Вона принесла з лісу тонку берізку, що висохла на землі після бурі, і поставила її посеред багаття, а навколо майстерно розклала вогонь.

Філько обкопав його і зачекав, поки зайнялися суччя.

Берізка горіла без іскор, але з легким шумом, з усіх боків оповита сутінню.

Діти з інших ланок приходили милуватись багаттям. Приходив вожатий Костя, і лікар з поголеною головою, і навіть начальник табору. Він запитав дітей, чому вони не співають і не грають, якщо в них таке красиве багаття.

Діти проспівали одну пісню, потім другу.

А Тані не хотілося співати.

Як раніше на воду в річці, так тепер, широко розплющивши очі, вона, дивилася на вогонь, що завжди прагне вгору, і так само, як і вода, вічно рухомий. І він шумів про щось, навіваючи серцю неясні передчуття.

Філько, який не в силі був бачити Таню сумною, приніс до багаття свій казанок з брусницею, намагаючись порадувати її тією дещицею, що була в нього. Він почастував усіх товаришів з ланки, але для Тані вибрав найбільші ягоди. Вони були достиглі й холоднуваті, і дівчинка з насолодою з'їла їх.

А Філько, побачивши її знову веселою, почав оповідати про ведмедів, адже батько його мисливець. Хто ж іще міг так добре розповісти про них.

Але Таня спинила його.

Я народилася тут, у цій місцевості, в цьому місті, і міде більше не бувала, — сказала вона, — проте завжди ди- нуиалася, чому в нас так багато розповідають про ведмедів. Завжди про ведмедів…

Тому, що навколо тайга, а в тайзі багато ведмедів, — підповіла дебела дівчинка Женя, що не мала ніякої фанта- ііїї, але вміла на все дати правильну відповідь.

Таня задумливо подивилася на неї і спитала Філька, чи не може він щось розповісти про австралійського собаку дінго.

Та про дикого собаку динго Філько нічого не знав. Він міг би розповісти про злих нартових собак, про лайок, але про австралійського собаку йому нічого не було відомо. Не знали про нього й інші діти.

І дебела дівчинка Женя спитала:

А скажи, будь ласка, Таїно, навіщо тобі австралійський собака динго?

Але Таня не відповіла, бо й справді їй не було чого сказати. Вона тільки зітхнула.

Неначе від цього тихого зітхання берізка, що досі горіла яскраво і рівно, раптом похитнулася, мов жива, і впала, розсипалася на попіл. У колі, де сиділа Таня, стало темно. Морок обступив дітей. Всі загомоніли. І одразу з темряви пролунав голос, якого ніхто не знав. Це пе був голос вожатого Кості.

Незнайомий сказав:

Ай-яй, друга, чого кричиш?

Чиясь темна велика рука пронесла над головою Філька великий оберемок суччя і кинула його у багаття. Це були ялинові лапи, від яких буває багато світла та іскор, що з гуготінням злітають угору. І там, нагорі, вони гаснуть не скоро, вони горять і блимають, немов купки зірок.

Діти схопилися на ноги, а до багаття сів чоловік. Він був невеликий на зріст, носив шкіряні наколінники, а на голові — берестяний капелюх.

Це Фільків батько, мисливець! — закричала Таня. — Він сьогодні ночує тут, поблизу нашого табору. Я його добре знаю.

Мисливець присунувся ближче до Тані, кивнув головою до неї і всміхнувся. Усміхнувся й до інших дітей, показавши свої широкі зуби, сточені довгим мундштуком мідної люлечки, яку він тримав у руці. Щохвилини він підносив жаринку до своєї люлечки і сопів нею, нікому нічого не кажучи.

Проте це сопіння, цей тихий і мирний звук говорив усім, хто хотів його слухати, що в голові цього чудного мисливця немає ніяких поганих думок.

І тому, коли підійшов до багаття вожатий Костя і спитав, чому в їхньому таборі стороння людина, то діти всі разом закричали:

Не займай його, Костю, це Фільків батько, нехай посидить з нами біля багаття! Нам добре з ним!

Ага, так це Фільків батько, — зрадів Костя. — Чудово! Я впізнав його. Мушу сказати вам, товаришу мисливець, що ваш син Філько завжди їсть сиру рибу і частує нею інших, наприклад Сабанєєву Таню. Це раз. А по-друге, він перетворює свій піонерський галстук на плавки, купається біля Великого каміння, що категорично було йому заборонено.

Сказавши це, Костя пішов до іншого багаття, що яскраво палало на галявині. А мисливець, який зрозумів далеко не все з того, що казав Костя, з повагою подивився услід вожатому і про всяк випадок похитав головою.

Філько, — мовив він, — я живу у стійбищі і полюю на звіра і плачу гроші для того, щоб ти жив у місті, вчився і був завжди ситий. Але ким ти станеш, якщо ти тільки протягом одного дня накоїв так багато поганого, що на тебе скаржаться начальники? Ось візьми мій ремінь, піди в ліс і приведи сюди мого оленя. Він пасеться десь недалеко. Я ночуватиму біля вашого вогнища.

І він дав Фількові ремінь, зроблений з лосиної шкіри, такий довгий, що його можна було закинути на верхівку найвищого кедра.

Філько підвівся, глянув на товаришів: чи не поділить з ним хто-небудь його кару? Тані стало шкода хлопця: адже це її вранці він частував сирою рибою, а ввечері мурашиним соком і, можливо, заради неї купався біля Великого каміння.

Вона скочила з землі і сказала:

Ходімо, Філько. Ми впіймаємо оленя і приведемо його твоєму батькові.

І вони побігли до лісу, що зустрів їх мовчазно, як і раніше. Схрещені тіні лягли на мох між ялинами, а вовчі ягоди на кущах виблискували од світла зірок. Олень стояв недалеко, під ялицею, і ласував мохом, що звисав з гілок. Олень був такий лагідний, що Фількові навіть не довелося розмотувати аркан, щоб накинути його на роги. Таня взяла оленя за налигач і по росяній траві ттивела на узлісся, а Філько привів до батька.

Побачивши коло багаття дітей з оленем, мисливець засміявся. Він запропонував Тані свою люлечку, щоб нона покурила, бо він був людиною доброю.

Та діти голосно засміялись. А Філько суворо сказав:

Батьку, піонери не курять, їм не можна курити.

Ц<і іідниувало мисливця. Але недаремно ж він платить гроші аи енна, недаремно живе син у місті, ходить до шкоди і на шиї носить червону хустку. Отже, він повинен.'пінти про такі речі, яких не знає батько. Мисливець заку- рітп сам, поклавши руку на плече Тані. А його олень подихав їй в обличчя і доторкнувся до неї рогами, які теж могли бути ніжні, хоч уже й давно затверділи.

Таня, майже щаслива, сіла на землю поряд з мисливцем.

На галявині скрізь палали вогнища, навколо них співали діти, між ними ходив лікар — він піклувався про здоров'я своїх підопічних.

І Таня здивовано думала:

«Справді, хіба це не краще за австралійського собаку динго?»

Але чому ж їй все-таки маниться пливти річкою, чому досі дзвенить у вухах голос її струменів, які б'ють об каміння, і так хочеться змін у житті?..

Лілії, котрі Таня вчора гострим сучком викопала з землі, чудово збереглися на ранок. Дівчинка загорнула їхні корені в мокру траву і мох, а стебла — у свіжий берест. Узяла квіти під пахву, повісила за плечі рюкзак і одразу перетворилася на подорожнього, що готовий у дальню путь.

Зміни сталися несподівано. Табір вирішили закрити, а дітей одвезти в місто, бо лікар сказав, що нічна роса дуже шкодить здоров'ю. Адже була вже осінь.

І справді, поменшало літніх трав, і ось уже протягом усього тижня вранці намети вкривались інеєм, а в лісі на листі дерев до полудня висіли краплини роси, геть усі отруйні, наче гадюки.

Проте путь, що чекала на Таню, була недалека. Власне, це була та сама дорога, якою учора із шумом проїхав автобус. Хоча дорога вибігала з лісу, зникала в лісі і була зовсім нова, але сьогодні на ній курився порох — кременистий порох, який навіть старі ялиці, що росли обабіч шляху, ніяк не могли ввібрати. Вони тільки відмахувалися від нього своїми синіми лапами.

Таня добре бачила це, простуючи позад усіх у золотавій куряві. Поряд ішов Філько із своїм батьком, і останнім — олень. Тварині також не подобалася курява і голосні мідні труби, у які щопівгодини сурмили табірні музики, які йшли за возами з поклажею. І, коли мимо на танках проїхали червоноармійці і крикнули дітям «ура», олень сильно напнув налигач, висмикнув його з рук мисливця і зник у лісі між стовбурами високих сосон разом із в'юком. А саме у цьому в'юці лежали найдорожчі речі Філька і Тані.