дякували Великому Духові за щасливо прожиту зиму і водночас прохали дати їм мужність у майбутньому, — якби неспокійне літо принесло з собою якесь лихо чи битви.

Наш чаклун чотири рази вдарив у великий бубон, чотири удари прокотилися по всій долині, сповіщаючи, що танець почався. Після цього вступу обізвалися менші бубни й підхопили ритм танцю, а співаки завели тужну, жалібну пісню. До головного намету, де було повнісінько людей, підстрибуючи вбігли танцюристи. Грізно буркочучи щось, вони почали поволі оточувати вогнище, яке горіло посередині, їхні спершу стримані рухи ставали дедалі швидшими, в такт бурхливому співу й торохтінню бубнів, аж поки знялася справжня буря. Танець відбивав запал воїнів у бою. З уст танцюристів вихоплювалися несамовиті вигуки; зуби поблискували у відсвітах вогнища, очі горіли жадобою боротьби.