— І в мене є буланий, — додав я.

Полювання ми почали від річки, до якої прилягала ущелина. Долина, наче втиснута між двома досить стрімкими скелястими й глинястими стінами, була завширшки сто кроків і вкрита досить густою рослинністю. Коли ми пробиралися крізь чагарі, собаки, принюхуючись, побігли поперед нас. Тільки ми відійшли далі від річки, вони раптом люто загавкали.

— Знайшли щось! — радісно гукнув я.

Ми щодуху помчали втрьох уперед. Я біг між братом та Чорним Мокасином. Собаки весь час гавкали. Раптом Міцний Голос зупинив нас на бігу і наказав прислухатись.

— Пононка якось дивно гавкає, — зауважив він. — Мабуть, знайшов щось незвичайне. Може, ведмедя?..

І справді Пононка аж пінився від люті за кілька десятків кроків від нас. Двоє інших собак вторували йому. Крізь чагарі ми нічого не бачили, хоч нам добре було чути тріск гілок.

— Підходьмо дуже обережно! — застеріг брат.

Ми скрадалися від куща до куща й раптом зупинилися, наче прикипівши до землі. Зовсім близько від нас скрикнула людина. За хвилину вона скрикнула ще раз, і крізь гавкання собак ми розібрали, що незнайомець гукав щось англійською мовою.

— Ракстон! — з жахом шепнув Чорний Мокасин.

— Тікаймо! — скрикнув брат.

Мов шалені, кинулись ми до річки. Ледве наша трійка пробігла кілька кроків, позаду гримнув постріл, а слідом за ним ще кілька. В ущелині луна прокотилася як грім. Чорний Мокасин застогнав і впав на землю.

— Його вбили! — почув я крик брата.

Він підскочив до Чорного Мокасина, підняв його і з великим зусиллям перекинув собі на спину. Бігти він вже не міг: ішов, похитуючись під тягарем.

Глянувши назад, я побачив білого, який гнався за нами з карабіном в руці. Хлопці тікали вниз по ущелині до річки; тільки я змінив напрям і метнувся убік. Ховаючись між кущами, я добрався до схилу і хутко поліз угору. Схил був досить стрімкий, але допомагаючи собі руками, я хутко видерся на нього. На жаль, на вершині росло небагато кущів. Внизу знову гримнули постріли. Біля моїх ніг зарилася в суху глину куля, знявши хмарку пилу. Ще кілька кроків — і я був на вершині.

Звідси видко було весь наш табір. Я почав лементувати, немов несамовитий, щоб мене почули люди. Постріли в ущелині вже привернули їхню увагу. Біля наметів снували воїни. Я зупинився над кручею і лементував не вгаваючи.

— Go back! (Назад!) — гукали до мене знизу. — Go bаск!

Я впізнав голос Ракстона.

Потім внизу залягла глуха тиша.

Тупіт кінських копит залунав від нашого табору. В ущелину мчали воїни. Я вибіг на вершину, щоб мене було добре видко, і почав махати їм руками.

— Там! Там! — гукав я, показуючи напрям, в якому тікали нападники.

— Хто там? — запитав найближчий воїн, не злазячи з коня.

— Він, він!

— Хто він?

— Ракстон!

— Де решта хлопців?

— Втекли до річки. Чорного Мокасина вбили.

Воїни з'їхали на дно ущелини; одні повернули до річки, інші помчали в протилежному напрямі, навздогін за Ракстоном. Воїнів прибувало дедалі більше. Вже з'явилися вершники з табору ворон, розташованого трохи далі. Деякі навіть не наближались до ущелини, а скакали просто в прерії, щоб перетяти Ракстону дорогу.

Я зійшов униз. Кільканадцять верхівців прочісували чагарі. Один з них покликав мене.

— Глянь! — показав він рукою на щось темне, що лежало на землі, і поскакав слідом за іншими.

То лежав мій любий Пононка з простреленою головою. Мене охопила дивна слабість. Я сів на землю, обняв закривавлену голову й плакав, плакав. Скляні очі собаки були широко розплющені. За життя Пононки в цих добрих очах відбивалася вся його вірність й любов до мене.

Тепер мене втішала тільки думка, що хоробрий пес загинув геройською смертю, захищаючи нас, хлоп'ят. Після двоюрідного брата, Кошлатого Орлятка, я втрачав ще одного друга від руки тих самих людей.

Потім я пішов ущелиною до річки. На березі був Міцний Голос, мої батьки й багато людей з обох таборів. На землі нерухомо лежав Чорний Мокасин, але в очах його ще світилося життя. Куля прошила йому правий бік. Чаклун Кінаси заливав рану відваром якогось зілля. Перев'язавши хлопця, його поклали на ноші й понесли в табір. Люди казали, що він одужає.

Через кілька годин воїни повернулися. Лише у виняткових обставинах Ракстон і троє його товаришів могли сподіватися, що їм пощастить втекти. У них, щоправда, були добрі коні. Але в обох наших таборах були ще кращі. Це заздалегідь вирішило все. Воїни легко наздогнали американців. Оточені звідусюди, ті ще деякий час відстрелювались з-за трупів своїх убитих коней. Але воїни, не звертаючи уваги на вогонь, кинулися в атаку. Кілька наших було поранено, та, на щастя, ніхто не загинув. Ракстона та його людей, прошитих багатьма кулями, спіткала заслужена доля.

Четверо вершників притягли на ласо трупи вбитих і поклали на луці між двома таборами, на тому самому місці, де ще вчора відбувалися урочисті танці й воїни курили люльку миру. Ми з братом зараз же побігли на луку. Злочинці, яких тягли по землі, лежали вкриті брудом, в подертій одежі. Я з огидою дивився на обличчя Ракстона, вкрите густим заростом. Він виглядав так само, як тієї давньої ночі, коли п'яний цілився з револьвера в мого батька. Потім я багато років не міг звільнитися від почуття огиди й жаху, коли бачив таку бороду.

На нараді, скликаній старшинами обох племен, підтвердили, що Ракстон та його люди мали недобрі наміри. Мабуть, вони хотіли украсти у нас коней, а коли ми випадково викрили їх в ущелині, почали стріляти в нас, хлопців. Смерть конокрадів була цілком заслужена, і справедливе покарання Ракстона та його поплічників слід було відзначити танцем перемоги.

Це в історії нашої групи був останній великий танець перемоги. Численні вогнища освітлювали луку, а навколо них кружляли півголі воїни, розмальовані барвами війни. Калатання бубнів розлягалося в усій долині і примушувало частіше битися серця не тільки танцюристів, а й усіх нас.

Дехто пив горілку. Але й ті, що не пили нічого, теж сп'яніли. Ми, кільканадцять хлоп'ят, вилізли на горбок над лукою і посідали на траві. Наче заворожені, вбирали ми в себе чарівне видовище. З одного боку полум'я вогнищ, бурхливе калатання бубнів, постаті танцюючих воїнів, спів перемоги — з другого боку оповиті темрявою прерії, тихі, дружні прерії, в яких уже не було в цю хвилину жодного ворога, де вже ніщо нам не погрожувало. Отаким здавався тієї ночі моїм товаришам наш, індійський, світ. Навіть я відчував його красу, хоч серце в мене щеміло від туги за Пононкою.

Наступного дня приїхало кілька наших земляків з північного клану племені чорноногих. Вони привезли дуже важливу звістку від Ніокскатоса, якого останнім часом ми вважали за нашого верховного вождя. Ніокскатос від імені всього племені підписав з канадським урядом угоду, за якою відступав йому наші землі. Усе плем'я мало йти в резервацію. Верховний вождь наказував нам прибути на північ і виконати наказ канадських властей. Танець минулого вечора й спів перемоги ще бриніли в наших жилах. Першим нашим відгуком на це разюче повідомлення було обурення й жадоба бунту, бо ж, по суті, Ніокскатос не мав права віддавати наші землі без нашої згоди.

— Не скоримось! — залунали в таборі обурені вигуки.

— Не будемо зрікатися вільного життя в преріях! — гукали інші.

— Прерії ще наші!

— Поки у нас є зброя — можемо боротись.

Я підійшов до Міцного Голоса і мовчки запитливо глянув йому в очі.

— Буде війна! — відповів він, зарипівши зубами. — Ми — народ воїнів!

— Я теж так думаю!

Війна, свята війна за наші землі, за нашу незалежність здавалася нам такою очевидною і неминучою, що коли ми почули ухвалу ради клану й більшості наших воїнів, нас наче вдарило обухом. Клан не хотів війни з білими загарбниками і скорявся ганебному наказові Ніокскатоса.

Але деякі воїни не хотіли про це й слухати. Вони зібралися юрбою і з зухвалими вигуками пішли до вождя. Міцний Голос і я замикали цей похід.