Солдати на подвір'ї не приховували свого захвату… Оце так штуку втнув індієць! Тільки комендант лютував, мов несамовитий. Він хотів затримати всю делегацію чорноногих, та, мабуть, офіцери розтлумачили йому всю жорстокість цього вчинку. На жаль, спроба звільнити наших чотирьох в'язнів знову зійшла нанівець, і справа здавалась ще безнадійнішою, ніж будь-коли.

Васук навіть не зупинився в таборі, побоюючись переслідування, і помчав далеко в прерії. Але погоні за ним не було. Коли настала ніч, верхівець повернувся в табір, щасливий, що знов має свого коня.

Кінні перегони, як відомо, належали до улюблених розваг індійців з самого дитинства. Оскільки під Форт-Бентоном перебували групи різних племен, була чудова нагода для всяких змагань. Індійці долучали до цього ще одну пристрасть — під час змагань усі з запалом билися об заклад.

В неділю, через два дні після події з конем Васука, з самого ранку почалися кінні змагання. Бігова доріжка була тут вторована споконвіку: вона починалася біля воріт фортеці, вела до гіллястої сосни, яка самотньо росла в преріях, і поверталася назад до тих самих воріт. Загалом траса становила приблизно два кілометри.

Змагання індійців тривали до полудня. Ми, чорноногі, поставили кільканадцять коней і троє з них прийшли до фінішу перші, а решта зайняла другі, треті й четверті місця. Наслідок добрий, якщо взяти до уваги, що ми змагалися з найкращими верхівцями уславлених індійських племен, отаких як сіукси, шайєни, арапахно, ворони. Ми шкодували тільки, що Васук, побоюючись гарнізонного начальства, не брав участі в змаганнях на своєму коні.

Після полудня почалися змагання американців. Спершу змагалися бігуни — ковбої й солдати, а потім на доріжку виїхали сержанти й офіцери. Під ними були чудові військові коні, американської породи, гарні, ставні, куди вищі, ніж наші мустанги.

Васук був великий жартівник і пустун, охочий до всяких штук. Ледве він довідався, що буде змагання, як відразу ж вирішив на злість американцям, без їхньої згоди взяти в ньому участь. А щоб не впізнали пі його, ні Шаленої Черепахи, він за індійським звичаєм розмалював собі обличчя; а білий хвіст коня пофарбував у коричневий колір. Всім нам у таборі було цікаво, що саме встругне Васук та що з цього вийде. Ми поспішили на перегони, заздалегідь посідали вздовж бігової доріжки.

Васук привів свого коня завчасу і нахабно стояв з ним неподалік від воріт, де починались перегони. Поруч, за кілька десятків кроків від нього, снували американці, стояв також комендант Уістлер із своїм штабом, але ніхто не впізнав Шаленої Черепахи. Скрізь снувало багато індійців із своїми кіньми: хто б там звернув увагу на волохату шкапу, яка незграбно стояла на луці із смутним виразом в очах?

Настала хвилина останніх перегонів. Просурмила сурма, сповіщаючи про початок. Вишикувалось одинадцять верхівців, самих офіцерів і сержантів. Васук підвів свого коня до самісінької доріжки, і щось зашепотів Шаленій Черепасі на вухо. Кінь підняв голову і з викликом пирхнув.

Гримнув постріл. Одинадцять верхівців зірвалося з місця. У них були чудові, могутні огирі з довгими тулубами і сягнистим скоком. Раптом ми відчули всю зухвалість наміру Васука, який наважився з ними змагатися. Різниця між цими велетнями і нашим карликом була така очевидна, що ми втратили всяку надію. Серце стискалося, але до горлянки мимоволі підкочувався сміх.

— Як це він зважився? — шепотіли між собою воїни. — Такий дурень!

— Випередять його принаймні на півмилі!

— Гляньте, які дужі коні у тих!

— Тільки зганьбить себе, бідолаха!

— Варто б звати його: Васук-божевільний.

Васук чекав на офіцерів, може, за сто кроків попереду. Коли вони домчали до нього, він скочив на коня і голосно гукнув. Та, мабуть, все-таки запізнився на секунду, бо хоч Шалена Черепаха рвонула з копита, американці вже встигли промчати мимо. З самого початку Васук пішов у хвості.

— Вже програє! — гукнули одні з гнівом, інші із сміхом.

Ми знали про незрівнянну витривалість Шаленої Черепахи, але на успіх не було навіть слабенької надії. Я сидів з батьками на початку траси. За хвилину ми вже нічого не бачили, крім куряви, збитої верхівцями. Скрізь уздовж дороги сиділо багато індійців різних племен. Вони спершу поводилися спокійно, та коли учасники змагань примчали до сосни, поведінка глядачів відразу змінилась. Хоч це було далеко від нас, ми раптом почули вигуки, дедалі запальніші й схвильованіші.

— Там щось сталося, — висловлювали ми здогади.

— Щось небувале! — казав батько до мами.

— Невже цей галас через Васука?

— Здається, так!

Верхівці, промчавши навколо сосни, поверталися назад. Їх наче супроводив грім бурі. Індійців, які стояли біля сосни, охопило якесь шаленство, несамовита радість. Хвилювання передалося й нам.

Раптом Міцний Голос вигукнув:

— Васук виграє! Васук перший!

У Міцного Голоса були соколині очі. Він гукнув ще раз:

— Васук — перший!

На повороті біля сосни Васук випередив усіх американців і з того часу вів перед. Верхівці хутко наближалися до нас. Разом з ними вздовж усієї траси линула буря вигуків. На півдорозі, між сосною і ворітьми, Васук був уже певний своєї перемоги, так він вихопився наперед.

Тоді жартівник дозволив собі глумливий, але дуже кумедний вибрик. Він сів задом наперед на коні, щоб бачити офіцерів, і став їх квапити помахами рук. Він гукав їм поради, не шкодував заохочень, закликав напружити всі сили. Це було страшенно кумедно.

Всі рвали боки від сміху, аж лягали на землю.

— Васук! Васук! — гукав я на все горло.

— Васук! Ва-сук! — лунало в прерії.

Американці робили спазматичні зусилля, щоб наздогнати зухвалого індійця, але даремно. Хоч їздець сидів задом наперед, вимуштруваний кінь мчав, мов шалений. Це все ще збільшувало комічність сцени, яка закінчилася неподалік від воріт. Васук знову сів як слід і, не уповільнюючи бігу, звернув убік і зник з очей.

Незабаром комендант вирядив до індійців кількох кінних ординарців і перекладачів з закликом, щоб індійський верхівець негайно ж з'явився до нього. Це була марна спроба, а Васук-Кена з того часу дістав прізвисько: «Махав Офіцерам».

У той час, як у Форт-Бентоні відбувалися події, які вславили ім'я Васука-Кени і Гучного Грома, в нашому хлоп'ячому світі теж діялися цікаві речі. Поки крамниці були для нас новиною, ми щодня ходили в селище. Але скоро весь цей гамір і метушня почали нам набридати. Ми дедалі більше сумували за своїм вільним життям у преріях.

Береги Міссурі були подекуди високі й стрімкі, а подекуди низькі й багнисті. На численних мочарах, порослих ситнягом, аж роїлося водяне птаство. Там були норці, й чаплі, і водяні курочки, а насамперед — тисячі диких качок. Обережно підкрадаючись, можна було підійти зовсім близько, ото ж було де показати свою вправність у полюванні. Ми приносили не одну качку додому, на втіху матерям та на гордість батькам.

Одного дня, нишпорячи біля фортеці, ми здалека побачили білого хлопчика, який виходив з воріт. Я впізнав у ньому свого друга Фреда. Він був сам. Я зараз же підбіг до нього і сердечно привітався. Зраділі від несподіваної зустрічі, ми цікаво цокотіли, хоча й не розуміли один одного. Поволі до нас наблизилися мої товариші — їх було восьмеро — і оточили Фреда. Там було кілька старших хлопців, що мали луки й стріли. Фред перелякався і_ став тривожно оглядатися на ворота. Намагаючись його впевнити в нашій прихильності, я підходив до кожного з моїх товаришів, і, доторкаючись до нього рукою, пояснював:

— Friend, friend, friend…

І так вісім разів. Наостанку я показав на себе, потім описав велике коло в повітрі і вигукнув дуже голосно, з глибоким переконанням: