— Єдиний наш ворог — клан ворон-окотоків, — заявили ми. — Крім нього, ми всі племена вважаємо за своїх друзів.

На узгір'ї, поруч з воїном, який розмовляв з нами, з'явилося ще кілька воїнів, озброєних рушницями. Ще більше людей ми побачили з флангів і навіть з тилу. Наш загін був оточений. Але асінібойни не виявили ворожих намірів.

Їхній вождь Б'ється Проти Вітру, дужий чоловік у розквіті сил, підійшов до нас ближче, так щоб чути було його голос, і почав розмову:

— Ми не сходимо в прерії, щоб полювати на ваших бізонів! Навіщо ж ви з'являєтесь в наші гори, щоб забирати у нас звірину?

Тут Крокуюча Душа теж виступив наперед і відповів:

— Ти помиляєшся, вождю! Ми не по м'ясо приходимо в гори.

Він наказав вийти із схованки жінкам та молодим воїнам, які вели наших в'ючних коней, і показав вождеві асінібойнів туго напхані в'юки та численні мішки на спинах коней.

— Глянь на ці мішки! — вигукнув він. — В них великі запаси пемікану, яких нам вистачить на цілу зиму. У нас є досить харчів, і нам не треба полювати, мов злодіям, у чужих володіннях. Не бійтеся за ваших лосів та диких баранів. Ти добре бачиш наші мішки?

— Бачу.

— Ми шукаємо в горах такі місця, які не належать нікому. Хочемо тільки пройти через ваші володіння якомога швидше. Нам зовсім не треба тут полювати.

Побачивши наші запаси, асінібойни повірили словам Крокуючої Душі. Їхній вождь підійшов зовсім близько і, подавши руку нашому вождеві, приязно сказав:

— Чудово, дуже добре! Завітайте до нас, чорноногі!

І запросив нас бути гостями його клану. Ми вийшли із схованки, радіючи, що обійшлося без бою.

Поки жінки асінібойнів з допомогою наших жінок готували обід, старшини обох кланів посідали біля спільного вогнища і запалили люльку миру.

— Лихі часи настають, — обізвався Б'ється Проти Вітру. — Довгі Ножі, здається, знищили в південних преріях усіх бізонів. Це правда?

— Правда, — відповів Крокуюча Душа. — Тварини з півдня вже не приходять до нас, отак, як кілька Великих Сонць тому. Бізони, яких ми вполювали цього літа, випадково трапилися нам далеко на півночі. Там їх завжди було мало, а зараз ще менше.

— Що ж таке сталося, що бізони більш не прибувають з півдня? Адже вони приходили звідти кожного літа.

Крокуюча Душа знизав плечима:

— Не знаю. Люди всяко говорять. Мабуть, великий Маніту спрямував десь-інде їхні дороги.

— Великий Маніту нікуди не спрямував їхніх доріг! — встряв до розмови Гучний Грім.

— А хто ж то їх спрямував? — запитав вождь асінібойнів.

— Це справа Довгих Ножів. Білі люди протягли крізь південні прерії дві страхітні залізні смуги — дехто каже, що їх навіть три…

— То це залізні смуги порозганяли ваших бізонів? — вигукнув Б'ється Проти Вітру напівнедовірливо, напівглумливо.

— Ні, вождю.

— Може, ти скажеш, що ті страхітні залізні смуги проковтнули тварин?

— Ні, не проковтнули, а проте від цих залізних смуг прийшла на бізонів згуба.

— Я не розумію, що ти кажеш.

— По цих залізних смугах білі люди пускають довгі будинки, які звуть поїздами…

— Прерії неосяжні. Бізони могли втекти далі від цих страхітних, як ти кажеш, залізних смуг.

— Звичайно, могли, але це б їх не врятувало. З країни білих людей поїздами прибули в прерії тисячі жорстоких мисливців і дуже швидко винищили всіх бізонів…

— Навіщо ж було так безглуздо їх нищити?

— Цього я не знаю.

— Невже їм потрібно стільки м'яса?

— Ні. Вони покинули туші на землі, і скрізь валялося стільки м'яса, що смерділо в усіх преріях.

— Тоді я ще більше не розумію, навіщо ж білим людям було вбивати стільки тисяч корисних тварин?

— Я теж не розумію, — смутно признався Гучний Грім.

Чаклун Кінаси випростався й голосно втягнув у себе повітря, наче від придушеного гніву.

— А я розумію. Ти, Б'ється Проти Вітру, навіть сам дав слушне пояснення.

— Я?

— Ти. Ти ж сам сказав: корисних тварин!

— Ну, сказав.

— Бізони й справді корисні, але тільки для нас, індійців, бо годувалися ними всі племена в прерії. Поки було що їсти, воїни могли боротися з білими людьми. Через те білі й знищили наших бізонів. Коли бізонів не стало, індійці змушені були підкоритися білим.

— О-о, це правда, гаук, гаук!

Це розуміли всі, навіть ми, хлоп'ята. Голод був найгіршим нашим ворогом.

Б'ється Проти Вітру сумно замислився. За хвилину він докірливо сказав до наших воїнів:

— Ви, племена в преріях, здавна вславилися своєю мужністю. Ми біля вогнищ завжди оповідаємо одне одному про недавню поразку, якої сіукси, керовані вождем Сидячим Биком, завдали генералу Кастеру та його солдатам. Невже після цієї перемоги зм'якшилися серця воїнів у преріях? Чому ж ви не спрямували зброї проти цих бізонячих убивць і не знищили їх, а, навпаки, дозволили знищити ваших бізонів?

— Це діялось на півдні, а не у нас на півночі! — пояснив Гучний Грім.

— Але ж діялося в преріях, де й ви живете, й окрім вас ще стільки індійців! — заперечив Б'ється Проти Вітру.

Наші старші воїни терпеливо й поблажливо слухали ці зауваження, намагаючись не ображатись. Крокуюча Душа дотепно спрямував розмову в інший бік:

— А хіба ж у вас, у горах, краще з харчами?

— В горах не так погано. Тут у нас багато лосів, оленів-вапіті, є також ведмеді, дикі кози, гірські барани. О, так, нам тут вистачить дичини на довгі роки.

Б'ється Проти Вітру показав рукою на засніжені вершини гір, які видко було неподалік:

— У цих горах ми народилися. Тут живуще, бадьоре повітря. Ми зовсім не хочемо перекочовувати в низину. Під захистом цих гір, ми живемо, як розумні звірі, які нікого не бояться в своїх несходимих хащах.

— Наші потоки й річки прозорі, як небо! — хвалився інший асінібойн. — У них повно форелі.

— Так, — згодився наш вождь без тіні заздрості. — Ви дуже щасливі. Білі люди тримаються здалека від ваших гір…

Почувши ці слова, асінібойни перезирнулися й обличчя їм раптом похмурніли. Б'ється Проти Вітру поволі промовив:

— На жаль, наше щастя теж затьмарене.

— Чому?

— За три дні дороги звідси, он у тому напрямі, — Б'ється Проти Вітру показав рукою на південний захід, — отаборилась велика зграя Довгих Ножів. Ще два Великі Сонця тому їх було там кілька, а тепер уже кілька сотень.

— І що ж вони там роблять?

Вони захопили багато родючих долин і копають там землю; знаходять у ній золото. Це злі, підступні люди. Вони знищили всю дичину навколо, а кожного індійця, який трапиться поблизу, вбивають без жалю. Не питають — ворог він чи друг.

— І ви отак спокійно ставитесь до цієї кривди?

— Ми, сіукси-сйокетук ще не мали з ними справ. Але хто може ручитися, що завтра ці страшні люди не прийдуть сюди, щоб усіх нас перестріляти?

— А хіба ж ви не можете їх випередити й знищити це вороже кубло? — гостро запитав Крокуюча Душа.

— Вже не можемо. Їх надто багато.

— Ах, виходить, не тільки у воїнів у преріях зм'якшилися серця? Гори теж не захищають від цього? — ущипливо питався наш вождь.

— Шкода про це й говорити.

Всі присутні замовкли, охоплені сумними думками… Як швидко скорочувався наш світ — прекрасний світ індійських володінь.

Лише коли жінки принесли страви, настрій трохи покращав. Асінібойни намагалися бути чемними й розважати своїх гостей.

— Го-го, — обізвався один з них, — ми, індійці з гір, не раз наганяли страху племенам у преріях, але ми зовсім не такі мудрі і завбачливі, як вони. Коли ми ступали на стежку війни, наша хода нагадувала кроки легковажної людини. Ось так! — І він став наслідувати незграбні рухи ведмедя та хистку ходу качки.

— А ви, чорноногі, — казав він далі, — посуваєтесь швидко, як вовки, і спритно, як лисиці. Ви помічаєте все навколо, а самих вас не видко.

Він показав, як спритно ходять чорноногі, зовсім інакше, ніж вони, асінібойни. Знявся загальний сміх, і веселий настрій вже не залишав нас.