Серед цих вкрадених коней був один — справжнє диво — каро-гнідої масті, з білою зіркою на чолі та білим хвостом, схожий на якусь поторочу. Ніхто б і трьох центів не дав за нього, побачивши, як він стоїть, підігнувши товсті коліна й понуривши голову, — якийсь розслаблений меланхолік на останній грані життя. Тим часом ця потвора обганяла всіх коней у нашому таборі. За це його жартома прозвали Шаленою Черепахою.

Отож, коли воїн Васук-Кена одного дня блукав у селищі Форт-Бентона, він раптом зупинився і глянув у глиб вулиці. Здалека він помітив мустанга, разючо схожого на Шалену Черепаху, його разом з трьома іншими кіньми вів на поводу американський солдат. Коли вони наблизились, зникли останні сумніви: то був не хто інший, як Шалена Черепаха. Щоб упевнитися, Васук тихо свиснув по-своєму. Кінь одразу ж став прясти вухами і підняв голову. Солдат нічого не помітив. Васук нишком пішов за ним і незабаром уже знав, куди відвели його коня — в загорожу над самісінькою рікою, трохи вище фортеці. Там тримали кільканадцять коней. Окрім Шаленої Черепахи, всі коні були чужі і, мабуть, належали гарнізону. Біля коней стояв вартовий.

Васук бігцем повернувся до табору й повідомив вождя про своє відкриття. Негайно ж скликали раду й ухвалили використати сприятливі обставини, щоб звільнити з тюрми Орлине Перо та його трьох товаришів: адже комендант Уістлер заарештував їх, бо не повірив запевненням чорноногих, що Ракстон та його банда першими напали на нас і вкрали коней. А тепер був явний доказ їхньої крадіжки: кінь Шалена Черепаха.

Насамперед ми стали стежити за тою загорожею, де був кінь, щоб весь час мати його на оці. Троє наших розвідників весь час пильнувало коня. Водночас наш вождь пішов до коменданта Уістлера з проханням, щоб той знову вислухав його.

— Нема ніякої потреби! — роздратовано заявив комендант. — Нічого нового не сталося.

— Сталося, коменданте! — з притиском вимовив Крокуюча Душа.

— Полонені нахабно не визнають свого злочину. Нема ніякої зміни!

— Навпаки, коменданте! Якраз є зміна, і така важлива, що…

— Зараз у мене нема часу! — пирскнув майор.

— Призначте день, дуже вас прошу! Це справа дуже важлива.

Уістлер окинув вождя розгніваним поглядом і, помовчавши, гримнув:

— Завтра! Опівдні! Але горе тобі, якщо ти даремно морочиш мені голову!..

Делегація прийшла в призначену годину в такому ж самому складі, як і першого разу, тільки тепер у ній брав участь Васук. Делегатам довелося чекати кілька годин, поки їх прийняли. Комендант зустрів прибулих неприхильним поглядом. Він сидів так само, як тоді, поклавши стиснуті кулаки на стіл.

— Що там знову? — буркнув він. — Яка там у вас важлива зміна?

— Ми просимо, — мовив Крокуюча Душа, — звільнити чотирьох наших воїнів.

— Тут нема нічого нового! — перебив комендант. — Ці четверо сидять, а незабаром будуть висіти.

— Ви, коменданте Залізний Кулак, обвинуватили нас, що це ми напали на табір Ракстона й забрали у нього коней, — говорив далі вождь. — Ви не вірили, що Ракстон спершу зробив те ж саме з нами…

— Не вірив і не вірю! — вигукнув комендант.

— А якщо ми вам дамо доказ того, що було саме так, як ми кажемо?

— Який доказ?

— Один з наших коней, вкрадених Ракстоном — тут, в самому Форт-Бентоні.

— Де саме?

— В загорожі над рікою, біля палісаду фортеці.

— Це військові коні, це наш резерв.

— Але наш кінь серед них.

Комендант обвів делегацію лютим поглядом і за хвилину мовив ущипливо:

— Як же ви доведете, що це ваш кінь? Може, покажете на першого-ліпшого коня, скажете, що це ваш, а я вам повинен наївно повірити на слово? Так ви собі уявляєте нову комедію?

— Ось тут серед нас Васук-Кена, якому належить цей кінь. Васук може заприсягтися.

— Цього мало, це не доказ.

Васук чудово приборкував коней, але був людиною невеликого розуму і зовсім не вмів говорити. У цьому високому залі, перед лицем суворого майора він зніяковів, майже до нестями. Коли йому довелося говорити, він щось пробелькотів собі під ніс, і комендант вирішив, що він розгубився через те, що бреше. Гостро й роздратовано глянувши на індійця, Уістлер запитав:

— Ти наполягаєш, що це твій кінь?

— Мій… Так, так…

— Чудово. Зараз я накажу привести цього коня і побачимо, чи він пізнає тебе. Якщо виявиться, що це не твій, я за брехню кину тебе в тюрму і ти просидиш там кілька років. Вважай, що тебе вже заарештовано.

Майор наказав покликати вахмістра, віддав йому під арешт Васука і доручив обом привести коня. Це забрало небагато часу, бо загорожа, де тримали Шалену Черепаху, прилягала до фортеці і з'єднувалася з нею ворітьми.

— Скажений Пес! — шепнув Крокуюча Душа своїм чорноногим.

Наша делегація дуже хвилювалася, кінь, який вже кілька місяців не бачив свого хазяїна, міг забути всю муштру й не послухатись.

Та ще й Васук так розгубився, що міг наробити дурниць і все зіпсувати.

Коня привели, всі вийшли на подвір'я. Крім нашої делегації, коменданта, перекладача і вахмістра, на подвір'ї було ще двоє поручиків і кілька рядових.

— Та це ж справжня коза! — глумливо кинув Уістлер своїм офіцерам, побачивши Шалену Черепаху.

Васук зрозумів глузування і добродушно заперечив.

— Ні, сер. Це не коза.

— Твоя правда! Поки що це шкапа!

Тут усі американці зареготалися.

— А ти можеш покликати цю потвору до себе? — запитав Уістлер.

— Кінь не чув мене вже багато Сонць, — відповів Васук («Сонцем», як відомо, індійці називали один день, «Великим Сонцем» — рік).

— Ага, ти вже задкуєш, братику! — і комендант наказав солдатам відвести коня на протилежний кінець подвір'я, кроків на сто п'ятдесят.

— Тепер поклич його! — зажадав він.

На посвист Васука кінь слухняно зірвався з місця і галопом, на превеликий подив американців, яким і не снилося, що ця шкапа здатна на галоп, прибіг до групи людей на подвір'ї. Без вагання він упізнав Васука, підбіг до нього і з радісним іржанням поклав голову йому на плече.

Серед американських солдатів залунали схвальні вигуки

— Тихо! — сердито зупинив їх комендант і зараз же звернувся до Васука: — Це ще не дуже переконливо. Всі індійські коні відгукуються на свист.

Вождь Крокуюча Душа зітхнув з полегшенням: Васук не втратив влади над своїм конем. Він порадив Уістлерові:

— Загадай щось — він виконає.

— Нехай кінь стане на коліна! — зараз же наказав майор.

Васук вигукнув «хау» і Шалена Черепаха уклякнув перед ним, зігнувши передні ноги. Комендант наказав покласти коня на землю. Нове «хау», з ледве вловимою іншою інтонацією, і кінь простягся на землі, мов неживий.

На подвір'ї збиралося дедалі більше солдатів, щоб подивитися на цікаве видовище. Довідавшись про причини незвичайного іспиту, вони не приховували своєї прихильності до коня і верхівця.

Докази були цілком очевидні. Майор підійшов до двох своїх офіцерів і щось їм шепнув. Потім він звернувся до чорноногих.

— Певні докази справді є, але справа вимагає ретельного вивчення. І тому я й коня і цього індійця, — показав він на Васука-Кену, — віддаю під арешт. Кінь залишиться тут, біля казарм, а індієць піде в тюрму, аж до того часу, коли справа буде з'ясована.

Несправедливість такого рішення вразила не тільки чорноногих, а й американських солдатів. Можливо, деспотичний комендант трохи зважив на настрій своїх підлеглих. В усякому разі, коли Васук попросив через перекладача дозволу показати на коні ще одну штуку — майор дозволив йому.

Васук сів на Шалену Черепаху й, кружляючи риссю навколо подвір'я, став виробляти карколомні вправи, на превелику втіху глядачів. Він двічі описав коло, а коли за третім разом проїжджав біля воріт, раптом випростався на коні і з пронизливим воєнним вигуком повним галопом помчав до виходу. Ворота були відчинені навстіж, але посередині стояв вартовий, так само, як і всі інші, задивившись на верхівця, що показував такі незвичайні штуки. Солдат і незчувся, як уже лежав на землі, повалений конем. Коли він схопився на ноги й почав стріляти з карабіна, Васук був уже далеко. Жодна куля його не наздогнала…