Міцний Голос поповз далі, щоб повідомити Червоного Лося про те, що сталося.

Я відчув, що добре відпочив після кількох годин сну, отож, мабуть, ніч хилилася до світання. Коли брат зник, мене оточила тиша. Але ні — тиші не було!

Я дуже здивувався. Круг нашого табору обзивалися різні голоси. І які голоси! Вили вовки, квилили сови, кумкали жаби, пищав заєць, навіть скиглили пси й співав півень.

— Звідки тут півень? О великий духу! — здригнувся я.

Вслухаючись у різні звуки, які долинали з усіх боків, я відчував щось дивовижне. Адже відомо, що коли хтось божеволіє — він бачить і чує різні неймовірні речі.

На щастя, незабаром повернувся Міцний Голос. Який же я був йому вдячний, що він не покинув мене самого!

— Цей… цей… пі… півень! — пробурмотів я. — Ти чу… чуєш?

— Чую! — відповів брат із непорушним спокоєм.

— Але ж… півень… тут?

— Його вдають. І зовсім непогано.

Це не вкладалося мені в голові. Зрозуміло, що хтось подавав сигнали, але чому саме півнячим співом?

— Адже… повинні… знати… що… що…

— Що саме?

— Що… ми знаємо, що… півнів тут нема…

— Може, тому саме і вдають півня.

— Міцний Голосе! — простогнав я приголомшено. — Нічого не розумію!

— Але це ж дуже просто. Нас хочуть попередити, що табір оточено. Ось тому ти й чуєш голоси різних тварин, звірів і півня. Щоб у нас не було сумніву…

— Ах, так!

Брат струсонув мене за плечі.

— Треба, — сказав він, — зібрати всю силу й зосередити всю увагу! Нас оточив ворог: це напевно.

Червоний Лось наказав прокрадатися кожному окремо. Збір він призначив за дві милі на схід від табору, коли розвидниться.

— У тебе є з собою ніж? — запитав брат.

— Є.

— Бери з собою торбинку з харчами й повзи слідом за мною! Тільки без шелесту! Від цього залежить зараз наше життя. Ну, вперед!

Ми почали повзти рачки. Голоси навкруг змовкли. Навколо залягла непорушна тиша. Треба було стежити за кожним рухом, щоб не зрадити своєї присутності. Я кожної хвилини доторкався до братових мокасинів, щоб пересвідчитись, чи він тут, переді мною.

Так ми проповзли кілька десятків кроків лісом, де було ще темніше, ніж просто неба.

Раптом я помітив, що нема торбинки з харчами: мабуть, загубилася дорогою. Кілька хвилин я вагався, не знав, що робити. Обмацав землю за два-три кроки від себе, але торбинки не було. Я знову поповз, щоб наздогнати брата. Та він набагато мене випередив і я його загубив.

Раптом мене щось вдарило по голові: хтось тяжко навалився на мене. Я хотів крикнути і не міг. Я знепритомнів.

Коли до мене повернулася свідомість, я лежав на землі. Руки і ноги у мене були зв'язані, рот теж замотаний ганчіркою.

«Зараз буде мені куля в лоб!» — подумав я.

Розвиднювалось. Поблизу чути було притишені людські голоси і чиїсь кроки. Я лежав у тому самому ліску, де мене схопили, неподалік від нашого вчорашнього табору.

Хтось пройшов біля мене. Постать здалась мені знайомою. Я придивився краще і впізнав. Так і є: це був наш вождь Крокуюча Душа.

Звідки він тут з'явився?

Я намагався підвестися, й він це помітив. Підійшов і з хвилину гнівно дивився на мене. Потім розв'язав мені рот.

— Де солдати? — запитав я несміливо.

— Які солдати?

— Канадські.

Він нічого не сказав, тільки посварився на мене пальцем і пішов. За хвилину з'явився мій батько. Вигляд у нього був зовсім не грізний, він навіть скоса глянув на мене. Серце в мене так і підскочило з радощів.

— Ну, що, й зараз хочеш воювати з ними, ти, хоробрий вояко? — обізвався батько чи то суворо, чи то жартома.

— З ким воювати? — не зрозумів я.

— Ти ж питався про них: з канадськими солдатами.

— А вони хіба тут? — злякався я.

Так само, як і Крокуюча Душа, батько змовчав. Він обережно перевернув мене на бік і вийняв у мене з-за пояса ніж.

— Глянь! — засміявся він. — Як мало тебе цінували! Навіть ножа в тебе не забрали.

Він перерізав пута, які не дуже мені муляли, і повернув ніж.

— Ну, вставай і ходім! — мовив він.

— Батьку, що буде далі? — злякався я.

— Нічого не буде. Ходім.

— Куди?

— Додому.

— Батьку, — шепнув я, підходячи ближче. — Ти дуже сердишся на мене?

— А є чого седитися, правда? — відповів він начебто гнівно, але очі в нього були веселі.

На хвилину він міцно пригорнув мене до себе.

— Не пощастило вам! — шепнув він майже з жалем. — Але, може, це навіть і краще…

Ми пішли на галявину, де вже зібралися усі. Я пересвідчився, що наших усіх переловили окрім трьох: Червоного Лося, Міцного Голоса і ще одного воїна. Цим трьом пощастило непомітно вимкнутися з облави, добратися до коней і втекти. Крокуюча Душа відмовився від погоні.

Канадських військ поблизу не було. Коли три дні тому в резервації помітили — саме вчасно — втечу двадцяти трьох воїнів і одного хлопчика, агент викликав Крокуючу Душу і доручив йому з усіма воїнами наздогнати втікачів і привести їх до резервації. Він обіцяв не карати винних. Понад сто верхівців помчали слідами нашого загону і через два дні наздогнали його. Десь опівночі переслідувачі оточили наш табір. Коли в темряві ми намагалися вибратися з пастки, нас усіх перехапали, окрім трьох.

— Міцний Голос щасливий: утік! — не ховав я від батька своєї радості.

— Утік, утік! — казав батько, але в голосі його бринів смуток.

Незабаром ми вирушили назад. Спіймані юнаки одержали своїх коней і їхали вільно: у них тільки забрали всю зброю. Одному мені залишили лук і ніж.

Агент додержав свого слова: коли ми повернулися до резервації, він нікого з нас не карав і не переслідував. Треба сказати, що наш начальник був на сьомому небі і негайно ж повідомив нам причину свого доброго настрою. Великі канадські сили захопили позиції повстанців над Саскачеваном, в Батоші. Метисів цілком розгромили, а Луї Ріля та його командирів захопили в полон і незабаром мали повісити.

— Така доля чекає всіх злочинців, які бунтують проти законної влади: пам'ятайте про це! — урочисто закінчив агент свою промову, обводячи нас пронизливим поглядом.

Те, що він сказав про битву під Батошем і про Луї Ріля, на жаль, виявилося правдою. Але агент хитро змовчав про те, що хоч канадці й розгромили головне вогнище повстання, та боротьба ще не згасла. Вона тільки відкотилася в дрімучі ліси на берегах Саскачевану, де індійці розпачливо боронилися від канадців. Вожді Біг Бер і Паундмейкер спершу навіть здобули перемогу, але потім, оточені, мов звірі, набагато дужчими загонами регулярної армії, кінної поліції та громадянської міліції, мусили здатися.

Так закінчилось повстання над Саскачеваном. Разом з воєнною сокирою індійці і метиси поховали усі надії на краще майбутнє.

Старшини чорноногих весь час пильно стежили, щоб наше плем'я не встрявало в боротьбу, і ніяк було обманути їхню пильність. Але ніхто, ні старики, ні агенти не могли заборонити нам всім серцем бути з нашими братами, які боролися за свободу. Їх перемоги сповнювали нас гордістю й надією, їхні поразки були нашими поразками.

Наближався час мого від'їзду на схід до школи. Ми всі вдома побоювались, що агент з помсти не дозволить мені виїхати з резервації. Але ми помилялися.

— Це злий маленький бунтівник! — заявив агент батькам, показуючи на мене. — Та саме тому нехай їде туди. Нехай набереться розуму на сході і насамперед хай побачить, яка непереможна сила — білі люди…

За кілька днів до мого від'їзду ми вдома пережили велику радість: повернувся Міцний Голос. Прийшов він страшенно змарнілий — тінь того, яким був раніше, справжній хирляк, з болісним усміхом на худому обличчі. Коли я його побачив, сльози набігли мені на очі, більше від жалю, ніж від щастя.

Протягом кількох тижнів після того, як над Саскачеваном залягла мертва тиша, брат ховався в лісах, і, долаючи численні небезпеки, добирався до рідного краю.

Червоний Лось і третій їхній товариш загинули в бою. Врятувався тільки Міцний Голос. Раніш такий відвертий, він став тепер напрочуд неговіркий і серйозний не на свої роки, наче носив у серці якийсь величезний тягар. З нього не можна було витягти жодного слова про те, що сталося. Ночами він звірявся батькові, але тільки йому одному. Більш він не казав нікому нічого, навіть мені.