Але нас найбільше цікавили наші друзі. Ми пильно шукали їх серед дітвори. Але важко було вгледіти хлоп'ят у такому розгардіяші.

— Де ж вони заховалися? — бурчав Міцний Голос.

Та незабаром ми побачили кількох хлоп'ят, які виходили з-поміж найближчих наметів. Вони йшли якраз до нашого пагорка.

— Вони! — зрадів брат.

Ми впізнали Чорного Мокасина і ще одного з наших недавніх друзів.

Нас охопила шалена радість.

— Чекай! — шепнув Міцний Голос. — Утнемо їм штуку. Коли вони підійдуть ще ближче, давай загаласуємо й налякаємо їх!

Але я схопив брата за руку.

— Ні! Не треба кричати! Краще налякаємо їх якось інакше.

Міцний Голос згодився зі мною. Ми почали квилити по-совиному. Це були якісь дивні, п'яні сови, наче божевільні. Хлопці окотоки відразу відчули щось підозріле й розгублено глянули вгору.

Міцний Голос підвівся й зирнув з трави. Чорний Мокасин його відразу впізнав. Він хотів підбігти до нас, але зараз же згадав, що не можна, і замість цього, весело погукуючи, почав танцювати з другим хлопцем дикий танець радості. Ми знову заховалися в траві.

— Годі! — вигукнув брат. — Тікаймо!

Коли ми повернулися до табору, вождь Крокуюча Душа саме розпитував розвідників, які повернулися хвилину тому: вони мали дізнатися, чи нема серед прибулих Ракстона з товаришами. Розвідники переконалися, що Ракстона нема, і це дуже заспокоїло наших.

— Але ми бачили щось цікаве! — повідомив під кінець один з розвідників, крадькома кинувши погляд на мене та Міцного Голоса. — Нам здалося, що ми бачили якихсь двох воїнів, що підкрадалися до табору.

— Яких воїнів? — стурбувався вождь.

Але виявилось, що це помилка. То були тільки два молоді койоти. На луці між двома таборами розпалили опівдні кілька вогнищ. Тут зібралися старшини обох племен, оточені воїнами. Наші теж одяглися в найкращі вбрання, і коли обидва клани посідали на землі один проти одного — це було таке прекрасне, таке барвисте видовище, що я й досі, через багато років, згадую його з хвилюванням і захватом.

Нам, хлоп'ятам, дозволили зблизька дивитися на нараду. В мені боролися суперечливі почуття. Ворон-окотоків, чи, точніше, їхніх воїнів, які вже багато поколінь були нашими запеклими ворогами, ми уявляли собі у вигляді якихсь страхітних потвор, позбавлених будь-яких людських рис. З воронами була для нас зв'язана постійна загроза наглої смерті або ж скальпування. А зараз я бачив їх перед собою за кільканадцять кроків, і вони були зовсім інші, ніж я собі уявляв: статечні, чепурно вдягнені, приязні, зовсім такі люди, як ми. Справді тяжко було повірити, що це страшні воїни окотоки.

Нарада тривала недовго і відбувалася за споконвічним ритуалом. Промовляли обидва вожді. Перше слово забрав вождь ворон. Потім Крокуюча Душа виголосив таку промову:

— Ми були нерозумні — ми, чорноногі, і ви, ворони. Все своє життя і ми з вами й наші предки боролися між собою. З якої причини? Невже тому, що у нас однаковий колір шкіри? Сьогодні наші очі проясніли: стежку війни треба затоптати назавжди. У нас з вами тільки одна спільна стежка — боротьба проти зажерливості білої людини. Поки сходитиме сонце в небі й ростиме трава на землі, поки після дня наставатиме ніч — ніщо не повинно порушувати наш мир з воронами-окотоками. Ми шануємо вас так само, як наших воїнів. Запалімо спільну люльку.

Чаклун Кінаси приготував велику ритуальну люльку, зліплену з червоної глини, запалив її й подав Крокуючій Душі. Вождь затягся й передав її вождеві ворон. Отак, по черзі, з цієї люльки затягалися всі воїни чорноногих і ворон.

Під час цієї довгої заключної церемонії ми, хлопці, страшенно нудились. Здалека, на луці, за рядами воїнів окотоків ми бачили Чорного Мокасина та інших хлопців. Міцний Голос смикнув мене за руку, й ми пішли до них. Привіталися ми дуже сердечно, але по-індійськи, тобто стримано, без пишних слів.

Чорний Мокасин зараз же почав розповідати про нас дорослим, які стояли навколо. Мабуть, це було щось дуже добре, бо воїни окотоки, схвально кивнувши, подали братові й мені руку і міцно потисли наші долоні.

— Чого це вони так? — крадькома спитав я брата.

— Мабуть, Чорний Мокасин сказав їм, що я торік убив бізона, — пояснив брат гордо.

— А-а, так воно й є! — згодився я шанобливо.

Міцний Голос уже хотів розповісти чужим воїнам на мигах усю пригоду з бізоном, але не встиг, бо воїнів покликали до вогнищ. Тепер ми могли розмовляти вільно і зараз же запитали Чорного Мокасина, чому це їхні воїни так міцно тисли нам руки?

— Мабуть, ти розказав їм про мого бізона? — поблажливо кинув брат.

— Ні, — заперечив Чорний Мокасин. — Вони стискали вам руки тому, що ви так привітали нас тоді, в преріях. З цього почалася дружба наших племен.

— Тільки й того? — тихо перепитав Міцний Голос. На обличчі його відбилося кумедне розчарування.

Але ця мала хмаринка хутко розвіялась. Весело сміючись, ми пішли з Чорним Мокасином та іншими хлопцями окотоками до нашої мами. Жінки вже приготували ситну їжу. Після того як усі воїни урочисто випалять люльку миру, мав відбутися спільний бенкет, а потім танці воїнів. Дорогою ми запитали хлопців — що зробили ворони з Ракстоном та його трьома товаришами?

— Наш вождь вигнав його, — відповів Чорний Мокасин. — Сказав, що наші воїни його застрелять, якщо він хоч раз з'явиться в нашому таборі.

— Добре сказав ваш вождь! — похвалили ми.

До кінця того щасливого дня ми віддавалися безжурній радості, досхочу їли, слухали цікаві розповіді, дивилися на танці. Ми жадібно вбирали в себе чари вільного життя в преріях.

Веселий святковий настрій тривав до пізньої ночі, але наступного дня, ледве зійшло сонце, ми вже були на ногах. Скупалися в ріці, нашвидку поснідали біля намету, і зараз же брат Міцний Голос і я помчали до табору ворон, де нас вже чекав Чорний Мокасин. Друг поводив нас по всьому табору. Ворони були багатші, ніж ми, чорноногі. До них частіше приїжджали білі купці й привозили товари з далеких міст. Батько Чорного Мокасина був звичайним воїном, але він мав дорогий десятизарядний карабін та блискучий шестизарядний барабанний револьвер. Ми брали їх в руки, пробували цілитись.

Але і в нас теж було чим похизуватися. Я шепнув братові:

— Давай покажемо їм книжку, яку дав Фред.

Міцний Голос негайно запросив хлопців окотоків до нашого табору, бо там мовляв, вони побачать щось таке, чого, напевне, ще ніколи не бачили. Коли ми прийшли в намет, я з великою пошаною вийняв з шкіряної торбини буквар і відкрив першу сторінку з малюнком. Це викликало саме таке враження, як ми думали: у гостей заблищали очі від подиву. Наввипередки з братом ми почали їм пояснювати різні сцени з життя американців, використовуючи відомості, запозичені в дядька Гучного Грома. Нашим друзям усе це дуже сподобалось. Я розповів їм також про свою дружбу з Фредом, що я колись до нього поїду й побачу міста білих. Казав я також, що мій пес Пононка — великий герой, бо витягнув Фреда й мене з Міссурі. Всі гладили Пононку по голові, й розумний пес сприймав це з такою гідністю, наче розумів нашу розмову.

Ми довгенько сиділи на одному місці, і нам схотілося погратись. Хлопці окотоки надумали похвалитися, як вони добре стріляють з лука. Вони побігли до свого табору, принесли луки й стріли. Тоді ми вирішили піти разом на полювання в ущелину, яка врізалася в прерії, десь за кілометр від нашого табору. Там росли дерева й густі чагарі, де могли ховатися дикобрази й інші, менші звірята. Наші друзі залюбки на це згодились.

Ми пішли в ущелину в супроводі Пононки і ще двох собак, яких на ходу покликали за собою. Дорога до ущелини бігла по луці, де паслися наші коні. Наш численний табун викликав подив у хлопців.

— У нас такого табуна немає, — заявили вони без тіні заздрості.

— Це ми з весни так забагатіли, — похвалився Міцний Голос. — У нас було гарне полювання в Скелястих горах. Тепер кожен має по кілька коней.