— У нас ніхто не виходить без зброї. Дивіться, ми з собою навіть захопили рушницю.

— Хто ж з вас уміє з неї стріляти?

— Усі, — брехали ми, але зараз же отямились. — Майже всі. Ми ж мисливці! Ягоди збирають у нас тільки жінки й. дівчатка.

— Я теж збирав! — вихопилося в мене, але старші товариші сердито глянули на мене.

— Звичайно, малюки збирають і в нас! — виніс один з хлопців остаточний присуд.

Треба було якось повернути собі пошану. Я мав про запас хвилюючу історію, яка мусила зацікавити ворон. Я спитався:

— Хто з вас убив бізона?

Виявилося, що ніхто.

— А мій брат Міцний Голос торік убив бізона з лука.

— Невже? — здивувались ворони.

— Е, не дуже великий був той бізон! — скромно махнув рукою брат, але видко було, що в нього аж груди надимаються від гордощів.

— Цей бізон був величезний, як ведмідь-грізлі! — запевняв я.

— Е, це вже прибільшення. Він був не більший, ніж чорний ведмідь! — скромно пояснював брат. — Я загнав у нього лише шість стріл. Він, — показав Міцний Голос на мене рукою, — впакував сьому стрілу, і тоді бізон перестав жити. Страшенно був живучий.

— Гаук, гаук! — не переставали дивуватися ворони.

Вони приязно дивилися на нас. Чорний Мокасин бідкався:

— Шкода, що немає люльки. Ми випалили б її на вічну дружбу.

— Можемо стати друзями і без люльки! — заперечив Міцний Голос.

Один з ворон похвалився:

— А в нашому таборі є зараз четверо американців!

— Ми знаємо про це! — надув губи Міцний Голос. — Це Ракстон і троє його товаришів.

На обличчях ворон відбився неприхований подив:

— Від вас ніщо не може сховатися!

— Ніщо, — скромно відповів брат. — Ракстон дуже злий чоловік. Але ви, ворони, його любите.

— Не всі любимо! — заперечив один з ворон. — Мій батько сердиться на нього.

— Мій теж! — признався інший.

Ми заговорили про наш торішній напад на табір Ракстона й ворон, коли ми забрали у них сорок коней. Хлопці були тоді в наметах, які потрапили під обстріл. Зараз вони з недовір'ям слухали наші розповіді про те, що ми брали активну участь у нападі.

— А пригадуєте ви свою загорожу, де були коні? — наполягали ми.

— Так, пригадуємо.

— Ваші коні стояли недалеко від річки, а ми ховалися на протилежному березі.

— Так близько? І не боялись?

— Не було часу боятися! — солідно відповів Міцний Голос. — В гулі битви, під градом куль гартувалися наші серця.

Після цих пишних слів на хвилину залягло мовчання. Я заговорив перший.

— А ви, ворони, боялися тоді? Скажіть правду.

— Трохи.

Це щире признання дуже нас зворушило. Ми сказали собі, що з цього часу не буде кращих друзів, ніж чорноногі й хлоп'ята окотоки. З цим почуттям ми полягали спати вкупі, зогріваючи одне одного своїм теплом. Вранці наступного дня ми попрощалися. Кожна група пішла до свого табору.

В міру того як ми підходили до рідних наметів, почали зростати наші сумніви. Обізвалося нечисте сумління. Вже багато тижнів наші батьки ні про що інше не говорили біля вогнищ, як про небезпеку нападу ворон-окотоків. Чи треба нам зараз признатися, що ми зустріли їхніх хлопців та що нам було з ними так добре? Ні й ще раз ні! Хлоп'ячий гонор наказував нам зберегти таємницю, за всяку ціну боронити дружбу з хлопцями окотоками.

Коли ми підійшли, може, на тисячу кроків до нашого табору, Міцний Голос, найстарший у нашій п'ятірці, раптом гукнув владним голосом:

— Стійте!

Він наказав нам стати кружка, плече в плече, лице в лице, щоб ми могли зблизька дивитися одне одному в очі. Обличчя у нього було дуже серйозне, брови насуплені.

— Візьміться за руки! — ще наказав він. Ми так і зробили. Я тремтів від хвилювання.

— У нас є велика таємниця, — провадив брат замогильним голосом. — Ми подружили з нашими найбільшими ворогами. Ніхто, крім нас, не повинен знати, що ми були з хлопцями окотоками. Вам ясно?

— Ясно! Ясно! — підтвердили ми хутко й серйозно, як належало, а я для більшого враження ще хотів додати «темно», але вчасно прикусив собі язика.

— Так міцно, як оце ми тримаємось за руки, заприсягнімося одне одному, що не пустимо й пари з вуст, що будемо мовчати, навіть коли б нам довелося вмерти.

— Присягаємося! — вигукнули ми від щирого серця.

— Нехай зараз кожен окремо поклянеться тим, що він найбільше любить в житті. Починай ось ти, — показав він на першого з краю хлопця.

— Я, — заїкаючись від хвилювання, забелькотів той, — я… клянуся… великим Маніту!

— Дуже добре, — похвалив його Міцний Голос. — Тепер ти! — показав він на другого.

— Я присягаюсь… тим, що хочу стати великим воїном!

— Дуже добре! Ти! — Міцний Голос прошив мене суворим поглядом.

— Клянуся! — пробелькотів я. — Отак, як люблю Пононку.

Міцний Голос трохи скривився:

— Присягаєшся псом? Ну, хай буде й так! Далі! Ти!

— А я клянуся — отак як люблю маму.

Міцний Голос скривився ще дужче, хотів сказати щось зневажливе та тільки махнув рукою.

— Отож ви заприсяглись! — підсумував він. — Тепер знаєте, що вам робити. Мовчання або — смерть!

— Мовчання або смерть, — підтвердили ми.

— Гаук!

У таборі панували тиша й лад. Ніхто не звернув особливої уваги на наше повернення. Ми частенько влаштовували такі подорожі. Мати, як завжди, зустріла мене запитанням:

— Ну, як там було? Добре?

— Добре, мамо.

— Бачили щось цікаве?

— Так!.. Ой, ні, ні, не бачили нічого!

Мати уважніше глянула на мене, а я відвернувся. Не кажучи ні слова, вона дала мені їсти. З цих самостійних мандрівок я завжди повертався зголоднілий як вовк. З'ївши величезний кусень смаженої оленини, я пірнув у блаженну млость. Рідний намет був такий затишний, близькість мами впливала так заспокійливо…

— Мамо! — спитав я. — Хіба погано, коли маєш багато друзів?

— Навпаки, Бізончику! Чим більше друзів, тим краще для людини.

— Я теж так думаю… Тут нема нічого поганого.

Мені страшенно свербів язик. Мама була така добра, я так вірив їй. Та я ні на хвилину не забував, як ми подали одне одному руки, як заприсяглися мовчати. Ні, я не зламаю своєї присяги! З матір'ю, яка ні про що-не догадувалась, можна було вести хитромудру, замасковану розмову та ще й сміятися про себе, що мати нічого не знає.

— А ворони-окотоки усі злі? — запитав я.

— Ми воювали з ними протягом багатьох поколінь, — відповіла мати, — Вони вбивали чорноногих, ми вбивали ворон. Вони кажуть, що ми злі, ми кажемо — що вони. Хіба я знаю, де правда?

— А може, вони добрі, так само, як ми?

— Дуже можливо…

Мати поралася в наметі, прибирала, не дивлячись на мене. Мене наче хто за язика тягнув.

— Мамо, — спитав я, — а якби я випадково, ну, зовсім випадково, подружив з кількома хлопцями окотоками, ти б дуже на мене гнівалась?

Мати покинула прибирання і, зацікавлено дивлячись на мене, підійшла ближче.

— Я тільки так собі питаюсь, мамо, тільки так собі! — вже злякавшись, намагався я виплутатись.

Мати зупинилася біля мене і заглянула в очі глибоким, проникливим поглядом.

— Бізончику, — поволі спитала вона, — з ким ви зустрілися?

— Ні з ким, мамо, ні з ким. Ми полювали на перепілок, збирали ягоди саскатун, розмовляли біля вогнища, розказували різні історії.

— Бізончику, де ви зустрілися з хлопцями окотоками?

Я страшенно перелякався:

— Мамо, хіба ж я говорив щось про хлопців окотоків? Я ж нічого…

Мати повернулася і вибігла з намету. Вона побігла недалечко, туди, де сидів батько з кількома воїнами. Я бачив, як вона хутко заговорила, показуючи на мене. Ті відразу схопилися з місця. Одна думка майнула в мене: тікати! Я вискочив з намету і, мов антилопа, помчав у глибину табору. Якийсь намет стояв відчинений. Я вбіг у нього. На щастя, там нікого не було. Під стінкою лежало кілька бізонячих шкур. Я заховався під них і причаївся, як миша. Чув, як мене кличуть надворі, але не ворухнувся.

Минуло чимало часу. Та от у намет вбігли люди. Вони порозкидали шкури й знайшли мене.