— Що було вчора, сьогодні нас не обходить. Важливіший завтрашній день. Ти повинен вирости й стати дужим воїном. Купання — не покарання. Відтепер ти будеш кожного дня вдосвіта купатися в ополонці.

— Добре, батьку. Але цей Міцний Голос…

— Ну що, Міцний Голос?

Я заповзявся і ніяк не міг забути образу, яку мені завдав брат. Батько порадив мені втнути йому таку саму штуку: вранці встати раніше, ніж Міцний Голос, і натерти його уламками криги з ріки. Я так і зробив. Наступного дня сам побіг до ополонки і, скупавшись, повернувся з великим уламком крижини і поклав її братові на голі груди. Він схопився, мов опечений, і в першу хвилину хотів мене побити, але потім засміявся так само, як і всі інші в наметі. Купання в ополонці стало звичаєм для мене і для мого собаки Пононки. Мій вірний чотириногий друг ніде не залишав мене і ліз зі мною навіть у крижану воду.

В таборі жило кілька племен. Це сприяло спортивному гартуванню молоді. Ми могли тут змагатися з дітьми інших племен — це ще дужче розпалювало дух суперництва і водночас навчало нас дисциплінованості й доброму поводженню. Найменше грубіянство карали зараз же. З дітьми інших племен нас часто єднала дружба, щира й вірна, яку ми згодом підтримували довгими роками, а часом і до кінця життя.

У ці щасливі місяці радість не залишала мене, і для цілковитого щастя бракувало тільки Кошлатого Орлятка. Час від часу мені стискалося серце від згадки про двоюрідного брата, який пішов від нас із своїм батьком Гучним Громом. Кошлате Орлятко, повторюю, був моїм найкращим другом і товаришем усіх моїх забав. У нього, правда, були короткі ноги, і в піших змаганнях я завжди його долав, зате на коні він був перший, а в стрільбі з лука — непереможний. Ми були ровесники і завжди трималися разом в усіх пригодах, і тепер я був без нього наче без руки, наче без душі. Як умів пустувати Орлятко, як весело вмів сміятися!

У своєму смуткові я признався брату Міцному Голосу, але він не міг мені допомогти. Звертався я й до батька, який завжди ладен був прийти мені на поміч.

— Батьку, — питав я, — коли повернеться Кошлате Орлятко?

— Не знаю, Бізончику, — відповідав батько, який розумів мою тугу.

— Їдьмо до нього, — прохав я нетерпляче.

Батько лагідно всміхався і, кладучи руку на мою чуприну, казав:

— Ми не можемо залишати наше плем'я, дорогий синочку, та я й не знаю, де зараз Кошлате Орлятко.

— Він із дядьком Гучним Громом.

— Він із дядьком Гучним Громом, але ж де зараз Гучний Грім?

Батько цього не знав, і видко було, що і його мучила відсутність брата. Те, що він поділяв зі мною смуток, якось полегшувало його, отож я залишав намет і звеселілий мчав до своїх ровесників у таборі крі й сіуксів. Це були добрі хлопці, і я весело грався з ними, але все одно жоден з них не міг мені заступити друга. Хто міг зрівнятися з Орлятком, хто міг виробляти такі штуки, як він, і так зухвало мчати на спині мустанга в преріях?

Тієї весни я багато думав про нашого чаклуна Білого Вовка. Я вірив, що тільки він один міг допомогти мені в турботах і з'ясувати справу, яка тоді мене мучила найбільше. Адже чаклун знав усі таємниці життя, отож мусив також знати, де зараз Кошлате Орлятко та коли я його побачу.

Намет-тіпі Білого Вовка стояв у таборі трохи віддалік; він був найбільший і вже здалека впадав в око своїми малюнками. Поруч з фігурою Білого Вовка виднілися на ньому різні кольорові знаки, такі таємничі, що у нас, дітей, завжди дрижаки бігали по спині, коли ми на них дивилися. Скільки разів я наближався до цього намету, щоб заговорити з Білим Вовком, спитати його про Кошлате Орлятко! Але з цього нічого не виходило. Тільки-но я підходив до намету, як в горлі мені пересихало: від хвилювання й страху я не міг видушити з себе й слова. Я страшенно соромився перед самим собою оцієї слабодухості. І я ж добре розумів, що Білий Вовк нічого поганого мені не вдіє, а все-таки його чари зводили нанівець усі мої наміри і я кидався навтьоки.

Намет Білого Вовка вабив до себе й мого старшого брата Міцного Голоса та його друзів, хоча й зовсім з інших причин. Кожен індієць замолоду мріяв стати чаклуном, який мав необмежену силу і без сумніву більший вплив на плем'я, аніж вождь. У кожному великому таборі було кілька вождів і багато членів ради, яка керувала племенем, але тільки один чаклун, і він пильнував своєї влади і своїх таємниць так само завзято, як і власне життя. Чаклун виконував три обов'язки: лікаря, радника у найскладніших справах свого племені і жерця.

За прадавнім звичаєм чаклун неодмінно мусив обрати собі наступника. Він вишукував його з-поміж хлопців дванадцяти-тринадцяти років і, звичайно, брав найхоробрішого й найрозумнішого. Це мусив бути юнак, який завжди верховодив серед своїх ровесників в усіх розвагах, юнак, про якого всі казали, що він має щасливу руку.

Чаклун звертався до батьків з запитанням, чи згодяться вони віддати йому сина. Для сім'ї й самого хлопця це була неабияка честь, і я не знаю випадку, щоб хтось відмовив чаклунові. Виховання і навчання майбутнього ворожбита тривало кільканадцять років, і це була дуже тяжка життєва школа.

Насамперед чаклун на півроку забирав учня в безлюдні долини Скелястих гір і там давав йому перші вказівки. Найважливішим завданням в цей час було — як казав чаклун — здобути перевагу духа над тілом. Для цього учень голодував по кілька днів, і вчився зносити біль без тремтіння. З далекої подорожі він повертався зовсім іншим, і хлопці не пізнавали веселого товариша своїх забав.

У нас, дітлахів, такий юнак завжди викликав подив: ми відчували, що він володіє якоюсь великою таємницею, котра відмежовує його від нас, але котру він не може виказати навіть найближчим друзям. Такі подорожі чаклуна з учнем тривали років зо три. Тіло хлопця гартувалося як сталь, а сила волі зміцнювалась до такої міри, що найтяжчий біль він переносив не здригаючись.

Після такого вступу починалося справжнє виховання. Учень опановував таємниці медицини і вивчав діяння різних трав. Оскільки в індійців ніщо важливе не відбувалося без чаклуна, хлопець вивчав також різні заклинання, вчився ворожити і мати зносини з духами. Тепер, через довгі роки, я знаю, що в цьому було багато ошуканства, але правда й те, що за цією заслоною крилося й справжнє знання таємниць природи. Чаклун був насамперед чудовим природознавцем, і це давало йому величезну перевагу над іншими індійцями, які так залежали в своєму існуванні від сил природи. Приміром, чаклун «ворожив», в якому місяці та де саме ми знайдемо найбільше дичини, й рідко траплялося, щоб його слова не справдилися. Казали, що його повчають духи, але по суті чаклун просто робив висновки з різних явищ природи.

У вихованні майбутнього чаклуна найбільше враження справляв на нас період «семи наметів», який тривав сім років. Чаклун власноручно будував спеціальний намет і збирав у ньому різноманітні знаряддя, потрібні для його «науки». В цьому наметі учень жив цілий рік і вивчав різні «чари», які сьогодні назвали б фокусами. Через рік він складав чаклунові кількаденний іспит, на якому показував своє вміння. Потім переходив до іншого намету з іншими знаряддями, і так удосконалювався сім років.

… Білий Вовк був чесним чаклуном і без сумніву допомагав нашій групі в її нелегкому житті. Але про інших чаклунів не можна було сказати те ж саме. Вони мали величезну владу над своїм народом і частенько зловживали нею. Навіть там, де чаклуни й не виявляли злої волі, вони заважали народові іти вперед, були ворогами поступу.

Заклинання Білого Вовка здавалися нам вершиною чаклунської майстерності і були для нас несхибним доказом його зв'язків з невидимими духами. Зараз я пояснюю це собі інакше. Впливові заклинань Білого Вовка дуже допомагало й те, що ми всі вірили в їхню силу, але пояснювалось це просто: чаклуй знав властивості різноманітних трав, і вміння його полягало в тому, що він умів непомітно застосовувати ліки й отрути.