В день мого від'їзду Міцний Голос сів на коня і їхав зо мною кілька миль. Весь час він мовчав, тільки кидав на мене збоку ніжні й смутні погляди. Може, мій бідний брат передчував свій кінець, може, знав, що ми вже ніколи не побачимось…

На прощання він обняв мене й сказав:

— Війна ще не скінчилась… Воєнну сокиру ще не закопано… Будемо боротися далі…

Я злякався цих слів, але він заспокоїв мене лагідним усміхом.

— Ні, Бізончику, вже не зброєю. Вони мають її більше й кращу, ніж ми. Боротися будемо тут, в серці!

Він поклав мені руку на груди:

— Там, далеко на чужині, не загуби індійське серце!

Набравши повні груди повітря, я відповів:

— Не загублю!

За кілька тисяч кілометрів від свого племені, пригнічений тяжким смутком, я на довгий час втратив зв'язок з рідними. Під час моєї відсутності наш клан зазнав тяжких нещасть, і лише згодом я довідався від людей про події, трагічним героєм яких став мій брат Міцний Голос. В цей час я скінчив відмінно кілька класів; мені було вже одинадцять років.

Нема сумніву, що агент резервації — начальник індійців, зненавидів Міцного Голоса після того як він повернувся з саскачеванських лісів. Агент тільки й чекав нагоди, щоб залити йому сала за шкуру, помститися. Він під'юджував проти брата також і Кінну поліцію. Працівники цієї Кінної поліції раз чи два робили трус у хаті нашого батька і забирали брата на поліцейський пост, щоб допитати. Але вони не добули ніяких доказів, ні в чому не могли його звинуватити.

Та нагода таки трапилась. Брата звинуватили в тому, що він украв вола. Міцний Голос, переконаний, що віл належав до тієї худоби, яку дали нашій родині для харчування, зарізав його. Агент і його помічники зняли страшенний крик про грабіж серед білого дня, запевняючи, що це був «урядовий віл». Негайно ж покликані поліцаї заарештували брата й закутого в кайдани відвели на поліцейський пост в місцевості Дак Лейк.

Коли капрал Діксон, комендант поста, побачив в'язня, він хрипко зареготав і гримаса лютого задоволення перекривила його обличчя:

— Оце то гарні лови! Нарешті попався, голубчику!

Вислухавши рапорт, він звернувся до Міцного Голоса з виразом ненависті:

— За крадіжку, за те, що ти вбив того вола, повісимо!

— Я й не думав красти! Мені здавалося, що це…

— Байдуже, що тобі здавалось. Ти украв вола. Повісимо!

— За крадіжку хочете повісити? — засміявся Міцний Голос з викликом. — Я знаю, що такого закону ще нема!

Тут капрал Діксон підійшов до брата близько, дуже близько, й уїдливо засичав йому на вухо:

— Можу тобі пошепки сказати, братику: крадіжка це тільки приключка. Будеш висіти за щось інше…

І показав рукою на північний схід, в бік ріки Саскачеван.

Хоч Міцний Голос мав мужнє серце, але тут він перелякався. Він бачив на власні очі, що діялось після придушення повстання над Саскачеваном, як переможці по-звірячому катували і вбивали ватажків бунту. Капрал не кинув погрозу на вітер, в цьому Міцний Голос був переконаний.

Брат вирішив захищати своє життя до останньої краплини крові.

На ніч його прикували до важкої залізної кулі й замкнули в службовій кімнаті. В'язень ліг на підлозі і, закутавшись у ковдру з головою, вдавав, що спить. В цій самій кімнаті до півночі вартував капрал Діксон, потім його заступник. Сонний поліцай ледве сидів. Уже за чверть години його зморив сон. Міцний Голос стежив за ним з-під ковдри, а коли поліцай схилився головою на стіл, хлопець тихенько встав, підняв залізну кулю, підійшов до столу, знайшов там ключ і відімкнув замок на кайданах. Вийшов з кімнати, перескочив через огорожу і опинився на волі.

Брат пробіг, не зупиняючись, понад двадцять кілометрів, добрався вдосвіта до резервації і прокрався в хату батьків.

— Мене хочуть повісити, — сказав він батькові й матері. — Та не дочекаються вони цього!

— За що повісити? — вигукнув батько недовірливо. — За те, що ти вкрав вола?

— Ні. За Саскачеван.

— Ох! — глухо застогнали старі.

Добрий батько дав йому двох коней, карабін з великим запасом патронів, а також мішок з харчами. Міцний Голос узяв з собою молоденьку жінку, з якою одружився кілька тижнів тому, і обидва, не гаючись, помчали на північ.

Менше ніж за годину після цього з'явилась погоня з Дак Лейка. Канадська Кінна поліція була безжалісна в переслідуванні своїх жертв, яких вона з тих чи тих причин вважала за злочинців. Вахмістр Колбрук й один індієць, — який був на службі у поліції, знайшли сліди втікачів і причепились до них, мов п'явки.

Через кілька днів Міцний Голос побачив на галявині серед лісу табунець оленів. Він зіскочив з коня і, кинувши повід дружині, наказав їй, щоб вона під'їхала після його пострілу.

Досвідчений мисливець легко підкрався на потрібну відстань і повалив оленя. Не поспішаючи, він підійшов до здобичі, окинув її задоволеним поглядом і вже хотів покласти карабін, щоб оббілувати та розрубати звіра на частки, коли раптом зупинився. Серце в нього тривожно застукотіло. Двоє верхівців — поліцай та індієць-шпигун — виїхали з лісу й прямували до нього. Це була виряджена слідом за ним погоня.

Тікати не було рації. Перше ніж Міцний Голос добіг би до чагарів, йому вже загнали б кулю в спину. Вахмістр Колбрук — бо це був він! — і його товариш, впевнені в собі, помалу наближались до нього. На обличчях їхніх сяяв тріумф: ще б пак, звір сам ускочив до пастки!

Міцний Голос чекав їх з карабіном в руці. Коли вони під'їхали на тридцять кроків, він застеріг:

— Стійте, бо стрілятиму!

Вони теж тримали рушниці напоготові.

— Побачимо, негіднику, хто стрілятиме, — відповів Колбрук і зухвало їхав далі.

Він не міг уявити собі, щоб індієць зважився в нього вистрелити.

— Ні кроку ближче! — вигукнув Міцний Голос.

Вони не послухались. Брат блискавично підняв карабін і вистрелив, не цілячись. Вахмістр звалився з коня з простреленою головою.

— А тобі дам тільки на згадку! — гукнув Міцний Голос індійцеві і, перше ніж той встиг ухилитися, пуля розтрощила йому руку.

— Коли ще хоч раз побачу тебе, зраднику, вистрелю в лоб! — гукнув брат услід шпигунові, який тікав конем, мов шалений.

Міцний Голос був найкращим стрільцем у нашому клані, а карабін у нього був п'ятизарядний. Смерть вахмістра Колбрука схвилювала білих на всьому заході. Кінна поліція негайно влаштувала облаву на небезпечного юнака. Та він був спритніший від усіх поліцейських вахмістрів разом з їхніми шпигунами. Хоч за його голову призначили щедру нагороду, полювання не дало ніяких наслідків: Міцний Голос зник у неосяжних лісах півночі, мов камінь у воді.

Нашого батька заарештували і тільки через довгий час випустили на волю. Коли виявилось, що брата спіймати не можна, нашу хату оточили шпигунами, розраховуючи на те, що Міцний Голос з любові до батьків неодмінно колись їх відвідає. Ці розрахунки справдились. Після двох років даремних розшуків Кінна поліція одержала повідомлення, що втікача бачили біля батькової хати. Це було саме тоді, коли брат привіз до рідних свою дружину з немовлям, що народилося в лісі.

Коли про це довідався комендант у Дак Лейку, він негайно ж вирядив двох поліцаїв і метиса-шпигуна, на прізвище Венн, до резервації чорноногих, щоб вони обстежили всю місцевість навколо селища індійців.

З Міцним Голосом було тоді двоє щирих друзів, які вирішили ділити з ним його долю, аж до смерті. Хлопці були надзвичайної відваги й мужності. Одного звали Топіан, другого — Хмарне Небо. Обидва були ще молодші, ніж Міцний Голос: Топіану ледве минуло п'ятнадцять років.

Звістка про погоню прийшла вчасно, отож юнаки миттю втекли з селища і заховалися в лісі.

Наступного дня, опівдні, вони відпочивали в кущах, недалечко від стежки. Раптом залунав кінський тупіт. Хлопці обережно виглянули з кущів і зараз же припали до землі. Стежкою наближалось до них двоє поліцаїв і шпигун-метис.