— Ходім! — наказали мені коротко.

Мене повели до головного намету. Вже здалека я побачив, що там стоїть багато людей: зібрався мало не весь табір. Побачивши юрбу, я хотів видертися і втекти, але мене притримали і далі вже вели за руку.

— Що ви хочете зі мною зробити? — простогнав я плаксиво.

— Не бійся! Голови тобі не відірвемо!..

Коли ми прийшли до головного намету, люди розступилися перед нами. У наметі я побачив старшин, які сиділи на землі, на чолі з вождем Крокуючою Душею та чаклуном Кінаси. Був тут і мій батько, й дядько Гучний Грім. Перед ними стояло четверо моїх товаришів, з якими я недавно розлучився. Мене поставили біля них. У хлоп'ят були такі пригнічені обличчя, наче їх привели на смерть. Не краще, мабуть, виглядав і я. Воїни саме допитували мого старшого брата.

— Ми заприсяглися, — похмуро заявив Міцний Голос, — і нічого не скажемо. Я не можу зломити присяги.

— Кому ж ви складали присягу? — допитував його Крокуюча Душа.

— Один одному.

— Як ваш вождь, звільняю вас од присяги.

Міцний Голос на хвилину завагався, але твердо відповів:

— Ні, я не можу!

Тут заговорив чаклун Кінаси, звертаючись до нас п'ятьох:

— Шмаркачі! Ви бавитеся тут у присягу, а тим часом небезпека висить над нами всіма! Ідеться про існування всього нашого табору. Негайно ж припиніть опір, бо інакше примушу вас поклястися Великому Рогу! Чим це погрожує, ви добре знаєте!

О, я знав! Скільки страху я натерпівся тоді, коли через мене Рівний Сніг змушений був присягатися Великому Рогу. Ми сліпо вірили, що клятвопорушення буде невдовзі покаране смертю.

Ми мовчки перезирнулися. Коли мої очі зустрілися з братовими, я благально кивнув головою. Брат у відповідь теж нахилив голову.

— Ми зустрілися, — сказав, нарешті, Міцний Голос, — з хлопцями окотоками.

Мабуть, усі вже догадалися про це, але слова брата все одно справили велике враження. Тільки тепер я почав розуміти, яку вагу надавали воїни цьому повідомленню.

— Далеко звідси? — спитав вождь.

— Дві години, як їхати кіньми.

В юрбі знову пробіг рух. Окотоки були так близько від нашого табору!

— Що ж ви з ними зробили? Скільки їх було?

— Четверо… Нічого не зробили. Ми розмовляли, разом переночували, говорили один одному, що…

Міцний Голос зупинився. Він не знав, чи можна це сказати.

— Що ви казали? Ну! — суворо наполягав вождь.

— Що… ми тепер… друзі, — тремтячим голосом відповів брат.

Старшини сприйняли цю звістку на диво спокійно, без усякого обурення. Дядько Гучний Грім нахилився до батька і щось йому зашепотів на вухо; я добре бачив, що обидва посміхалися. Що це все означало?!

— Ти бачив, Міцний Голосе, в якому напрямі хлопці окотоки пішли від вас? — питався вождь.

— Бачив. Вони пішли на південь, а ми на північ.

— Ти пам'ятаєш дорогу до того місця, де ви їх зустріли?

— Пам'ятаю.

— Будь готовий. Зараз поїдеш туди з розвідниками.

Нас ще питали про Ракстона, але ми нічого не могли сказати, окрім того, що американець зараз перебуває в таборі ворон. Вождь віддав накази, і всі пішли до своїх наметів. Міцний Голос з розвідниками поїхав з табору, інші воїни посилили варту біля коней на пасовиську. Але життя в таборі ішло, як звичайно. Ніхто мені не дорікав. Навпаки, ровесники оточили мене, і довелося розповісти їм про хлопців окотоків. Мимоволі я знову відчув себе героєм.

Розвідники підтвердили, що табір ворон — близько від нас. Перше ніж настала ніч, ми загнали коней до невеличкої загорожі, збудованої біля самого табору, а найкращих мустангів кожен прив'язав біля свого намету. Біля нашого стояли троє коней — батьків, братів і мій буланий. Міцний Голос і я мусили стерегти їх вночі, а батько пішов з воїнами, які стояли на варті за табором.

Ми сторожували по черзі: першу половину ночі я, другу половину — Міцний Голос. Я стояв біля намету, тримаючи в руці лук. Коні були так близько біля мене, що я міг до них доторкнутися. Разом зі мною вартував і пес Пононка, який лежав біля моїх ніг. Нічого особливого не трапилось. Коли я вичитав з зірок, що вже минула перша половина ночі, я збудив брата, а сам ліг спати.

Мене зразу зморив міцний сон. Та через деякий час я прокинувся, бо хтось шарпнув мене за руку.

— Вставай, швидше! — почув я шепіт Міцного Голоса.

— Що сталося?

— Не забудь свій лук і стріли, — додав брат і зник.

Я тихенько покликав Пононку і вийшов з намету. Зірки змінили своє розташування. Наближався світанок, хоча було ще зовсім темно.

— Прислухайся добре, — тихо наказав мені брат.

В таборі, як звичайно, чути було різні звуки. То гавкне якийсь пес, хоч усіх собак наказали прив'язати в наметах, то заворушаться коні. За хвилину десь здалеку долинуло приглушене, протяжне виття койота.

— Нема місяця, а койот так протяжно виє, — шепнув мені Міцний Голос. — Це дивно.

Таке ж виття лунало на пагорку, по той бік табору.

— Це щось неприродне, — буркнув брат.

Наші вартові перемовлялися між собою інакше. Мабуть, якісь чужі люди подавали одне одному знаки. Я схвилювався.

— Може б, побігти, попередити наших вартових? — запропонував я.

— Навіщо? — заперечив брат. — Вони чують так само добре, як ми. Краще будемо вартувати намет, бо ті ще можуть вдертися до табору.

Я не боявся, але мені було якось недобре на серці. Пононка стояв біля мене, я простяг руку й погладив його по голові. Пес неодмінно відчув би присутність когось чужого і несамовито б загавкав. Ми намацали коней, намагаючись щось угледіти в темряві. Тим часом виття койотів змовкло і залягла глибока тиша. Може, це все-таки були справжні звірі?

Раптом гримнув постріл десь біля загорожі з кіньми. Я здригнувся від несподіванки. Всі собаки в таборі тривожно загавкали. Ще не відгриміла луна в долині, а вже розітнувся новий постріл, за ним ще кілька. Стрілянина швидко вщухла. Гримнуло кільканадцять пострілів, прокотилася луна, і знову залягла непорушна тиша, — аж дзвеніло у вухах.

— Що це було? — допитувався я у брата.

— Це наші стріляли. Мабуть, окотоки хотіли підкрастися до коней. Треба пильнувати, бо можуть прийти й сюди.

Постріли переколошкали весь табір. В наметах знявся рух. Стривожена мати вийшла до нас і стала поруч. Небо вже посіріло на сході. Наближався світанок. Навколо панував непорушний спокій.

Коли розвиднілось, вождь вирядив найкращих воїнів у розвідку, а всім іншим заборонив поки що виходити з табору. Незабаром розвідники вичитали із слідів, що сталося вночі. Це справді були ворони-окотоки. Численний їхній загін підкрався до загорожі з кіньми, але, наляканий пострілами наших вартових, утік.

В цей час інший, менший загін ворон підкрався до табору з другого боку. Постріли й тут попередили нападників про нашу пильність. Другий загін теж відмовився від нападу і повернув назад.

Того ж дня ми згорнули табір і вирушили на північ. Місцевість була ненадійна, поблизу — небезпечні сусіди.

Я переживав страшний розпач. Події двох останніх ночей ніяк не могли вміститися поряд у моїй хлоп'ячій уяві. Щира дружба з хлопцями окотоками, яка народилася однієї ночі, та напад їхніх батьків, які наступної ночі хотіли нас обікрасти і повбивати — плутали нитки мого досвіду. Весь світ моїх почуттів наче перевертався догори ногами.

Я повернув коня і поїхав поряд з братом.

— Міцний Голосе! — пробурмотів я пригнічено. — Що це буде?

На його обличчі теж був вираз розпачу.

— Не знаю, що буде.

— Невже знов війна з ними?

— Коли поженуться за нами — буде війна.

Дві гіркі сльози набігли мені на очі, але я не дав їм впасти.

— Тримайся! — нагадав мені брат хрипким шепотом. — Будь мужній!

— Я не хочу війни! — аж затрусився я… — Не хочу, щоб у них стріляли… Цей Чорний Мокасин…

Щось загрузло мені в горлі, я не міг видушити з себе й слова.