— F-r-ie-n-d!

Всі зрозуміли мене і весело засміялись. Лід був зламаний. Фреда зацікавили дві дикі качки, які висіли біля пояса мого брата Міцного Голоса. Ми пояснили йому на мигах, що брат підстрелив їх з лука, і це дуже сподобалося Фредові. Щоб не відстати від інших, я встромив у землю гілку, не товщу від моєї руки, із відстані кільканадцяти кроків загнав у неї п'ять стріл. Всі влучили в ціль.

– Wonderfull!^[10] — заплескав Фред у долоні.

— Що він каже? — запитав Гірський Пломінь, той самий, який два місяці тому під час полювання врізався між трьома бізонами і мало не загинув.

Ми попросили Фреда, щоб він ще раз повторив це слово, і він кивнув головою:

— Won-der-full!

— чудово.

— Wonderfull, wonderfull, — почали ми всі повторювати, зрозумівши, що це означає щось хороше.

— Фред, wonderfull! — обізвався я до білого хлопця і спитав, чи не хоче він постріляти з лука. Я подав йому лук і одну стрілу. Фред вагався, пояснював, що не вміє, але кінець кінцем вистрелив і ганебно схибив. Стріла пішла на три кроки вбік від гілки. Хлопці так і покотилися від сміху. Я бачив, що Фред почервонів. Регіт моїх товаришів ще більше збентежив його.

— Цитьте ви… сороки! — обурився я, пирскнувши зо зла, мов росомаха.

— Гей, жевжику! — підскочив до мене один із старших хлопців, Дерев'яний Ніж. — Чого це ти так захищаєш оцього білого виродка? Схибив так, що дивитися сором!

— Ну й що з того, що схибив? — заперечив я. — Він уміє читати книжки, а ти ні…

До суперечки встряг мій брат Міцний Голос, який був, здається, найстарший і в усякому разі найдужчий з-поміж нас усіх.

Він вирішив суперечку на мою користь і заспокоїв баламута.

— Фред, wonderfull! — ще раз повторив я.

Фред мусив уже повертатися додому. На прощання він подав кожному з нас руку. Я попрохав, щоб він завтра прийшов погратися зі мною. Міцний Голос відв'язав од пояса одну з качок і подав Фредові.

— Фред, wonderfull! Це твоїй мамі, вона, мабуть, зрадіє.

Хлопчик спершу не розумів, у чому річ, і збагнув лише тоді, коли ми стали повторювати слово «мама», пхаючи йому качку в руки. Мабуть, він ніколи не постачав мамі харчі, що нас, правду кажучи, досить прикро вразило. Кінець кінцем узяв качку й поніс її в нерухомо витягнутій руці, якось незручно тримаючи за крило.

— Мамин синок! — зневажливо заявив Дерев'яний Ніж.

Коли ми поверталися до табору і Міцний Голос йшов поруч зі мною, я з жалем шепнув йому:

— Чи не здається тобі, що цей Фред якийсь невдаха? Чому він так погано стріляє?

— Не знаю, — відповів брат, теж незадоволений. — Він дуже дивний…

Тепер я частіше блукав біля фортеці і через два дні знову зустрівся з Фредом на тому ж самому місці. Цього разу зі мною нікого не було.

— Фреде, wonderfull! — привітався я, гордий, що запам'ятав це слово. У мене з собою був буквар у шкіряній торбинці, яку мати пошила спеціально для нього. Отож ми пішли до ріки й посідали над піщаною кручею. Перед нами був неозорий краєвид на Міссурі та долини. Ми почали переглядати буквар. Фред, який був на два роки старший від мене, вже міг читати і розбирав назви предметів на малюнках. Я відразу показав йому два малюнки — хлопчика з собакою біля яблуні та собаку, прив'язаного біля будки, — і розповів Фредові, що у мене в таборі є великий друг Пононка та що Фред повинен його неодмінно побачити. Хоче він чи ні?

Тут ми почули чиїсь кроки позаду. Біля нас стояла Фредова мати. Як кожна мати на її місці, вона стурбувалася, що ми сидимо самі так далеко від фортеці. Але побачивши, що ми переглядаємо буквар, приязно кивнула головою, сказала кілька ласкавих слів Фреду й пішла.

— Мамо, wonderfull! — гукнув я їй услід.

Вона обернулася, зраділа, і сказала ще кілька ласкавих слів, а я зрозумів, що «wonderfull» — це якийсь сильний магічний вираз.

Особливу нашу увагу привернуло до себе зображення чоловіка, який вудив рибу.

— У мене є така сама вудка, — похвалився Фред, допомагаючи собі красномовними рухами. — І є багато гачків. Я тобі принесу. Ти знаєш, що таке рибальський гачок?

— Знаю! — відповів я. — У нас у таборі теж є гачки: ми купуємо їх у гендлярів.

Тут з'явилася чорна жінка, яку я вже колись бачив у селищі. Напевне, її прислала Фредова мати. Було вже пізно. Вона сказала, щоб він зараз же повертався в фортецю. Отак ми й розлучилися.

Наступного дня я знову побачив свого приятеля. Він приніс мені кілька маленьких гачків, а я показав йому Пононку. Великий пес, майже такий на зріст, як я, що дуже мене любив, відразу ж сподобався Фредові. Пононку спершу дратував запах білої людини: він гарчав і їжив шерсть, але я запевнив його, що Фред — добрий друг та що з ним треба поводитися чемно. Пононка, розумний пес, відразу втямив, чого я від нього хочу.

Потім прийшло кілька хлопців з нашого табору. Ними верховодив отой самий заздрісний шибайголова Дерев'яний Ніж. Хлопці не дуже прихильно ставились до Фреда і зараз же почали з нього глузувати. У нас в усіх було довге волосся, яке навіть закривало вуха, а у Фреда воно було коротко обстрижене, і вуха кумедно відстовбурчувались. Мене це вразило ще під час нашої першої зустрічі в селищі, і я подумав, що це, мабуть, така особливість усіх білих хлопців. Зараз Дерев'яний Ніж та його товариші почали сміятися з Фреда, що в нього злий батько, бо це, мабуть, він так смикав його за вуха, що вони витяглись.

— Тобі було дуже боляче? — питався з удаваним співчуттям Дерев'яний Ніж.

Фред, мабуть, зрозумів, у чому річ, бо похитав головою.

— А як вас, білих хлопців, б'ють батьки? — допитувався Дерев'яний Ніж.

— Ось так, — і Фред ударив себе нижче спини.

Всі, крім мене, розреготалися. Хлопці з насолодою глузували з жорстокості білих батьків, а мені здалося, що їм зовсім не слід було так поводитися з Фредом. Щоправда, нас, індійських дітей, батьки ніколи не били, бо вважали за гріх бити власних нащадків.

Через те, що з нами не було Міцного Голоса, а хлопці весь час чіплялися до Фреда, я взяв його за руку, покликав Пононку й провів білого хлопчика до воріт фортеці. Там я з ним попрощався.

Наступного дня була якраз ота неділя, коли відбувалися змагання. Цілий день я разом з усією родиною дивився на перегони і не бачив Фреда. Але післязавтра ми вже знову зустрілися на тому самому місці. Якраз тут і трапився сумний випадок, що брутально скаламутив безтурботні, щасливі для мене дні. Ще трохи, й наша дружба могла закінчитися трагічно.

Як до цього дійшло, я не знаю й досі. Ми були втрьох — Фред, Пононка і я. Ми з Фредом сиділи над Міссурі і жбурляли в воду уламки дерева, а Пононка стрибав у воду і приносив їх назад. Раптом Фред посковзнувся і впав у воду. Тут було дуже глибоко, і Фреда відразу ж понесло від берега. Бистрина підхопила його і помчала далі.

Коли Фред пірнув, я засміявся. Такі випадкові купання для нас, індійських хлопців, завжди були приводом для галасливих забав і жартів. Фред кричав. І раптом я здивовано помітив, що він кричить від жаху й розпачливо її безладно вимахує руками. Він не вмів плавати! Волосся мені наїжилось і я, не розмірковуючи, кинувся в річку. На щастя, я був майже голий, тільки з пов'язкою на стегнах.

Миттю я доплив до того місця, де щойно бачив Фреда, але він уже зник під водою. Лише за хвилину трохи нижче майнула його рука, виринула з води і зараз же зникла. Не тямлячи себе, я рвонувся туди. Фреда вже знову не було. Раптом у темно-зеленій глибині замигтіла світла пляма. Фред був одягнений у білу сорочку. Я знову пірнув і, схопивши його за руку, потяг нагору. Рука була дуже тяжка. Нарешті я виринув на поверхню. Фред був напівпритомний. Я теж.

Несподівано він схопив мене за шию і знов зразу потяг униз. Нас поглинула зелена прірва. Я почав задихатися, щосили вириваючись з його рук, які стискали мою шию, мов лещатами. Я почував, що зараз ми обидва потонемо.

І тут, наче з незмірної далечини, почулося гавкання і щось потрапило мені під руки. Це були Понончині кудли. Схопившись за них, я з величезним зусиллям виринув на поверхню. Хоч Фред ще висів у мене на шиї, я щосили, конвульсійно вчепився в Пононку. На щастя, великий дужий пес легко тягнув подвійний тягар й, хутко перебираючи лапами, почав пливти за течією, а ми разом з ним.