Тут знову почувся звук — наче приглушений плач дитини. Мисливець кілька разів обійшов навколо трупа. Плач зникав у гомоні бурі, долинав до нього то з того, то з іншого боку, може, навіть згори.

Кінець кінцем Орлине Перо, збитий з пантелику, прихилився до стовбура. Плач залунав над ним. Він глянув угору і побачив щось темне між віттям. Мисливець поліз угору, обмацав: це був кошик, у якому індіанки носять дітей. Кошик висів високо, щоб його не могли дістати з землі дикі звірі, а всередині лежало загорнене в шкури живе, може, кількамісячне немовля.

У Орлиного Пера серце закалатало молотом від радості й тривоги — тривоги за життя дитини. Він розпалив велике вогнище, хоч у хуртовину це було нелегко. Закутав дитину в ковдру і цілісіньку ніч грів її власним тілом. Дитя треба було погодувати, але мисливець боявся дати йому пемікану, щоб, бува, не пошкодити немовляті.

На світанку він схопився із снігу й побіг на галявину. Хуртовина вщухла. Від його мисливського вміння та від щасливої нагоди тепер залежало життя дитини. Наступна година мала вирішити все. Орлине Перо поставив сильця і незабаром спіймав живого зайця, а ще одного застрелив. Він щодуху побіг до куреня, і видушив просто в рот дитині кілька крапель заячої крові.

Потім він змайстрував з гілок санки, поклав на них труп жінки, кошик з дитиною почепив собі на спину і бігцем рушив назад, до табору. Спершу він ще пошукав у гайку, але другої жінки так і не знайшов. Десь опівдні він ще раз напоїв дитину заячою кров'ю, бо спійманого в сильце зайця ніс живим у торбині. Тільки ввечері після довгого важкого переходу мисливець дістався нарешті мети, прийшов у свій табір з живим і здоровим немовлям.

Віддаючи хлоп'ятко своїй жінці, він радісно сказав:

— Ось наше дитя. Тепер з нашого намету зникне смуток. Будемо жити щасливо.

Ще тієї ночі найстарші воїни зібралися в наметі Орлиного Пера й біля веселого вогнища уважно слухали розповідь про його пригоду. Вони схвалили намір усиновити дитя. Всі любили й шанували Орлине Перо і тепер поділяли з ним радість.

— Це добра новина! — мовив вождь Крокуюча Душа. — Але ти помітив щось на трупі жінки, яка без сумніву була матір'ю хлоп'ятка?

— Я не придивлявся до неї, — відповів Орлине Перо.

— Ось придивись. З її мокасинів та намиста видко, що вона належала до племені ворон, а саме до клану окотоків, наших найлютіших ворогів.

— Гаук! — здивовано вигукнули присутні.

Орлине Перо був дуже вражений, але від свого наміру не відмовився:

— Що б не було, я дитя не покину!

— Ніхто цього від тебе й не вимагає! — сказав вождь. — Навпаки, ми всі радіємо! Мушу тільки сказати, що це вперше наше плем'я зустрілося з воронами-окотоками на полі дружби, а не на полі бою.

— Як дивно, як дивно! — залунали голоси в наметі.

— Справді дивовижна й знаменна подія! — обізвався чаклун Кінаси. — Ідуть нові часи в наші прерії й гори.

Раптом до нас долинуло з узгір'я протягле вовче виття. В наметі залягла тиша.

— Вовк! — вигукнув Орлине Перо. — Це він, той самий вовк! Той, який показав мені дорогу до дитини!

— Що там, не вірю я в такі чудеса! — буркнув Гучний Грім, який усе вимірював розумом.

Орлине Перо підняв руки над вогнищем і врочисто промовив:

— Ніколи тепер не вбиватиму вовків! Вовки — це мої брати!

Потім він схилився над дитиною і назвав її Братом Вовка.

Брат Вовка зріс і став мужньою людиною. Все життя своє він віддав благородній праці — встановленню миру між індійськими племенами. Але перше ніж іти на цю широку дорогу, ще немовлям, він зробив прекрасну справу: зміцнив подружнє життя і приніс тепло й світло в намет Орлиного Пера.

Чому мене, Маленького Бізона, ця пригода Орлиного Пера особливо схвилювала і зворушила? Коли Брат Вовка виріс, він став моїм найщирішим другом, і ця дружба тривала міцно й непорушно довгі роки.

Яка дивна доля: ворони-окотоки вбили друга мого дитинства — Кошлате Орлятко, але потім з їхнього роду прийшов до мене Брат Вовка.

Зима ішла швидко. Не йшла — бігла від нас. З заходу чимраз частіше мчали вітри; під їх теплим подихом танули, щулились сніги. Гірські схили перші скидали з себе білі укривала. Ми також скидали нашу теплу зимову одіж. Там, де під сонцем з'являлася сіра земля, відразу ж тяглася на поверхню свіжа трава. Ми завжди вітали з радістю її весняний усміх, але цієї зими радість була особлива.

Ми завчасу згорнули наш табір і рушили на північний захід. Без особливих зусиль переправлялись через великі ріки — одну з них називали рікою Колумбія, іншу — рікою Фразера. Отак ми хутко заглиблювалися в країну, яку білі називали Британською Колумбією. Схід сонця заставав нас вже в дорозі, і лише смерком ми ставили намети на ніч.

— Чому ми так поспішаємо? — запитували ми в батьків, але вони, заклопотані своїми справами, не мали часу відповісти.

В цей період про нас, молодь, частіше клопоталися старі воїни, наші звичайні вихователі, як це й належало за давнім звичаєм.

— Хочете знати, чому ми так поспішаємо? — питали вони. — Гляньте на ці трави! Бачите їх?

— Бачимо.

— Вони хутко ростуть, правда?

— Дуже хутко.

— А знаєте, навіщо ми ідемо в цей далекий похід?

Це було дуже кумедне запитання, але ми чемно відповідали на нього:

— Щоб наловити диких мустангів.

— Правильно. Отож напровесні саме час їх ловити. Коні зараз найслабші й не такі сторожкі. А знаєте, чому?

Ми не знали.

— Добре наголодувавшись узимку, дикі мустанги допадаються до свіжої трави і від того всі хворіють на шлунок. У них так болять животи, що вони навіть втрачають швидкість. З цього й користуємося ми, індійці.

— А це правда, що дикі мустанги кружляють? — запитав Міцний Голос.

— Кружляють? Це ж як розуміти?

— Коли їх сполохує людина, вони тікають, але потім обходять кружка і знову повертаються на те ж саме місце.

— Так, Міцний Голосе, це правда. Мустанги, мабуть, хочуть знати, хто це їх сполохав. Так, це правда. Вони страшенно цікаві, і ця цікавість частенько призводить їх до згуби.

– Чому до згуби?

— Бо індієць через те може їх легше спіймати. Якби вони тікали навпростець — в одному напрямі, то мчали б, мов кулі, пущені з рушниці. Мисливець нізащо б їх не наздогнав…

Тут зважився запитати і я:

— А вовки? Оті паскудні вовки? Вони теж кружляють?

Коли ми мандрували на півночі, нас майже завжди супроводили вовки, що не покидали нас ні вдень, ні вночі. Мов упертий ворог, вони весь час стежили віддалік за нами. Воїни не раз влаштовували на них засідки і не одного хижака вбили, але це не дуже допомагало. Зараз же до нас знову долинало знайоме виття і обабіч сунули зловісні сірі постаті.

Моє запитання завдало клопоту вихователям і навіть викликало суперечку. Дехто стверджував, що вовки кружляють так само, як мустанги, але більшість була іншої думки: мовляв, не цікавість принаджує вовків до нас, а жадоба здобичі. Вовки вважали нас за дичину і шукали нагоди, щоб напасти.

Ми, діти, боялися вовків, наче злого духа.

— Нічого вони тобі не зроблять, — заспокоював мене батько. — Біля табору вони рідко нападають на людей, та й то лише взимку, коли дуже голодні.

— Чому ж тоді вовки біжать за нами? — питався я.

— Бо дуже люблять собаче м'ясо.

Я з тривогою подумав про свого любого Пононку. Правда, цей могутній пес загриз навіть росомаху в тяжкому бою, але чи зможе він подужати кількох вовків?

Пробираючись до пасовищ диких мустангів, ми зустрічали дедалі більше лісових хижаків. Нахабні й настирливі, вони підходили вночі до табору так близько, що до них можна було докинути каменем, і частенько їхнє виття. лунало біля нашого намету. Ми не раз чули в темряві відгомін кривавих сутичок між вовками й собаками. Тріщали гілки, лунало пронизливе гарчання, потім жалібне скиглення й стогони. Мисливці вибігали з наметів, стріляли в повітря. Вранці на землі були сліди крові і бракувало одного чи двох псів.