Серед індійців у Форт-Бентоні були групи сіуксів, з якими ми налагодили приязні стосунки навесні цього року. Від них наш вождь Крокуюча Душа багато чого довідався. Все підтверджувалось: Ракстон і ворони-окотоки пригнали сюди якихсь чужих коней, після чого ворони пішли на захід, а Ракстон і його люди залишилися в Бентоні і згодом помандрували на схід. Невідомо, що сталося з кіньми. Побували тут і четверо воїнів з племені чорноногих — з опису можна було догадатися, що це Орлине Перо з товаришами — але через один чи два дні вони таємниче зникли.

— Може, подалися в прерії? — спитав Крокуюча Душа.

— Не знаю. Була чутка, що їх затримали в фортеці.

— Це ж як затримали?

— Ну, що солдати їх заарештували.

Це була недобра звістка. В нашому таборі почалися довгі наради, в яких брали участь всі воїни. Міркували — чи йти відверто до коменданта гарнізону й вимагати пояснень, чи прохати сіуксів, щоб вони були між нами посередниками. Друга пропозиція була розумніша, і більшість пристала саме на неї. Вождь сіуксів охоче згодився і пішов до коменданта. Незабаром він повернувся: комендант не схотів з ним говорити і зажадав, щоб наші чорноногі з'явилися до нього самі. На це наш вождь Крокуюча Душа попросив переказати йому, що чорноногі готові піти до нього, та тільки хай комендант гарантує їм цілковиту безпеку й можливість повернутися до своїх. Комендант, хоч і гнівно, але дав таке запевнення. Попередив тільки, що коли хтось із наших матиме при собі зброю — він затримає всіх. Хоч тут і міг критися якийсь підступ — ми згодились на це.

В нашій делегації було шестеро: вождь Крокуюча Душа, чаклун Кінаси, мій батько та його брат Гучний Грім, який знав англійську мову, і ще двоє старших воїнів. Всі одяглися по-святковому, потім перевірили одне в одного, чи не захопив хтось зброю, і пішли. Біля входу до казарм солдати хотіли їх обшукати. Наші не згодились, вимагаючи, щоб їм повірили на слово. Справа дійшла до коменданта, який, нарешті, наказав пустити посланців без обшуку.

Коли вони зайшли до великої кімнати, комендант сидів за високим столом. Він похмурим поглядом зміряв прибулих. Темна борода, що вкривала нижню щелепу, і витрішкуваті очі надавали йому хижого вигляду. Це був уславлений майор Вільям Уістлер — гроза індійців, людина відома своєю суворістю, через що індійці прозвали його Залізним Кулаком. Він і зараз сидів, поклавши кулаки на стіл і стискав їх, наче хотів когось ударити. Поруч з ним сиділо троє молодших офіцерів, і один з них записував усе, що говорили наші. Біля стіни стояло двоє солдатів з примкнутими до рушниць багнетами. Крім білих, був ще метис, який виконував обов'язки перекладача.

Сьогодні, через багато років, я розумію, що це була сутичка двох епох і двох світів.

Прошивши прибулих гострим поглядом, комендант застиг, мов статуя — мовчазна й нерухома. З оточення його теж ніхто не ворушився. Вільних стільців не було. Наші воїни посідали на підлогу навпочіпки, за індійським звичаєм.

Після довгого мовчання комендант зненацька гримнув щосили:

— Хто ви?

Метис переклав запитання. Крокуюча Душа відповів спокійно:

— Чорноногі.

— Я питаю: хто ви? — гримнув майор ще голосніше, і кулаки його нетерпляче ворухнулися на столі. — Американські чи канадські підданці?

Вождь пошепки порадився з товаришами і відповів:

— Ми належимо до південної групи чорноногих. Ми вільні індійці, підданці лише Великого Духа.

— Де ви живете, в Сполучених Штатах чи в Канаді?

— Ми живемо на власних землях, які призначив нам Великий Дух та через які білі люди провели свій кордон між Штатами й Канадою.

— Де ви зимуєте? — комендант намагався добратися до сутності.

— Коли зимуємо на півдні річки Молочної, в країні, яку Довгі Ножі (американці) називають своєю, а коли на північ від річки, в Канаді.

Видко було, що відповіді не задовольнили коменданта, але кінець кінцем він махнув рукою і спитав гостро:

— Чого ж ви хочете?

— Недавно четверо наших воїнів пішли до Форт-Бентона просити допомоги в Залізного Кулака. Воїни зникли.

Комендант протягло свиснув, обмінявся поглядом із своїми офіцерами і сказав їм притишеним голосом, хоча й достатньо чутно, щоб його зрозумів дядько Гучний Грім:

— Well, я відразу догадався про це. Пташки самі залетіли в наші тенета…

Потім, звертаючись до нашого вождя, додам з іронічним посміхом:

— Не турбуйся про тих чотирьох. Вони в надійних руках і в добрій схованці. Незабаром у них буде ще більше товариство… Тебе ж звуть Крокуюча Душа, правда?

— Правда.

— А ти, — показав він на нашого чаклуна, — Білий Вовк, правда?

— Залізний Кулаче! — відповів йому на це чаклун. — Ти твердий, мов залізо, тяжкий, мов кулак, зарозумілий, як гиндик, але всього знати не можеш і легко помиляєшся. Мене звуть Кінаси…

— А де ж Білий Вовк? — трохи розгублено спитав майор.

— Пішов на Вічне Полювання.

За хвилину Крокуюча Душа, на якого нітрохи не вплинула брутальність коменданта, поважно промовив:

— Ми прибули до Форт-Бентона, щоб просити Залізного Кулака зробити три речі. Просимо звільнити наших чотирьох воїнів, ув'язнених несправедливо. Просимо допомогти нам повернути понад сто коней, що їх Ракстон разом з воронами-окотоками украв у нас і пригнав сюди. Вимагаємо покарати Ракстона і його кількох білих товаришів за те, що в часи цілковитого миру вони напали на нас, украли наших коней і вбили шістьох невинних воїнів племені чорноногих.

— Це все? — запитав Уістлер глумливо. — Нічого більше?

— Нічого більше.

Комендант знову промовисто глянув на своїх офіцерів. Він наче занімів від того, що чув. Рухом, повним безпорадності, підняв руки й півголосом прохарчав:

— Ви чули, панове? Це сягає за межі людського розуміння!.. Таке зухвальство!.. Таке ошуканство!..

Потім обернувся до індійців і гримнув з усієї сили:

— Бандити! Убивці! Злодюги!..

Він захлинувся і змовк. Крокуюча Душа, проте, не втратив рівноваги й спокійно відповів:

— Коменданте Залізний Кулак! Ви йдете стежкою жахливого непорозуміння!

Комендант вдарив кулаком об стіл:

— Ще тільки бракувало, щоб мене вчили розуму червоношкірі зухвальці!

— Ви на хибній стежці, коменданте! — з притиском повторив наш вождь.

— Де папери? — раптом звернувся майор до свого ад'ютанта. Коли той подав йому папку з рапортами, він хутко, але уважно став переглядати їх, гортаючи сторінку за сторінкою.

— Адже рапорта кажуть виразно, не залишають ніяких сумнівів!.. Ти ж не будеш заперечувати, що ви напали на табір Ракстона й ворон та вкрали у них сорок коней?

— Не заперечую, — відповів вождь. — Але…

— Не заперечуєш, що ви вбили трьох американських громадян?

— Мені відомо про смерть двох Довгих Ножів, застрелених у бою…

— Їх було троє. Ти заперечуєш це?

— Ні, але…

— Мовчати!.. А от писане зізнання Ракстона, Твіста, Мак Графа, Стюарта. Всі добре бачили, як ці четверо затриманих нами індійців племені чорноногих, ваших земляків, брали активну, безпосередню участь у вбивстві американських громадян. На підставі зізнань, складених під присягою, цих чотирьох чекає зашморг. Не будь я Залізний Кулак, як ви мене називаєте — вони не втечуть від шибениці!

— Ракстон і його люди брехали, — з притиском вимовив Крокуюча Душа, але в ньому щось здригнулося.

— За одним тільки я шкодую! — не звертаючи уваги на слова вождя, кричав Уістлер. — Шкодую, що дав обіцянку випустити вас цілими з цього форту. Ви теж заслужили на шибеницю. Я б охоче кинув і вас за грати, так само, як і тих чотирьох.

Тоді наш вождь поволі підвівся, весь напружившись, як струна, — а він був одним з наймогутніших воїнів нашого племені — і проказав, чітко вимовляючи кожне слово:

— Досить цих хибних стежок і брехливих звинувачень! Ми хочемо говорити з тобою, як вільні люди, як воїни. Чи ти хочеш нас слухати, Залізний Кулаче?