— Атсістамокон упав убитий!

— Ні!

— Впав!

— Це Гарний Юнак упав!

— Атсістамокон його вдарив!

— Атсістамокон лише поранений.

— Гарний Юнак убитий!

Ми були певні, що зараз почнеться бій, цього разу вже справжній.

— До намету! — гукнув брат Міцний Голос і схопив мене за руку. — Біжімо до намету!

— А бій буде? — спитав я з страхом і надією.

— Буде! Біжи, біжи!

Він біг притьмом і тягнув мене за руку так, що я ледве встигав за ним.

— Де твій лук? — гукнув брат мені на вухо.

— Лук? — перепитав я, задихаючись.

— Ну, лук! Твій лук для стрільби!

— Для стрільби?

— Авжеж!

— У кого ж стрілятимем?

— Не будь телепнем: в них, в крі!

Зараз йому вже не треба було мене тягти: я сам біг уперед, мов шалений. Скидалося на те, що зараз почнеться добра стрілянина! А може й мені пощастить загнать стрілу якомусь ворогові, одному з цих зрадників?..

Але те збудження швидко вщухло! Ворогів у нашому таборі не було. Воїни закипіли справедливим гнівом, але зараз же прохололи. Воїни крі похопилися перші і почали вгамовувати інших, приязно гукаючи:

— Це добре! Це добре!

— Що добре?

— Добре, що Гарному Юнакові попало! По заслузі!

До Атсістамокона підбіг верховний вождь крі і, швидко глянувши на нього, вигукнув з полегшенням:

— Очі цілі? Тоді одужаєш.

В Атсістамокона текла кров з обличчя, але, мужньо зносячи біль, він лагідно усміхнувся і зневажливо махнув рукою:

— Пусте!

Він міцно потиснув простягнуту руку вождя.

— Ти добре зробив, Атсістамоконе! Вважаю, що ти по заслузі вдарив Гарного Юнака і засуджую його вчинок. Зараз від тебе залежить — чи треба його нам покарати, якщо, звісно, він ще живий.

— Це непотрібно! Я сам покарав його!

— Чую голос справжнього воїна!

Обидва глянули на Гарного Юнака, який і досі лежав у траві непритомний, оточений юрбою воїнів.

— Він мертвий? — спокійно спитав вождь крі.

— Мабуть, живий! — відповів Атсістамокон. — Я вдарив його тільки обухом.

Намагаючись залагодити прикре враження, вождь крі заявив чорноногим, що на честь їхнього племені та спільної дружби він влаштує сьогодні ввечері у своїм таборі бенкет з танцями.

— Чи ви прийдете? — спитав він.

— Прийдемо, — охоче згодились наші воїни.

Гарний Юнак незабаром прочумався. Він залишився живий і здоровий. Так само й Атсістамокон швидко отямився, і тільки на все життя позоставалися в нього на обличчі під шкірою сині зерна пороху.

Того вечора, під час бенкету в таборі крі, Гарний Юнак підійшов до Атсістамокона і сказав:

— Доля цього не хоче… Нема чого нам братися за чуби! Думаю, що ми повинні стати друзями.

І я так думаю, — відповів Атсістамокон і потиснув простягнену йому руку.

Потім, кинувши веселий погляд на спухле обличчя Гарного Юнака, він зауважив:

— Де твоя врода, Гарний Юначе?

Всі засміялись. Гарний Юнак вигукнув:

— Мине й це!

— На щастя!

Все недобре в житті минає. Так згасла ненависть, і розійшлися хмари. На свято з південної Монтани прибув загін дружніх нам ворон. Наш вождь Крокуюча Душа відвідав їхні намети і спитав у вождя, чи не зустрічались вони останнім часом з групою окотоків, які разом з Ракстоном вчинили напад на наш табір і вкрали у нас коней.

— Я чув про це, — відповів вождь ворон. — Цей загін разом з Ракстоном пішов на схід.

— До Форт-Бентона?

— Так. Хворий воїн цього загону прийшов до нас. Він розповів про все. Ви відбили у них частину коней, вбили кількох людей…

— А той хворий воїн нічого не згадував про те, що вони захопили одного з наших у полон?

— Нічого не згадував.

— Шкода. Ця справа й досі не з'ясована…

— Яка справа?

— Потрапив наш воїн у полон чи ні.

— Справа цілком ясна.

— Ти ж сам кажеш, що той воїн нічого не казав.

— Справа ясна: ніхто з ваших не потрапив у полон!

— Чому ти так думаєш?

— Якби наші захопили когось у полон — хворий неодмінно сказав би нам. Але він нічого не казав. Отож, напевне, полонених і не було.

Це була нещаслива звістка. Виходило, що Нічний Орел, мабуть, загинув під час нашого нападу на табір ворон і Ракстона. Вождь Крокуюча Душа оголосив, що його смерть вже не викликає ніяких сумнівів, і наступного дня наша група влаштувала урочистий похорон — наче труп Нічного Орла й справді лежав у його наметі.

Смутний обряд цього разу викликав у нас особливу гіркоту, бо смерть Нічного Орла кидала тінь на добре ім'я Білого Вовка: адже наш чаклун за життя весь час твердив, що Нічний Орел живий. Значить, Білий Вовк все-таки міг помилятися.

Коли затріщали стріли, сагайдак і рушниці, які ламали, даруючи духам, всі присутні відчули, що в них самих ламається щось набагато дорожче й важливіше: віра в несхибність Білого Вовка.

Танок Сонця скінчився. Великий табір порожнів, поволі залягала тиша. Вогонь піднесення, що охопив усіх людей, погас. Одна група за одною згортала намети й від'їжджала в свої краї, назустріч новим мандрівкам. Ми, хлопці, були, може, найщасливіші, бо страшенно пишалися тим, що кілька наших старших родичів і братів мужньо склали іспит на воїнів.

Наша група попрямувала на південь, до ріки Міссурі. Після розмов з дружніми воронами, вже не було сумніву, що Ракстон погнав украдених у нас коней до Форт-Бентона над Міссурі. Ми вирішили піти туди й відшукати їх. Здавалося, нас чекає успіх, бо ми вірили, що наш воїн Орлине Перо і троє розвідників встигнуть попередити коменданта Форт-Бентона про крадіжку і з його допомогою ми здобудемо коней.

Через декілька днів ми добралися до місця, яке звалося Чотири Пагорки. Вождь Крокуюча Душа умовився з розвідниками зустрітися тут, щоб довідатись про становище у Форт-Бентоні. На жаль, ми не застали нікого. Доводилось іти далі, у Форт-Бентон, нічого не знаючи про те, що там діється. Вождь і старші воїни були трохи стурбовані.

Надвечір третього дня ми здалека побачили селище. Поруч з характерною американською прикордонною фортецею, яка складалася з кількох будинків і казарм, обгороджених частоколом, там ще стояло окремо кільканадцять дерев'яних будиночків, які належали гендлярам. Форт-Бентон був тоді жвавим торговельним осередком, вплив якого ширився на кілька сотень кілометрів на захід від Монтани.

Не знаючи, кого ми там зустрінемо, може, навіть ворожих нам ворон-окотоків, з якими билися ще недавно, ми підійшли до фортеці дуже обережно і розбили свій табір на три кілометри нижче від селища в ущелині над самісінькою рікою Міссурі. Міссурі — мовою сіуксів, означає «Замулена Вода», — і справді ця могутня ріка була жовтуватого кольору. Але мене найбільш захопили її широкі води й гарні стрімкі береги, між якими бистрі хвилі утворювали круті плеса й глибокі вири.

Я бачив Міссурі вперше. Здається, наші вже не раз побували тут після мого народження, але я був занадто малий, щоб це пам'ятати. Признаюсь вам, що неозорі води Міссурі проймали мене подивом і легким страхом. Та коли того ж самого вечора, після заходу сонця, наші старші хлопці почали весело хлюпатися в ріці, хоч і боялись надто галасувати — я не витримав і теж скочив у воду. Всі ми вміли плавати й пірнати, наче видри, бо навчилися цього мало не з пелюшок — отож зухвальці навіть перепливали вири, які здавалися з берега такими небезпечними. Вода була нашою стихією, і вміння плавати належало до основ індійського виховання.

Тієї ночі в нашому таборі панував жвавий рух. Багато воїнів пішло в розвідку, щоб вистежити, які саме індійці отаборились біля Форт-Бентона. Наближаючись ввечері до селища, наші розвідники бачили багато наметів. На світанку вже було відомо, що тут розташувалися люди майже з усіх племен, які жили над Міссурі, навіть індійці ворони — не було тільки ворожої нам групи окотоків. Переконавшись у цьому, ми під'їхали ближче до селища і розбили намети за кілометр од фортеці, знову ж таки над рікою. Ми були тут у безпеці і, якби хто схотів на нас напасти, завжди могли вчасно втекти в прерії.