Ми перебули тут ніч, а наступного дня вождь асінібойнів докладно пояснив нам, вздовж яких рік та якими перевалами нам треба йти, щоб дійти до бажаних земель. Посуватись треба було на захід, трохи збочивши на північ.

Уже наступного дня після того, як ми залишили табір асінібойнів, наша група увійшла у високі гори, голі схили й вершини яких стрімко здіймалися в небо. Я був у таких горах уперше, і мене дивувало все. Сніг тут лежав не тільки на вершинах, але й на деяких перевалах, і наші коні не раз угрузали по черево. Було дуже холодно. Лише коли ми перейшли гірські ланцюги й дісталися до плоскогір'я, повітря стало зовсім інакше. Нас знову оточило тепле і сухе літо. Скрізь росла висока трава, отож коням було що їсти. Це нас дуже тішило.

Одного вечора, перебрівши через ріку, ми зустріли групу індійців, яких досі ніколи не бачили. Чоловіки чорноногих були високого зросту, а ті ледве сягали їм до плечей, мали великі голови й дуже короткі ноги. Вони не носили на голові пір'я, а свої намети-тіпі будували з сухої трави. Шкіра у них була світліша, ніж у нас.

Зустрівши нас, незнайомці не виявили ворожості, всупереч звичаям інших індійців, а навпаки — дивилися дуже приязно. Їхні діти не тікали від нас, а сміливо підбігали і щось весело щебетали. Наш вождь не зміг порозумітися з цим племенем навіть на мигах. Вони покликали якогось кульгавого чоловіка, і той почав з нами говорити. Цей каліка походив з племені кутене, а решта індійців належала до нечисленного племені шусвапів.

Кутене частенько воювали з чорноногими, отож каліка відразу впізнав нас з оздоби на мокасинах, які кожне плем'я прикрашало по-своєму. Помітив він також і наші зачіски. Ми зачісували волосся назад, а на скронях заплітали дві коси. Цим ми відрізнялися від асінібойнів та сіуксів, які робили посеред голови проділ, точнісінько як наші жінки.

— З вашого волосся та мокасинів, — заявив кутене, — бачу, що ви не асінібойни. Якби ви належали до цього племені, ваше перебування в таборі шусвапів було б неможливе. Шусвапи ворогують з асінібойнами.

— А що ти сам робиш серед них?

— Живу тут. Одна з їхніх жінок — моя дружина… Навіщо ви прибули до нашої країни?

Коли Крокуюча Душа пояснив йому, що ми хочемо полювати в горах восени та взимку, кутене, поговоривши з вождем шусвапів, мовив:

— Вождь шусвапів заявляє вам, що він — спільник кутене. Обидва племені спільно володіють землею, яка тягнеться звідси на південь, на таку відстань, яку людина може пробігти за п'ятнадцять днів. Просимо, щоб ви не полювали в наших володіннях. Скажіть мені, яких звірів ви шукаєте, і ми покажемо вам інші місця, де ви знайдете їх досхочу.

Ми не хотіли з ними заводитись, отож охоче послухалися їхніх порад. Шусвапи показали нам дорогу до північних територій, де ми мали знайти силу-силенну всякої дичини. Через те, що у нас не було належного взуття, вони порадили нам придбати круглі лижви, щоб ходити по снігу: на півночі, казали вони, зараз лежить сніг, незабаром ним укриються й долини, а без таких лижв ми не рушимо й з місця.

Взамін за кілька коней, ми одержали від шусвапів усі лижви, які вони мали в таборі.

Відпочивши один день, ми рушили в північному напрямі до невідомих нам долин, які так вихваляли шусвапи. На третій день скінчилося тепле плоскогір'я, і довелося знову пробиратися перевалами через ланцюги високих гір, а тут не тільки було холодно, а ще й багато снігу. Як добре, що ми придбали у шусвапів такі необхідні тут лижви! На привалах матері посміхом майстрували лижви й для нас, дітей.

Важкий перехід через гори тривав сім днів. З коней довелося скинути частину в'юків і перекласти їх на спини собак. Це були дужі пси, перемажмо з вовчою кров'ю в жилах, і вони вільно могли нести такий тягар. Але навіть вони через три-чотири дні стали кульгати. Твердий сніг і мерзле груддя калічили їм лапи. Жінки пошили із шкіри щось схоже на мокасини; собаки в них виглядали, наче боксери н рукавицях. Це трохи полегшувало їм дорогу, але у деяких все одно пухли ноги.

Всі собаки, й мій Пононка теж, ішли з в'юками, окрім одного, найменшого. Це було нікчемне, мале собача, і якщо й мало трохи вовчої крові, то, напевне, це була кров койота, степового вовчка. Життя цього песика аж ніяк не було встелене квітами. Чи тому, що він був малий, чи, може, з якихось інших причин — собаки не любили його, гризли і ганяли на кожному кроці. Ми, хлопці, часто захищали його, кидаючи в нападників камінням або гілками, але це мало допомагало. Бідолаха не мав навіть господаря, а через те не мав і ймення.

Один тільки друг був у нього — мій Пононка. Цей дужий, статечний пес, мабуть, почував до малюка якусь особливу прихильність, бо дозволяв термосити себе й шарпати, і коли вони були разом, Пононка завжди захищав його від нападників. Під час отого пам'ятного переходу в горах малюк через свою слабість не ніс ніякого вантажу і біг собі, як заманеться. Пононка, навпаки, тягнув здоровенний клумак, майже понад його силу. Та незважаючи на це, він простував спокійно й поважно, не роздивляючись кругом, як це робили інші, легковажні пси. Мені не раз спадало на думку, що якби Пононка був людиною, він напевне б став великим вождем. Пес мужньо виконував свій обов'язок, тільки спотикався дедалі частіше. Змерзлі лапи його почали кривавитись, на снігу лишалися червоні плями.

— Мамо, — почав благати я, — Пононка мучиться. Може б, зняти з нього в'юк?

— Не можна, Бізончику! Всі собаки повинні нести в'юки. Завтра-післязавтра ми вже будемо на місці…

Але стежка ставала дедалі тяжчою. Навколо здіймалися гори, могутні й дикі. Вони були горді й повні величі, але людина не помічає величі, коли страждає.

Тим часом малий песик біг собі на волі і плутався у нас, хлопців, під ногами. Раптом він зупинився так несподівано, що я мало не перечепився через нього. Він понюхав червоні сліди на снігу, жалібно загавкав і щодуху помчав навпростець до Пононки. Те, що трапилося далі, зворушило мене майже до сліз.

Малюк зрозумів, що його дужий друг тягне з останньої сили, і підскочив до нього, щоб допомогти Пононці нести тягар. Він притулився маленьким тільцем до боку Пононки і так ішов, підпираючи його. Одна з наших жінок підійшла і штурханом відігнала песика. Він почекав, поки вона піде, і знову притулився до Пононки. Жінка повернулася з палицею в руці, але песик затявся і нізащо не хотів тікати. Він дивився вгору зляканими, круглими оченятами і, притулившись до свого друга, чекав, коли його вдарять.

— Не бий його! — вигукнув я. — Він допомагає Пононці.

Жінка придивилась і, здивована, погладила обох собак:

— І справді допомагає…

Тоді я заявив усім, що в мене дві собаки. Маленьку собачку я назвав Серце. Так мені порадив Сильний Голос.

Після семиденного важкого переходу через засніжені гори ми опинилися нарешті в привітніших місцях. Тут було менше снігу і не так холодно. Гірські хребти і кручі стали менш похмурими, долини більшими. Густа рослинність — головним чином ялина — покривала схили; навіть там, де був голий камінь, вгору дерлася карликова сосна. Але найголовніше — ми зустріли тут безліч всякого звіра. Шусвапи не обдурили нас.

Високо на схилах, на скелястих кручах мешкали гірські кози, але за ними було дуже важко полювати. Трохи нижче — там, де вже розстилалися зелені поляни, — паслися стада диких баранів з великими рогами. Деякі долини, особливо лісисті куточки їх, рясніли оленями, лосями і вапіті, а по інших долинах серед скель бродили величезні сірі ведмеді-грізлі. Там же водилися рисі і пуми. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що ці місця були раєм для мисливців.

У цьому безлюдному краю ми розташувалися грунтовно і вирішили перезимувати, хоча до справжньої зими залишалося ще багато часу. До наших послуг було скільки завгодно свіжого м'яса, а в озерах і струмках удосталь водилася риба. Не раз вдавалося нам убити і ведмедя. Наші жінки почали накопичувати нові запаси шкірок. Зазвичай ми жили декілька днів в якій-небудь багатій звіром долині; мисливці розходилися на всі боки, часто забрідаючи дуже далеко, а жінки залишалися в таборі, де у них завжди була робота: вони сушили і виробляли шкірки. Розполохавши дичину в одному місці, ми згортали вігвами і переходили в іншу долину.