Не раз ми ховалися десь біля намету Білого Вовка і з завмерлим серцем слухали незвичайні звуки, які звідти долинали. Ми відрізняли торохтіння чаклунського бубна «мітіявін» і тішили себе надією, що одного дня чаклун з'явиться до наших батьків і проситиме, щоб когось із нас віддали йому за учня.

Нам розповідали пошепки, що в наметі діялися такі таємничі речі, які важко було навіть собі уявити. Одного разу ми страшенно перелякалися, побачивши в темному тіпі юнака з жахливо спотвореним обличчям. Одна опухла щока, мов ганчірка, висіла аж до нижньої щелепи, повіки були випнуті, а нижня губа звисала за підборіддя. Матері пояснювали нам, що чаклун вселив у юнака злого духа.

У нашому племені були старі жінки, які вміли знешкоджувати отакі «чари» і робили це за згодою самого Білого Вовка. Вони запарювали якесь зілля і наказували хворому дихати парою. Незабаром бідолаха щось відчував у роті. Виявлялось; це була волосина. Коли її витягали, обличчя хворого починало потроху набирати нормального вигляду. Звідки з'являлася ця дивовижна волосина, ніхто тоді не міг пояснити.

Вже згодом, через багато років, я зустрів одного сіукса, який зазнав на собі отаких чар, і з'ясував, у чому саме полягала таємниця чаклуна.

Виявилось, що чаклун справді взяв довгу людську волосину, намазав її отрутою і потай поклав у чашечку люльки, яку завжди палив сіукс. Звідти волосина з отрутою потрапила сіуксові в рот. Я певен, що «чудеса» наших чаклунів можна було пояснити так само легко й просто.

Тієї пам'ятної весни, коли мені так хотілося поговорити з Білим Вовком про Кошлате Орлятко, я несподівано зустрівся з нашим чаклуном. Сталося це на березі річки. Це була моя перша і остання розмова з цією незвичайною людиною.

Я сидів сам над річкою недалечко від табору і ловив рибу вудкою, яку мені зробив старший брат Міцний Голос. Раптом почув за собою кроки, оглянувся і побачив Білого Вовка, що прийшов на річку набрати води для якихось своїх таємничих обрядів. Я страшенно перелякався, коли він зупинився в мене за спиною. Чаклун, мабуть, побачив мій переляк, бо лагідно погладив мене по голові і по-дружньому запитав:

— Ловиш рибу, Бізончику?

У мене перед очима замигтіли червоні кола, і я не міг видушити з себе жодного слова.

— Тут немає риби, — сказав чаклун. — Ходім, я покажу тобі, де вона є.

Я витяг вудку з води, позбирав черв'яків і пішов слідом за ним.

Ми пройшли по березі недалечко, може, кільканадцять кроків.

— От спробуй тут! — показав мені чаклун на одне місце біля берега, яке на вигляд нічим не відрізнялося від попереднього.

Тим часом я отямився від свого приголомшення і відчув хоробрість. Я міцно схопив чаклуна за шкіряну холошу і глянув угору. Високо наді мною блищали його промовисті очі. Я щось говорив, але з моїх уст вихоплювалось лише незрозуміле белькотіння, і тільки одне слово вирізнялося з нього:

— Кошлате… Орлятко…

Чаклун, мабуть, догадався про все. Його обличчя раптом споважніло. Великі руки обняли мене теплим рухом, і за хвилину я почув стурбований голос:

— Не питай мене, Маленький Бізоне. Не питай про Орлятко.

Відходячи, Білий Вовк погладив мене по голові і лагідно побажав:

— Налови багато риби.

Я не розумів, чому Білий Вовк так засмутився, коли я спитав про Орлятко. Адже це був мій друг. Щось почало напливати мені на очі й душити за горло. Почуття образи на чаклуна стисло серце.

Тепер риба клювала, мов зачарована. Я витягав одну за одною, наче вони самі лізли на гачок. Хоч я рибалив без перепочинку, але туман заслоняв мені очі, і я вже не розрізняв ні берега, ні річки, ні вудки, ні рибин.

Мандруючи на південь, ми вже давно перейшли ріку Молочну і на кілька днів отаборились у долині струмка, який звався Черепашковим. Ми знову наблизилися до підніжжя Скелястих гір, а прерія в цій частині Монтани була хвиляста. Користуючись з зупинки, ми, хлопці, влаштовували кінні екскурсії і не раз віддалялись од табору на багато миль.

Одного дня під час такої екскурсії ми пустували в преріях. Раптом далеко на півдні ми побачили верхівця, який мчав галопом, наближаючись до нас.

— Чого це він так поспішає? — вигукнув Гірський Пломінь.

— Мчить, певне, до своєї дівчини, — пожартував Дерев'яний Ніж, ущипливий як завжди.

— Не подобається мені його поспіх! — зауважив Міцний Голос, мій брат.

— Що ж тут поганого?

— Невже ти забув про ворон-окотоків?

Тепер стурбувався й Дерев'яний Ніж і став недовірливо стежити за верхівцем.

Останнім часом нас, хлопців, попереджали, щоб ми були обережні: група окотоків, яка належала до племені ворон, що завжди ставилося до нас вороже, тепер поводилася з викликом і наче снувала проти нас лихі наміри.

— Адже у нас немає навіть зброї, щоб захищатися, — зауважив Міцний Голос.

— У мене є ніж! — вигукнув Рівний Сніг.

— Покажи!

Це був невеличкий ніж — зброя зовсім нікчемна.

— Краще тікаймо! — порадив Дерев'яний Ніж.

— Так! Тікаймо! — гукнув брат.

Ми чимдуж помчали до табору.

Коли верхівець став нас наздоганяти, старші хлопці впізнали його. Це був Бурхливий Потік, молодий воїн нашої групи, що кілька місяців тому, наприкінці зими, після того прикрого випадку під час священного танку, відокремилась від племені разом з моїм дядьком Гучним Громом. Ми притримали коней, щоб привітати воїна, але він дуже поспішав. Не затримуючись. Бурхливий Потік гукнув нам:

— Де табір?

Ми показали йому напрямок і помчали разом з ним. Поява Бурхливого Потока і його шалений поспіх дуже всіх схвилювали; старші хлопці засипали його питаннями. Він відповідав абияк, півсловами: нарешті ми догадалися, що сталося якесь нещастя. Я під'їхав до нього й гукнув:

— Де… Кошлате… Орлятко?

— Умер! — вигукнув Бурхливий Потік.

Від шаленої їзди у мене гуло в вухах, і я подумав, що не дочув.

— Де він? — перепитав я.

— Умер! — повторив Потік, повертаючись обличчям до мене. — Його вбили.

Тепер я почув добре й гукнув щосили:

— Навіщо ти так жартуєш?

— Дурний! Не жартую! Його вбили…

Цей перший великий удар у моєму житті я сприйняв на диво спокійно. Тільки на хвилину уявив, як ми розлучилися з Кошлатим Орлятком: я стояв, тримаючи в руці його лук, а він ішов до своїх батьків, ступаючи короткими ніжками, швидше схожий на кумедне ведмежатко. Я був тоді дуже пригнічений; мене душив смуток, коли Кошлате Орлятко зникав з моїх очей. А тепер він зник зовсім, його нема. Вбитий.

Потім я вже нічого не думав. Здорова вдача дитини наче вкрила горе цілющим мороком. Я тільки дужче вчепився в гриву коня, щоб не впасти в шаленому галопі.

В таборі негайно скликали велику нараду. Ми довідалися, як сталося нещастя. Воїни племені ворон, саме з тієї бунтівничої групи око-токів, напали на загін дядька Гучного Грома, якраз коли він отаборився біля підніжжя Скелястих гір. Поголоски про ворожість цієї групи не були, на жаль, вигадані. Цього мало — серед індійських воїнів були ще й білі люди, здається, Ракстон із своєю бандою. Вони хотіли захопити коні, і їм несподівано пощастило: вони зайняли усіх коней — а їх було понад сто — крім одного, на якому примчав до нас Бурхливий Потік.

Коли коні вже гнали від табору, наші воїни прокинулись і вдарили на ворон. Але далеко вони не пішли. Їх зустрів смертоносний вогонь рушниць: це була засідка білих. Кілька воїнів з дядькової групи загинуло, решта мусила відступити назад, а тим часом ворони під захистом щільного вогню поспіхом погнали коні. Загинуло четверо наших чоловіків, одна жінка і Кошлате Орлятко. Як загинув хлопчик, ніхто не знає. Мабуть, він притьмом біг за кіньми, і саме тут у нього влучила куля. Заховані в нічній темряві стрільці били в кожного, хто потрапляв їм на мушку.

Напад стався два дні тому, принаймні за сто кілометрів від нашого табору. Дядько Гучний Грім і його люди не могли гнатися за нападниками, бо в них не було коней. Вони мусили захищати свій табір, але до від'їзду Бурхливого Потока ніхто на них не напав. Отож ворон, мабуть, цікавили тільки коні.