Ту зиму ми назвали в календарі свого клану Зимою Орлиного Пера, бо найважливішою подією за всю зиму була незвичайна пригода цього воїна. Варто змалювати цей випадок хоча б тому, що він висвітлює родинні взаємини чорноногих і дозволяє зрозуміти, як ставились вони одне до одного.

Орлине Перо, той самий хоробрий воїн, якого комендант Уістлер незаконно заарештував разом з трьома товаришами у Форт-Бентоні, був одним з найкращих наших мисливців. Так само, як багато інших ловців, Орлине Перо любив полювати наодинці. Отож він і цієї зими часто вирушав у хащі Скелястих гір і завжди повертався, навантажений шкурками.

За тих часів серед індійців у преріях ще існувало багатоженство. Але Орлине Перо мав тільки одну дружину. Він був дужий, хоробрий чоловік, у розквіті сил; завжди здобував стільки дичини, що в наметі його всього було вдосталь, а проте не хотів мати більше, ніж одну дружину. У нього була гарна, хазяйновита жінка, яку він кохав від щирого серця. Вона була лагідна й спокійна, добре готувала їжу, уміло вичинювала шкурки, які чоловік приносив з полювання — одне слово, сумлінно виконувала всі обов'язки індіанки. І тільки в одному обманула сподіванки свого чоловіка: не мала дітей.

Індійці, так само як і всі первісні народи, дуже любили дітей — я б навіть сказав, що вони любили їх більше, ніж деякі цивілізовані люди — і народження дитини вважали за велике щастя. Коли якась жінка не мала дітей — чоловік завжди міг з нею розлучитися — або — що найчастіше траплялось — узяти собі другу й третю жінку, як це у нас водилося. Орлине Перо тяжко сумував через те, що в нього не було дітей, і не раз думав про це.

— Чого ти все розмірковуєш? — квапили його друзі. — На що чекаєш? Бери другу жінку! Кожна дівчина охоче піде за тебе…

— Ні! — відповідав Орлине Перо. — Не можу я цього зробити і не хочу. Я надто люблю свою добру дружину.

— Ти просто бовдур! — знизували друзі плечима.

Орлине Перо був іншої думки, ніж більшість чоловіків нашого племені: він хотів мати тільки одну дружину.

Весь табір знав горе цього подружжя, і матері частенько виряджали нас, дітлахів, до намету Орлиного Пера, щоб ми там побавились. Всі знали, що він з жінкою любить навіть чужих дітей. І справді, обоє виявляли до нас ніжність, яку деякі малюки не завжди бачили у рідному наметі.

Вже минули тріскучі морози, зима хилилась до кінця. Орлине Перо рушив на полювання в дикі долини, на північ від табору. Якось увечері він будував собі з гілля курінь на ніч. Раптом поблизу, в хащі, залунало протяжне виття. Мисливець схопився за зброю: серед ялин, засипаних снігом, майнула сіра постать і зупинилася. Це був великий лісовий вовк. Зухвалий звір, як це часто роблять вови, пильно стежив за кожним рухом Орлиного Пера і за хвилину побіг собі, не дуже кваплячись.

Досвідчений мисливець не вистрелив у нього. У мороці можна було схибити, а йому шкода було полохати звірину.

«Завтра побачимо!» — подумав Орлине Перо.

Наступного дня, ледве розвиднілось, Орлине Перо, озброєний рушницею, кинувся на лижвах навздогін за звіром. В снігу чітко відбивалися сліди, які свідчили, що це був надзвичайно великий вовк. Сліди добре відрізнялися від інших, менших, слідів. Спершу вони тяглися вздовж вузької долини, потім звернули вбік, у невисокі гори, вкриті густим лісом.

Гонитва тривала вже кілька годин. Мисливець біг за вовком від схилу до схилу, з долини в долину. Орлине Перо був міцний і вправний бігун, а до того ж ще й дуже впертий. Він не дав вовкові збити себе із стежки. Десь опівдні він вичитав із слідів, що вовк став грузнути в снігу, отож, мабуть, втомився. І справді, в далині він побачив звіра, який біг на голому схилі, оглядаючись на свого переслідувача.

«Вітаю тебе, сірий брате! — зрадів мисливець. — Лижви людини куди дужчі, ніж твої вовчі лапи»…

День був погожий, хоч і морозний. Опівдні погода стала псуватися. В небі почали зростати небезпечні хмари. Тут Орлине Перо з подивом побачив сліди двох людей, які ішли в тому ж самому східному напрямі. Сліди були ще вчорашні. Найбільше мисливця вразило те, що ці люди, напевне, були хворі або смертельно втомлені. Вони насилу тягли ноги і, ледве пройшовши кількасот метрів, падали на землю. Мисливець легко визначив, що то були дві жінки індіанки.

Вовк, мабуть, теж побачив їхні сліди і вже не залишав їх. Може, вовчим інстинктом відчув слабість жінок і думав на них напасти?

Орлине Перо охопило раптове почуття ворожнечі.

— А, так! — посміхнувся він з люттю. — Любиш, вовче, людське м'ясо? Прагнеш легкої здобичі?

Мисливець з кожного пагорка напружено оглядав навколишні долини, сподіваючись побачити десь жінок. Але вони були ще далеко від нього. Він побачив лише вовка.

Мисливець прискорив кроки, не спускаючи з очей звіра та людські сліди. За годину до заходу сонця раптові пориви вітру й снігова поземка сповістили, що наближається хуртовина. Вітер дужчав з кожною хвилиною.

Нарешті мисливець і звір добралися до скелястого узгір'я, вкритого ріденьким лісом. Вовк біг з великим зусиллям, видко було, що час від часу він заточується.

А тим часом кожної хвилини треба було сподіватися страшної завірюхи. Орлине Перо мчав з нею наввипередки. Він знав, що коли почне падати сніг, він зразу ж загубить сліди і вовка, й жінок.

Вовк біг за кілька сотень метрів попереду. Він прямував до невеличкого ялиового гайка, що ріс віддалік. Це був єдиний сховок в усій околиці, схожий на темний острівець в білому морі. До цього гайка вели й сліди жінок.

Заходило сонце, оточене двома зловісними колами. Орлине Перо хотів наздогнати вовка, перш ніж він сховається в гаї, але не встиг. Звір ускочив поперед нього в зарості і зник з очей.

Гайок був неширокий, може, сто кроків у діаметрі. Мисливець оббіг його навколо. Вовк не вийшов з хащі, слідів на галявині не було видко. Але мисливець не знайшов також і слідів двох індіанок. Вони зайшли в гайок і не вийшли. Мабуть, були десь тут, неподалік, так само, як і вовк.

Щільні, чорні хмари повисли над гайком, схожі на привидів. Від них віяло жахом. Сипонув лапатий сніг, хутко смеркало.

— Го-го! — загукав мисливець щосили. — Жін-ки-и!

Він намагався перекричати бурю. Вихор розгулявся вже як слід, шарпаючи гілля ялин на всі боки.

Ніхто не відповідав. Орлине Перо звів курок рушниці і зайшов у хащу. Він переходив з місця на місце і весь час гукав, але жінки, мабуть, його не чули.

«А може, бояться відповісти!» — спало йому на думку, та він зараз же відкинув цей здогад.

Буря шаленіла. Все навколо тріщало, трусилося, гуло, вило. Навіть у гайку тяжко було встояти на ногах. Орлине Перо знайшов балочку, де можна було поставити курінь, нарубав гілля і сухих дров. Раптом він побачив вовка, який стежив за ним з-під куща. Мисливець обережно взяв рушницю, націлився межи очі, які блищали в півмороці, і натиснув курок. Цокнув пістон — більш нічого. Пострілу не було.

Орлине Перо закляклими пальцями відкрив ріг і підсипав сухого пороху. Вовк не рушив з місця, хоч стояв ледве за двадцять кроків. В темряві очі його горіли, мов свічки.

Звір стояв, мов зачарований, аж поки Орлине Перо не скінчив заряджати рушницю. Тоді — наче він знав, що той зараз вистрелить, — стрибнув у хащу і зник.

— Ге-ге, — буркнув Орлине Перо сам собі, — не судилося мені здобути його шкуру.

Потерши долонею чоло, він з подивом пересвідчився, що, незважаючи на холод, воно було мокре від поту.

Він знову почав будувати курінь. І раптом між двома поривами вітру почув якийсь дивний звук. Мисливець почав прислухатися, і коли звук долинув удруге, схопився на ноги. То був плач дитини.

Загорнувши в ковдру рушницю, він рушив у тому напрямі, звідки долинав плач.

Ніч була темна, хоч в око стрель, сніг шмагав по обличчю. Мисливець майже нічого не бачив перед собою, ішов навпомацки і раптом за щось зачепився й мало не впав. Йому здалося, що це пень, і він, нахилившись, обмацав його в снігу. Але то був не пень. Долі лежала мертва індіанка.